Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олена Бокова Olena Bokova (* 1967)

• народилася 11 лютого 1967 року в Слов’янську на Донеччині

• у 1984–1989 рр. навчалася в Краматорському індустріальному інституті за спеціальністю «підйомно-транспортні машини»

• 1986 року вийшла заміж

• у 1989–1991 рр. працювала на Краматорському заводі важкого верстатобудування

• під час економічної кризи 1990-х слідом за чоловіком пішла працювати на ринок

• невдовзі разом із чоловіком відкрила магазин у центрі міста

• 17 квітня 2014 року брала участь у мітингу на підтримку єдності України в Краматорську

• залишалася вдома під час окупації міста бойовиками «ДНР» навесні–влітку 2014 року

• повномасштабне вторгнення Росії в Україну зустріла за кордоном на відпочинку

• навесні 2022 року була змушена залишити Краматорськ, а згодом і дачу на Харківщині, яка опинилася в російській окупації

• після дев’ятимісячного вимушеного переселення повернулась у Краматорськ, де почала новий бізнес пошиття одягу для собак

You can find the English-language version below

У дитинстві Олена Бокова мріяла про піонерський галстук, але за перебудови розчарувалася в радянських ідеалах. Розпочинала свою кар’єру на заводі, однак через скрутні часи початку 1990-х почала шукати себе в комерції. У бізнесі пройшла разом із чоловіком шлях від орендованого місця на ринку до власної крамниці в центрі міста. Купила приватний будинок, мріяла займатися господарством, але через російську агресію втратила і бізнес, і будинок. Після досвіду вимушеного переселення, попри небезпеку, повернулась у рідне місто, де розпочала нову власну справу. 

«Я була чемпіоном болота з фігурного катання»

Олена Михайлівна Бокова народилася 11 лютого 1967 року в місті Слов’янську в сім’ї водія і робітниці, яка відбудовувала Новокраматорський машинобудівний завод після Другої світової війни. Район, у якому вона росла, чимось нагадував відокремлений хутір. «У районі залізничного вокзалу є маленьке озеро і маленьке кладовище. Ніхто не знає про це місце», — описує вона його зараз. Усі визначні свята (головно — День перемоги) тут було заведено відзначати з сусідами. Пані Олена змалку любила природу і тварин: «Поруч – озеро. Я була чемпіоном болота з фігурного катання. Каталися на ковзанах. Носилися, дуріли. Якісь ігри. Турніки. Собаки, коти. Сумно не було нікому». І не любила дисципліну: «Дитячий садок псував мені життя. Ця дисципліна. Ненавиджу його по сьогодні».

Через свою непосидючість вона додавала клопоту батькам. Літом 1974 року вдень залишалася сама вдома: батьки на роботі, дитячий садок закінчила, а до школи лишалося кілька місяців. Разом з маленьким приятелем вирушила на сусіднє велике озеро. Тато, працівник автопідприємства, дивом устиг перехопити малолітніх мандрівників на робочій машині. Наступні кілька місяців донька їздила з батьком на роботу його вантажівкою: «До 1 вересня їздила з ним. Відпрацювала. <…> Диспетчером».

У вересні 1974 року Олена Бокова пішла до місцевої восьмирічної школи. На відміну від дитсадка, у школу вона ходила залюбки. «А школа — це був ковток чистого повітря», — каже зараз. Навчатися любила. В позакласний час ходила на секції танців і легкої атлетики. Читала все, що могла дістати, включно з книжками про директорів колгоспу, які зараз би не взяла до рук. З нетерпінням чекала посилок від старшої сестри з російської Ухти, адже та завжди клала туди книжки.

Як і всі діти, хотіла стати піонеркою, тому раділа, коли потрапила в п’ятірку перших учнів, котрим пов’язали червоні краватки. Попри захоплення танцями й спортом, мріяла стати дизайнеркою одягу.

Атестат про повну середню освіту отримала вже в іншій, десятирічній школі. В старших класах вчилися учні звідусіль, і там уже не було тієї теплої й дружньої атмосфери, як у восьмирічці. Особливо Олену Бокову пригнічувало те, що в класі було аж семеро її тезок: «Семеро Олен — це була травма. Просто якесь знеособлення».

Предметом гордості для Олени Бокової стало вбрання на випускний вечір. Сукню вона пошила сама, а зять із Ухти надіслав білі туфлі на високих підборах, яким заздрили інші випускниці.

