Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Галина Чумак Chumak Halyna (* 1948)

• народилася 20 серпня 1948 р. у м. Донецьку (тоді — м. Сталіно)

• закінчила Донецький національний університет (філологічний факультет, відділення російської мови і літератури)

• на початку 1970-х років працювала секретаркою директора Донецького відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського АН УРСР Академіка Л. М. Литвиненка, згодом — лаборанткою

• була методисткою Донецького обласного Будинку працівників культури, де проводила українські літературні вечори

• працювала відповідальним секретарем Донецької обласної організації Товариства книголюбів, на базі якого у 1992 р. заснувала «Український клуб»

• у 1997–2004 роках — начальниця відділу культурних установ Управління культури Донецької облдержадміністрації

• у 2004–2016 роках працювала директоркою Донецького обласного художнього музею.

• у 2003 р. разом із групою державних службовців Донецької області пройшла стажування в Оксфорді

• у 2010 р. Чумак Галина Володимирівна отримала звання Заслуженого працівника культури України

• у 2008 році обрана віцепрезиденткою Всеукраїнської громадської організації «Український комітет Міжнародної ради музеїв (ICOM)» при ЮНЕСКО

• брала участь у роботі 22-ї, 23-ї та 24-ї Генеральних конференцій Міжнародної ради музеїв (ICOM) у Відні (Австрія, 2007), Шанхаї (Китай, 2010, Ріо де Жанейро (Бразилія, 2013) відповідно

• Голова ліги грецьких митців Донеччини «Галатея», членкиня Ради Донецького товариства греків ім. Федора Стамбулжи, голова Донецької організації жінок-грекинь

• встановила меморіальні дошки Ісааку Бабелю (м. Святогорськ, 1994 р.); М. Цвєтаєвої (м. Горлівка, 1993 р.); В. Гроссману (м. Донецьк, 1995 р.)

• видала декілька збірок власної поезії

• 40 років відвідувала археологічні розкопки ур. Беляус (Крим) як членкиня археологічної експедиції

• від 2016 року живе і працює в Києві

Галина Чумак — інтелектуалка, поетка, людина, щиро віддана мистецтву та своєму рідному місту Донецьку. Багаторічна директорка Донецького художнього музею, вона не залишила його і під час окупації Донецька у 2014 році. Через війну пані Галина втратила дім, друзів, звичний спосіб життя. Але знайшла в собі сили почати все з початку в Києві і не втрачає оптимізму. 

Дитинство в урумському селі

Народилася Чумак Галина Володимирівна 20 серпня 1948 року в  Донецьку (тоді — місто Сталіно). Життєлюбка, пані Галина іронічно називає себе «дитиною кохання». Сім’я пані Галини складалася лише з неї та матері, а про батька мама згадувала лише те, що він родом із заходу України. Уже в дорослому віці пані Галина робила спроби знайти батька, проте це не мало успіху: 2014 року вона збиралася відвідати шахту на Донеччині, де її батько колись працював. Але шахту обстріляли через початок військових дій, тож історія родини так і залишилася таємницею. 

Виховувалась у грецькому середовищі, бо її мама, Чумак Єлизавета Іванівна, походила з урумського (уруми — тюркомовні групи греків) села Карань (урум. Эст‘и Карани; до 1946 року Стара Карань; зараз — село Гранітне Волноваського району Донецької області). Сім‘я жила в Донецьку (район Путилівка), де Галина вчилася спочатку у 58-ій, а з восьмого класу — у 59 школі. Але літо вона проводила у селі, де було багато родичів — тіток, двоюрідних сестер. Усі вони спілкувалися між собою грецькою мовою, дотримувалися національних традицій у побуті. Мама пані Галини, на жаль, забувала грецьку мову — вона з 14 років навчалася у Києві, після цього стала завідувачкою дитячого садка, а під час Другої світової війни евакуювалася разом із дітьми дошкільного закладу  до Казахстану. Коли повернулась, то в повсякденному житті говорила вже російською. Тому дитинство Галини минуло в оточенні трьох мов — грецької, російської та української. 

