Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Володимир Довбах Volodymyr Dovbakh (* 1949)

• народився 26 жовтня 1949 року в Києві

• у 1957–1967 роках навчався у київській середній школі №116 з українською мовою навчання

• 1972 — закінчив навчання на кафедрі економічної кібернетики Української сільськогосподарської академії (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України)

• працював у Галузевій лабораторії прогнозування і розміщення сільськогосподарського виробництва при кафедрі економічної кібернетики

• до 1991 року — заступник головного конструктора міжгалузевої автоматизованої системи управління в Обчислювальному центрі Міністерства заготівель УРСР

• з 1988 року — учасник громадського екологічного руху спротиву: співзасновник «Спілки порятунку Голосієва», активний член Української екологічної асоціації «Зелений світ»

• 1992–1999 — начальник управління екологічної безпеки агропромислового комплексу в Міністерстві охорони навколишнього природного середовища

• з 2000 року — помічник-консультант народного депутата України Ореста Мельникова

• у 2023 році очолює комісію з проблем екології села в Українській екологічній асоціації «Зелений світ»

Володимир Довбах — економіст-математик, відомий київський екологічний активіст і батько Ганни Довбах. Під час роботи у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища протистояв незаконній реєстрації пестицидів корпорації «Монсанто», став одним із засновників громадської організації «Спілка порятунку Голосієва», яка добилась створення на території Києва національного природного парку, та опікувався дотриманням екологічного законодавства у сільському господарстві.

Родина вчених-агрономів

Володимир Андрійович Довбах народився 26 жовтня 1949 року в Києві, в районі Голосієва, в сім’ї вчених-агрономів, які працювали в Українському сільськогосподарському інституті (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України, НУБіП). У сім’ї не було особливих антирадянських і проукраїнських настроїв, хоча підпільно слухали іноземні, ворожі до радянської ідеології радіостанції. Пан Володимир теж слухав, але не з родиною, а сам. 

«Робити кар’єру радянського функціонера не захотів»

Пан Володимир закінчив українську школу (тепер еколого-природничий ліцей №116) в період зміни шкільних правил, і це «дало шпаринку для вольнодумства». Обирався старостою класу та секретарем комсомольської організації школи, але робити кар’єру радянського функціонера не захотів, оскільки мав наочні приклади «на чому тоді будувалась кар’єра, весь життєвий шлях <…> мені це стало бридко». 

У старших класах школи разом з іншими учнями організував клуб «Прометей», учасники якого цікавились краєзнавством та історією, «яку тоді можна було побачити».

Після успішного закінчення школи Володимир Довбах вивчав економічну кібернетику в Українській сільськогосподарській академії (тепер НУБіП). Всього в СРСР було лише п’ять таких кафедр. У студентські роки був активним учасником туристичного клубу академії. «Масовий туризм розвивали під гаслом походів комсомольців і молоді по місцях бойової, трудової, революційної слави радянського народу. Сказати, що це було підтримано молоддю, не можна. Але у походи ходити за рахунок днів навчання, на травневі свята <…> було зручно».

«Більшість найкращих років я працював за спеціальністю»

По завершенні навчання пана Довбаха запросили працювати у Галузевій лабораторії прогнозування при рідній кафедрі. Пізніше він прийняв пропозицію адміністрації Обчислювального центру Міністерства заготівель УРСР. «Ми там створили другу в Союзі <…> автоматизовану систему управління». Одним з досягнень обчислювального центру стало розв’язання транспортної задачі про перевезення борошна, що дозволило зекономити близько одного мільйона тодішніх рублів. 

За твердженням Володимира Довбаха, він будував економіку радянської імперії зі щирим уявленням про те, що автоматизація управління зможе побороти хабарництво і суттєво покращити життя людей.

Активіст з примусу

Наслідки аварії на Чорнобильській АЕС змусили пана Володимира вивезти сім’ю на безпечну для здоров’я територію. Два роки, що родина Довбахів провела в Карачаєво-Черкесії, стали своєрідною «екологічною еміграцією».

Після повернення до Києва пан Довбах дізнався, що керівники сільгоспакадемії просто на території Голосіївського лісу почали будувати Інститут післядипломної освіти, і долучився до громадського екологічного руху спротиву. «Такий дуже цікавий екологіст Михалко Михайло Юхимович організував “Спілку порятунку Голосієва”, провів масові акції з виходом на весь Київ, з тим, щоб припинити вирубку, повернути його лісу». 

Будинок, де мешкала сім’я Довбахів, мав стати резиденцією для викладачів нового навчального закладу, тому всіх мешканців спробували переселити до новобудов. Пан Володимир відмовився переїжджати і наступні 25 років відстоював свої права у суді. «Це моє життя. Я приїхав сюди жити, повернувся сюди жити. Мене виселяють на якісь виселки, на трасу. З цього лісу, де я народився».

Виселення так і не відбулось, але початок буремних 1990-х пройшов між судовими засіданнями. 

Величезним святом для пана Володимира стало оголошення результатів грудневого референдуму 1991 року щодо проголошення незалежності України. «Звичайно, брав участь у референдумі. Звичайно, голосував за самостійну Україну».