«Мені захотілося чоловічої звичайної професії»

Жителька маленького містечка, вона не наважилася їхати далеко від батьків задля досягнення дитячої мрії. «Мені захотілося чоловічої звичайної професії», — каже зараз. 1984 року пані Олена вирушила в сусідній Краматорськ, де вступила до індустріального інституту на традиційно чоловічу спеціальність «підйомно-транспортні машини». Втім, дівчат у її групі виявилось чимало.

Увесь перший курс жила в гуртожитку. Саме там познайомилася з майбутнім чоловіком Олегом, який навчався в паралельній групі. За його наполяганням пані Олена з другого курсу залишила гуртожиток і стала щодня вертатися з навчання додому, в Слов’янськ.

У інституті Олена Бокова долучилась до будівельного загону, який зводив у самому центрі Донецька будівлю майбутньої санітарно-епідеміологічної станції. Будівництво було не тільки частиною студентської романтики, а й джерелом суттєвих доповнень до стипендії.

У 1986-му, ще студенткою, пані Олена вийшла заміж, а вже за рік народила першу дитину. Утім брати академічну відпустку не стала аби не відставати в навчанні, й після народження сина повернулася на студентську лаву. 1989 року отримала диплом про вищу освіту й пішла працювати на Краматорський завод важкого верстатобудування.

Перебудова й руйнування шаблонів

Перебудова, проголошена згори, призвела до тектонічних зсувів у свідомості радянських людей. Завдяки гласності й послабленню цензури вони отримали змогу слухати альтернативні новини, читати демократичну пресу, дивитися авторські передачі. Сама Олена Бокова в цей час відмовляється від агностицизму й стає вірянкою: «Це все [перебудова] перевернуло моє життя». Згодом вона з чоловіком вітатимуть незалежність України.

Дизайнеркою одягу, як мріяла в дитинстві, пані Олена не стала, але життєві реалії змусили навчитись користуватися швейною машинкою. Вона сама собі шила одяг, хоча заробляла непогано — аж 150 карбованців. Побутові товари, особливо одяг, без везіння дістати було важко. Саме наприкінці 1980-х у повсякденний ужиток радянської людини через суцільний дефіцит увійшли слова «дістати», «роздобути» чи «урвати».

Робочий стаж на заводі не був тривалим. 1991 року Олена Бокова завагітніла й пішла в декретну відпустку. Після народження молодшого сина на завод уже не повернулася. Там три роки не платили зарплатню. Родина опинилася в матеріальній скруті. Виживали за рахунок батьківських пенсій, бартеру. Купити взуття для старшого сина, який мав піти в перший клас, не було за що. Чоловік, на той момент уже провідний конструктор, звільнився з заводу й пішов торгувати на ринок. Після виходу з декретної відпустки дружина стала йому допомагати: «Було соромно. Але вдалося купити синові черевики. А вдома була картопля й оселедець».

Подружжя продавало телевізійні антени. Бізнес поступово приносив прибутки, родина стала на ноги й згодом змогла відкрити свій магазин у центрі міста. «А потім настала жахлива втома від усього, — згадує пані Олена. — Захотілося просто пожити». Вона купила будинок біля річки Оскіл у Харківській області. Планувала залишити бізнес і перебратися в сільську місцевість.

Бойовики «ДНР» у власному магазині 

Через заклопотаність особистими проблемами Олена Бокова пропустила початок Революції гідності. Про події в країні дізналася з розмов школярок у спортивній школі, куди пішла із сином. Інформація про розгін студентів у центрі столиці шокувала: «За дітей було страшно». 17 квітня 2014 року вона занурилась у вир подій і стала учасницею велелюдного проукраїнського мітингу в Краматорську, коли будівлі міської ради та відділку міліції вже захопили бойовики «ДНР». У травні пані Олена ходила дивитися на псевдореферендум ініційований місцевими колаборантами. Її здивували натовпи людей, які прийшли на виборчі дільниці, й вразили натхненні обличчя учасників цього дійства — зокрема старої жінки, котра ледве рухалася до школи. 

Два місяці родина Бокових жила в окупованому бойовиками «ДНР» місті. Магазин довелося зачинити. Через напружену ситуацію покупців не стало. У магазин навідалися окупанти. Коли не отримали бажаного, один пригрозив: «А якщо БТР підігнати?». У сина хотіли відібрати машину, зупинили в місті й намагалися силоміць витягнути з автівки. Йому дивом вдалося врятуватися. Як і всі в той час, Бокови жили без світла і води. Збирали дощову воду, шукали де могли продукти. Все це спонукало пані Олену забрати родину й переїхати на дачу в Харківську область. 