 «Справа в тому, що в Приазов’ї дві мови — урумська і румейська. Румейська — це ближче до новогрецької, сьогоднішньої материкової мови. А урумська ＜...＞має тюркське походження. ＜...＞Коли наприкінці Радянського Союзу [перед розпадом] турки приїхали до нашого села, вони хотіли запевнити нас, що уруми — це турки. Але вимушені були зробити ДНК [аналіз] деяким мешканцям Гранітного і ДНК підтвердило, що всі — греки… У нас все грецьке… У нас мова дещо сходиться, вона відрізняється, а деякі слова схожі є і в урумській, і в румейській мові. Але і побут, і звичаї — все однакове». 

Коли настав час отримувати паспорт, пані Галина вирішила вказати там національність «грекиня». 

Пошуки професійного шляху

Донеччина в середині XX століття була- багатонаціональним регіоном. Пані Галина згадувала, що там проживали українці, росіяни, білоруси, греки, грузини, вірмени, азербайджанці, роми, корінні народності, що приїхали з крайнього Сибіру… Але утиски через національність у Радянському Союзі не оминули і греків — близько 22 тисяч було репресовано. Найбільша грецька громада проживала в Маріуполі, а в її класі у Донецьку було всього дві грекині. Українська мова ж була предметом навчання у школі — з першого класу і до випуску. «Українізуватись», як згадує пані Галина, вона почала вже в Університеті (Донецькому національному університеті), де навчалась на філологічному факультеті (відділення російської мови і літератури). 

«Українську літературу нам викладала в університеті Світлана Григорівна Барабаш. І вона залишала 15 хвилин від лекції і читала вірші сучасних поетів. Я від неї пізнала українську поезію — Ліну Костенко, Вінграновського, Драча… Я була дуже вражена».

З української поезії почала формуватися бібліотека пані Галини, яка сьогодні налічує близько 8000 книг (тисячу з яких, на жаль, не вдалося вивезти з Донецька після окупації у 2014 році). Сама пані Галина з 11 років пише вірші. Навіть надсилала їх у дитинстві в газету «Юный ленинец». Взагалізгадує себе завжди як активну, зацікавлену, залучену в суспільне життя. Мріяла стати режисеркою, але мама не дозволила піти шляхом «творчої людини», яка в її уявленні не мала б стабільного щасливого життя. Тому пані Галина вирішила стати історикинею і вступати до інституту в місті Кірові. Але вступні іспити склала не так добре, як сподівалася, і до інституту не потрапила: 

 «Познайомилася в гуртожитку, де жили абітурієнтки, з дівчатами, родини яких були виселені з Західної України за те, що вони опинилися в окупації в Другу світову війну — в тому була провина. І ці всі дівчата — вони всі були українками за походженням і вони мене просили весь час співати українських пісень. Я їм співала “Червону руту”, “Водограй” і всі тоді модні пісні українські наші. Тоді була дуже потужна українська естрада і воно ж звучало! Це зараз нічого не почуєш…. Так от, я сиділа на підвіконні, замість того, щоб готуватися до іспитів, я їм співала пісень…» 

Після того як одна з подруг обмовилася, що «по селах не вистачає вчителів», пані Галина вирішила спробувати свої сили у цій діяльності і поїхала до міста Котлас Архангельської області, звідки й і направили як учительку 1–4 класів до села Кузнєцово, в якому було лиш 24 хати… 

Але вчителькою пропрацювала недовго і згодом повернулася до Донецька (де і вступила до університету на вечірнє відділення, тому що хотіла встигати працювати). Галина була активною студенткою — входила до товариства «Знання», робила доповіді, їздила у відрядження, цікавилася українською культурою, літературою, поезією, музикою, мистецтвом. Ці захоплення лишилися з нею на все життя.