«Я використовував своє службове становище»

З 1992 до 1999 року на запрошення Івана Олександровича Зайця (український політик, народний депутат України кількох скликань) Володимир Довбах працював у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища, де очолював управління екологічної безпечності агропромислового комплексу. 

Першим із гострих моментів на цій посаді стало протистояння із концерном «Монсанто». Пан Довбах був категоричним противником реєстрації в Україні продукту концерну — пестициду, що не зареєстрований у країні-виробнику. «Вони залучили двох сенаторів, щоб вони приїхали в Україну, щоб мене зняти з посади. <…> Був судовий процес, на якому, на диво, знайшовся суддя, який сказав: “Вибачте, підстав немає”».

Наступним кроком стало провадження в міністерстві «політики Голосіївського лісу». Пан Володимир, на той момент не тільки один із засновників «Спілки порятунку Голосієва», а й активний учасник Української екологічної асоціації «Зелений світ», лобіював створення міністерської комісії з проблем Голосієва. «Бо сільгоспакадемія тут почала на ліс наїжджати, захоплювати, щось рубати, щось собі загарбувати». За початковою ідеєю національний парк мав включати територію Києва та області загальною площею до 65 тисяч гектарів. 1993 року клопотання про створення парку подала саме асоціація «Зелений світ». Наступного року відбулись перші погодження, проте процес затягнувся. «Я використовував своє службове становище — як начальник управління збирав [комісії] в міністерстві, і баталії продовжувались. Таки був створений цей парк, хоча в більшості громадськими зусиллями».

Проте найбільшим власним професійним та громадським досягненням пан Володимир вважає розроблені ним процедуру та документи щодо перевірки дотримання екологічного законодавства в Міністерстві аграрної політики. Документ також містив застороги щодо небезпечних способів ведення сільського господарства, включно з критикою меліорації та хімізації. Його підписали представники всіх відомств, після чого направили прем’єр-міністру Ющенку. Однак все ж документ не було впроваджено в життя. 

«Захистіть свою перемогу»

2000 року, після звільнення з міністерства, Володимир Довбах уже на громадських засадах продовжив екологічну правозахисну діяльність. Під час роботи помічником-консультантом Ореста Борисовича Мельникова, народного депутата України, обраного від Партії зелених, допомагав киянам захищати життєвий простір від незаконних забудов. «На Вознесенському спуску була вулиця, хотіли побудувати будинок. <…> Знаходимо, звичайно, у забудовника всілякі порушення. <…> Я кажу: “У них є гроші, які треба вкласти. У вас є простір, який ви хочете захистити. <…> Хто більше зможе зробити — ви чи вони?”» Розуміючи, що громадські активісти не є фахівцями з юриспруденції, пан Володимир використовував власний багаторічний досвід захисту прав, радив захищати перемоги на законодавчому рівні та подавав приклад. «Є декілька законів, у яких мої статті працюють до сих пір».

«Руки чесалися, але ноги не пускали»

Володимир Довбах не брав безпосередньої участі в українських революційних подіях. «Революція на граніті обійшла стороною. Тобто я знав про це, але не брав участі будь-яким чином. Брав участь в одному з мітингів “України без Кучми”». Під час Помаранчевої революції він опікувався здоров’ям батька і повернувся до Києва вже після завершення подій на Майдані. 

У 2013–2014 роках допомагав дочці, яку незаконно переслідували за участь в акціях Автомайдану. Пан Володимир розробив пакет документів для захисту прав у суді, яким користувалися й інші учасники Автомайдану. «Сказати, що було стрьомно, — це нічого не сказати. <…> І коли щось туди везеш і знаєш, що тебе обов’язково 10 разів зафотографують і прослідкують твій маршрут. <…> Відчуття неприємне. Я не читав Оруела і читать не буду. Це страхіття я і так побачив, відчув».

Через слабке здоров’я пан Довбах не зміг взяти участь у протестах, проте разом з дружиною займався транспортним забезпеченням Майдану, зокрема привозив пальне. «Хвороба не дала мені піднятися туди наверх вночі, коли було жарко. І не дала потім ходити туди, коли було найспекотніше, коли все палало». 

«Захар Беркут» для анархістів

Приклад ідеального суспільного устрою Володимир Довбах знайшов в описаному Іваном Франком способі прийняття рішень тухольської громади (повість «Захар Беркут»): влада належить громаді, а не її представникам. Спочатку сам захопився ідеями народоправства (прямої демократії), а згодом «почав проповідувати оті думки <…> анархістам. Дякуючи тому, що моя доня [Ганна Довбах] тоді була в гущі цих людей. <…> Я почав коментувати: “Почитайте «Захара Беркута». Не треба Бакуніних та інших Кропоткіних”». 

Тепер, через 20 років, пан Володимир уже не впевнений, що люди готові прийняти відповідальність за власні долі. «Практично усвідомив і побачив, як народ біжить від цього. <…> Що треба робити? Думати. А цього люди не хочуть. <…> Людство має повернутись до думання».