«Моє життя в Україні»: після 24 лютого 2022 року

Початок повномасштабного російського вторгнення застав подружжя на відпочинку за кордоном. Обоє без будь-яких вагань вирішили повертатися на батьківщину: «Нам усі казали: залишайтесь. Що значить — залишайтесь? У мене там все. Моє життя в Україні». Дорога додому була довгою і важкою, причому не тільки фізично, але й морально, адже назустріч рухався потік біженців.

Бокови змогли дістати квитки на поїзд до Лимана, який довіз їх до самого Краматорська. Два тижні вдома. Переїзд на дачу в Харківську область — і усвідомлення хибності цього рішення. Адже дача стала ще ближчою до фронту і зрештою потрапила в окупацію.

Далі був переїзд до Кропивницького. Дев’ять місяців життя вимушеними переселенцями. Волонтерство в гуманітарному центрі «Територія успіху». І, нарешті, повернення додому, в Краматорськ.

І хоч Краматорськ зараз у прифронтовій зоні, Олена Бокова не хоче залишати дім. Вона не втрачає надії, чекає перемоги й навіть започаткувала новий бізнес — шиє одяг для собак. Її дитяча мрія частково здійснилася: вона таки стала дизайнеркою одягу, хоч і не для людей, а для домашніх улюбленців.

________________________________________

As a child, Olena Bokova dreamed of a pioneer‘s scarf, but during the Perestroika era, she became disillusioned with Soviet ideals. She started her career at a factory, but due to the difficult times of the early 1990s, she began to look for a career in commerce. In business, she and her husband worked their way up from a rented space in the market to owning a store in the city center. She bought a private house and dreamed of farming but lost both her business and her home to Russian aggression. After experiencing forced displacement, despite the danger, she returned to her hometown, where she started a new business. 

“I was the swamp‘s figure skating champion”

Olena Bokova was born on February 11, 1967, in the city of Sloviansk to a driver father and a worker mother who rebuilt the Novokramatorsk Machine-Building Plant after World War II. The neighborhood in which she grew up resembled a secluded homestead. “There‘s a small lake and a small cemetery near the train station. No one knows about this place,” she describes it now. It was customary to celebrate all major holidays (mainly Victory Day) with the neighbors. Olena has loved nature and animals since childhood, “There is a lake nearby. I was the swamp‘s figure skating champion. We used to go ice skating. We were running around, fooling around. [Playing] some games. Pull-up bars. Dogs, cats. No one was ever bored.“ And she did not like discipline, “Kindergarten spoiled my life. This discipline. I hate it to this day.”

Her restlessness created extra trouble for her parents. In the summer of 1974, she was alone at home during the day: her parents were at work, she had finished kindergarten, and she had a few months left before starting school. Together with her little friend, she went to a nearby large lake. Her father, an employee of a car company, miraculously managed to intercept the young travelers in his work car. For the next few months, the daughter traveled with her father to work in his truck, „I rode with him until September 1. I worked it off <...> as a dispatcher.”

In September 1974, Olena Bokova started school at the local eight-year school. In contrast to kindergarten, she enjoyed going to school. “School was a breath of fresh air,” she says now. She loved studying. In her spare time, she went to dance and athletics classes. She read everything she could get her hands on, including books about the directors of the collective farm that she would not pick up now. She was looking forward to parcels from her older sister in Ukhta, Russia, because she always put books in them.

Like all children, she wanted to become a pioneer, so she was happy when she was among the first five students to wear the red scarf. Despite her passion for dancing and sports, she dreamed of becoming a fashion designer.

She received her high school diploma at another, ten-year school. There were students from all over the world in high school, and the atmosphere was no longer as warm and friendly as it had been in the eighth grade. Olena Bokova was especially depressed by the fact that there were seven of her namesakes in the class, “Seven Olenas was a trauma. It was just some kind of depersonalization.”

Olena Bokova was proud of her graduation outfit. She sewed the dress herself, and her brother-in-law from Ukhta sent her white high-heeled shoes, which other graduates envied.

“I wanted an ordinary male profession”

A resident of a small town, she did not dare to move far away from her parents to achieve her childhood dream. “I wanted an ordinary male profession,” she says now. In 1984, Olena went to neighboring Kramatorsk, where she entered an industrial university to study lifting and transport machines, a traditionally male specialization. However, there were a lot of girls in her group.

She lived in a dormitory during her first year. It was there that she met her future husband Oleh, who was studying in a parallel group. At his insistence, Olena left the dormitory in her second year and began returning home to Sloviansk every day after her studies.