«Донецьке коло» пані Галини

Після університету пані Галина влаштувалась на роботу спочатку секретаркою директора Донецького відділення фізико-органічної хімії Інституту фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського АН УРСР Академіка Л. М. Литвиненка, а потім — лаборанткою. Будувати кар’єру в радянські часи пані Галині заважали два фактори. По-перше, грецька національність, а по-друге, відсутність членства в комуністичній партії, яке було потрібно для більш-менш «серйозної» посади. У цьому Інституті пані Галина пропрацювала близько п‘яти років. 

Наступною роботою була більш цікава і творча посада в Будинку працівників культури у Донецьку. Близько восьми  років пані Галина була тут методисткою, працювала з донецькими театрами, спілками художників, з митцями. Почало складатися коло  однодумців. Пані Галина провела цикл літературно-музичних вечорів, де всі охочі мали можливість познайомитися з творчою спільнотою Донецька. 

Далі були: Клуб кінолюбителів, Спілка театральних діячів, Центральне бюро Науково-технічного інституту при Мінвугіллі, робота відповідального секретаря у Спілці художників —  пані Галина й надалі відповідала за «культурно-організаційний сектор», професійне життя вело її за вподобаннями — на кожній посаді вона вчилася нового, того, що  потім було корисним на наступній посаді, здобувала досвід, формувала коло друзів з мистецького середовища. 

Після розпаду Радянського Союзу пані Галина лишилася без роботи. Але з активною життєвою позицією вона довгий час була членкинею Товариства книголюбів у Донецьку, а 1992 року створила при ньому Український клуб:  «… У нас була своя літературна вітальня, де ми… де я проводила презентації книжок авторських, або журналів, або зустрічі з поетами, письменниками і таке інше… З метою наблизитись нарешті до історії і культури української і почати розмовляти. Я тоді не розмовляла українською мовою. Безумовно, розуміла і читала — я ж писала! ＜...＞ стабільна група в 15 осіб була. Це всі були дорослі люди: українці, росіяни, от грекиня і навіть три євреї було. Два інженери, один (єврей) — головний режисер театру ляльок… Бібліотекарі були, багато людей було, дуже цікаві проводили засідання такі. Архітектор одна була. Ось вона знала — вона з Луцька і тому ＜...＞знала досконало мову. І Анатолій Панасович [завідувач кафедри української мови і літератури в Донецькому університеті, Загнідко Анатолій Панасович — президент цього клубу]. Все — більш ніхто мови не знав. Але ми з порога почали вітатися українською і поступово-поступово виходили. Які наші були засідання? Наприклад, хтось доповідає, ось Мирослава — вона і зараз в Луцьку, ＜...＞архітектор, — вона розповідала там, скажімо, про архітектурне бароко. Я розповідала про композиторів — Березовського, Веделя, Бортнянського. У мене були матеріали, були платівки. Ці платівки я втратила, до речі. Я  не змогла їх вивезти з Донецька…»

Директорка Донецького державного художнього музею

Пані Галина брала  активну участь у житті клубу до 1996 року. З 1997-го вона обіймала посаду начальниці відділу культурних установ Управління культури Донецької облдержадміністрації, де пропрацювала до пенсії, до 2004 року. З грудня 2004 року в житті пані Галини почався новий етап — її призначили на посаду директорки Донецького державного художнього музею. 

Коли пані Галина починала свою діяльність на цій посаді, відбувалися події Помаранчевої революції. Сходивши на перший проукраїнський мітинг у Донецьку, зрозуміла, що участь у революційних подіях — ризик для музею, бо відповідає директор музею не лише перед собою, своєю совістю, а й перед великим колективом, і перед державою. Тому в майбутньому від участі у мітингах пані Галина відмовилась, хоча її політичні погляди завжди були на боці української державності. Регіон став «соціально напруженим» ще з 2004 року — не всі донецькі друзі і знайомі пані Галини  поділяли такі погляди. Найбільше це стало помітним уже у 2014 році, після Майдану.  «Знаєте, коли почали в 14 році… Оце полізло в 14 лише році — раніше такого не було. Почалися якісь такі розмови: “Ну, Украина ж действительно как государство никогда не существовала!”, “Ну это же действительно так”, “Ну, конечно, какая-то культура есть, но что это за культура? Мирового значения?” Что-то такое: сами не знают и знать не хотят. Значит его и нет. Вот так! Така була позиція. Я, наприклад, кажу: “А ви знаєте, що (здається, 2003 рік, зараз не пам’ятаю, чи 2001 рік) Франція оголосила Сосюру найліричнішим поетом ХХ століття?” Щось таке було. Ну, якщо ти не знаєш літературу, якщо ти не знаєш поезію українську, і зокрема Сосюру, то що ти будеш говорити? Ти і будеш говорити, що нема. А я коли читаю Сосюру — у мене аж зашкалює в розумі — це така надзвичайна поезія! Це неможливо просто, дуже тонка, тонкий лірик, надзвичайно тонкий. І взагалі, не тільки він. У нас багата поезія. Просто її не знає світ».

У художньому музеї пані Галина пропрацювала директоркою до 2016 року. Вона лишилась на своїй посаді і після того, як у Донецьку було проголошено «народну республіку», після того, як у липні 2014 року припинилося українське державне фінансування музею. Час від 2014 року пані Галина згадує як жахіття, яке увірвалося в усталене життя і назавжди його змінило, поставило її та багатьох інших людей перед складними життєвими випробуваннями, виборами, рішеннями. «Я працювала, тому що… розумієте, можна було б кинути музей. З точки зору Європи і всього світу, ти поступаєш єдиноправильно, ти рятуєш своє життя. З точки зору українського, тобто радянського менталітету на сьогодні — ти не маєш права залишити музей. Якщо ти кинеш музей —＜...＞порушуєш свої прямі обов’язки. І в інструкції посадовій я не маю — я і головний хранитель — ми не маємо кинути свій корабель. Ми маємо залишатись за будь-яких умов. Кожен директор має розуміти — у нашій країні, суто в нашій країні — про Росію ми не кажемо. Залишишся ти — значить, ти співпрацюєш з окупантами. Кинеш — ти кинеш музей, ти кинеш державне надбання. Все. І так  погано, і так погано. Не далі, як вчора, я спілкувалась з одним колегою — директором львівського музею. І ми з ним розмовляли на цю тему. Він каже: „Я думав, що робити, якщо вони і до нас прийдуть. Я йому отак і сказала: „Кинете — будете винні, залишитесь — будете винні“. Це треба прийняти і зрозуміти». 

Нове місто — нове життя

Пані Галина поїхала з Донецька у 2016 році:

 «П‘ятнадцятого року нас всіх-всіх-всіх — обласні заклади і міські, ми ж державні і бюджетні, вимусили реєструватися. Ми зареєструвалися, зібрали збори, і нам сказали, значить, контракт будуть заключати. З усіма контракти склали на три роки, а зі мною — на один. Я це узнала. Зрозуміла, що через рік, тобто 15 квітня 2016 року, я залишаюсь без роботи. Поки що в мене є музей, за котрий я відповідаю, є сенс жити в Донецьку. Коли я залишаюсь без роботи — я втратила будь-який сенс перебування в рідному місті. Я зрозуміла, що мені треба вибиратись, виїжджати».

Це було непросте рішення, але колеги і друзі в Києві  підтримали пані Галину. З 2016 року вона працює у Національному художньому музеї України. Новий дім —  у селі Білогородка Київської області, — але стара війна. Війна, яка в житті пані Галини була з 2014 року, у 2022-му розрослася, потребуючи нових сил і стійкості. Білогородка стала селом, яке під час березня 2022 року приймало евакуйованих з регіону. Тепер пані Галина і сама опинилася в ролі того, хто допомагає переселенцям і постраждалим від військової агресії Росії.  

«Я розуміла, що більше ніколи не повернусь у Донецьк. Тому що той Донецьк, який був до 14 року — це інше життя. Просто інше життя. Знаєте, як людина проживає декілька етапів …. Так і це: було місто — нема міста. Того. Мого».