At the university, Olena Bokova joined a construction team that was building a future sanitary and epidemiological station in the heart of Donetsk. Construction was not only a part of the student experience, but also a source of significant increases to her monthly stipend.

In 1986, while still a student, Olena got married, and a year later she gave birth to her first child. However, she did not take a sabbatical to keep up with her studies, and after the birth of her son, she returned to the classroom. In 1989, she graduated with a degree and started working at the Kramatorsk Heavy Duty Machine Tool Building Plant.

Perestroika and breaking patterns

The Perestroika, declared by the authorities, led to tectonic shifts in the minds of Soviet people. Thanks to glasnost and the easing of censorship, they were able to listen to alternative news, read the democratic press, and watch original programs. At this time, Olena Bokova herself abandoned her agnosticism and became a believer, “All this [Perestroika] turned my life around.” Later, she and her husband would welcome Ukraine‘s independence.

Olena did not become a fashion designer, as she had dreamed of as a child, but the realities of life forced her to learn how to use a sewing machine. She sewed her own clothes, although she was making good money, earning as much as 150 karbovanets. Household goods, especially clothes, were hard to come by without luck. It was in the late 1980s that the words “get,” “find,” or “snatch” entered the everyday vocabulary of a Soviet person because of the rampant shortages.

She did not have a long career at the factory. In 1991, Olena Bokova became pregnant and went on maternity leave. After her youngest son was born, she did not return to the factory. They have not been paying salaries for three years. The family faced financial difficulties. They subsisted on their parents‘ pensions and barter. They had no money to buy shoes for their eldest son, who was about to enter first grade. Her husband, who was already a leading designer at the time, quit his job at the factory and started trading on the market. After coming back from maternity leave, his wife began to help him, “I was ashamed. But I managed to buy my son shoes. And at home we had potatoes and herring.”

The couple sold television antennas. The business gradually became profitable, the family got back on their feet, and eventually managed to open their own store in the city center. “And then I got tired of everything,” Olena recalls, “I wanted to just live a little.“ She bought a house near the Oskil River in the Kharkiv region. She planned to leave her business and move to the countryside.

“DPR” militants in her own store 

Olena Bokova missed the beginning of the Revolution of Dignity because she was preoccupied with personal problems. She learned about the events in the country from the conversations of schoolgirls at the sports school where she went with her son. The information about the dispersal of students in the center of the capital shocked her, “I was scared for the children.” On April 17, 2014, she plunged into the whirlwind of events and became a participant in a massive pro-Ukrainian rally in Kramatorsk, when the city council and police station buildings had already been seized by the “DPR” militants. In May, Olena went to watch the sham referendum initiated by local collaborationists. She was surprised by the crowds of people who came to the polling stations and struck by the inspired faces of the participants, including an old woman who could barely walk all the way to the school [where a polling station was organized]. 

For two months, the Bokovs family lived in the city occupied by the “DPR” militants. The store had to be closed. Due to the tense situation, there were no customers. The invaders paid visits to the store. When they did not get what they wanted, one of them threatened, “What if we bring an APC? [armored personnel carrier]”. They also attempted to seize her son‘s car, stopped him in the city and tried to force him out of the car. He miraculously managed to escape. Like everyone else at the time, the Bokovs lived without electricity and running water. They collected rainwater and searched for food wherever they could. All of this prompted Olena to take her family and move to their dacha in the Kharkiv region. 

“My life in Ukraine”: after February 24, 2022

The beginning of the full-scale Russian invasion found the couple on vacation abroad. They both decided to return home without any hesitation, “Everyone told us to stay. What do you mean, stay? I have everything there. My life is in Ukraine.” The road home was long and difficult, not only physically but also emotionally, as a stream of refugees was moving toward them.

The Bokovs managed to get train tickets to Lyman, which took them all the way to Kramatorsk. They spent two weeks at home. Then they moved to their dacha in the Kharkiv region and realized that this decision was a mistake. After all, the dacha became even closer to the frontline and eventually came under occupation.

Next came the move to Kropyvnytskyi. For nine months, they lived as internally displaced persons. Then there was volunteering at the Territory of Success humanitarian center. And finally, the return home to Kramatorsk.

Even though Kramatorsk is now in the frontline zone, Olena Bokova does not want to leave her home. She does not lose hope, is waiting for victory and has even started a new business - making clothes for dogs. Her childhood dream has partially come true: she has become a clothing designer, although for pets, not people.