Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Станіслав Федорчук Stanislav Fedorchuk (* 1981)

• народився 23 серпня 1981 року в Донецьку у родині викладачів

• у 1998–2003 роках був студентом історичного факультету Донецького національного університету

• 2001–2003 роки — очолював Донецький обласний осередок Молодіжного націоналістичного конгресу

• 2004 року долучився до Комітету виборців України, був керівником програми моніторингу порушень виборчого законодавства у Донецькій області, що фіксувала факти порушень під час президентської кампанії 2004 року

• протягом 2000-х – на початку 2010-х років займався організацією культурних подій у Донецьку, запрошував письменників та музикантів з інших регіонів України

• у 2013–2014 роках під час Революції гідності був активістом Євромайдану у Донецьку

• наприкінці лютого 2014 року через погрози змушений тікати з України разом із сім’єю до Грузії

• червень 2014 року — повернувся в Україну, займався волонтерством та пошуком іноземних інструкторів для військових

• 2016 року спільно з іншими активістами заснував і очолив громадську організацію «Українська народна рада Донеччини та Луганщини»

• 2017 рік — в Україні презентували антологію «Порода», для якої увійшли твори українських письменників Донбасу; Станіслав Федорчук був керівником проєкту

• лютий 2022 року — втілено останній проєкт «Української народної ради Донеччини та Луганщини» напередодні повномасштабного російського вторгнення — фотоальбом «Євромайдан у Донецьку. Історія боротьби за гідність»

• 28 лютого 2022 року приєднався до добровільного формування територіальної громади (ДФТГ) «Свобода», працював у штабі

• 15 квітня 2022 року разом з іншими добровольцями ДФТГ «Свобода» був мобілізований до 4-ої бригади оперативного реагування Національної гвардії України

• у січні 2023 року звільнений з військової служби за станом здоров’я; продовжує волонтерську та просвітницьку діяльність

Станіслав Федорчук — громадський активіст, ветеран, очільник громадської організації «Українська народна рада Донеччини та Луганщини». Народився та мешкав у Донецьку до лютого 2014 року, доки йому, як одному з лідерів місцевого Євромайдану, не почали погрожувати вбивством. Після переїзду до Києва гуртував навколо себе інших вимушених переселенців. Якщо раніше він відкривав українську культуру та історію для донеччан, то тепер оприявнює українців Донеччини для України та світу.

«Політика в нашому домі відчувалась завжди»

Станіслав Сергійович Федорчук народився в Донецьку 23 серпня 1981 року в родині викладачів. У Донецьку також мешкали його дідусь і бабуся, викладачі української мови та літератури. Дідусь, Микола Семенович Федорчук, був одним із засновників кафедри української літератури в Донецькому педагогічному інституті (нині — Донецький національний університет ім. Василя Стуса). Батьки отримали відомчу квартиру в гуртожитку в районі Соловки неподалік Донецького металургійного заводу. Пан Станіслав навчався у школі № 29, випускники якої зазвичай вступали до металургійного технікуму, а потім ішли працювати на завод. 

Наприкінці 1980-х років батько Станіслава, Сергій Миколайович Федорчук, не приховував демократичних поглядів й їздив на конференції, які проводив Народний рух України. На місцевих виборах 1990 року він балотувався в Донецьку міську раду і здобув перемогу: «Ще до того, як була проголошена Декларація про суверенітет, вже чимало людей усвідомлювало, що Україна як незалежна держава ось-ось вже станеться. Був певний рівень очікувань. Якби його не було, батько навряд чи би виграв вибори в міську раду. Його опонентом був парторг [керівник партійної організації великого підприємства, рекомендований керівними органами Комуністичної партії] металургійного заводу». Коли депутатські повноваження завершились, місцева влада «зробила все, щоб батько не міг влаштуватись на жодну роботу», наклавши на нього тавро «українського фашиста».

День проголошення незалежності України

24 серпня 1991 року пан Станіслав разом зі своїм дідом Миколою Федорчуком були на дачі у Волноваському районі. Про те, що Україна проголосила незалежність, вони почули по радіо. «Ніколи не забуду реакцію діда. Ми сидимо вдвох і я бачу, що у нього на очах стоять сльози… Для мене бачити у нього такі емоції було несподівано. Він сказав: “Я дожив, дочекався!”. А наступні його слова були: “На що я змарнував своє життя?”». На думку пана Станіслава, така реакція пов’язана з тим, що дід був змушений приховувати свої політичні переконання. Наприкінці 1940-х років через переслідування інтелігенції за «український буржуазний націоналізм» Микола Федорчук залишив роботу в київському видавництві «Радянська освіта» та переїхав на Донеччину. Писав про ленінську тематику в українській літературі, але отримані за публікації гонорари вважав «Юдиними грішми». Був під наглядом КДБ.

«Нам весь час намагалися поставити пріоритетність російського світу»

З переходом від Радянського Союзу до незалежної України у школі, в яку ходив пан Станіслав, майже нічого не змінилось: «На початку 1990-х, коли піонерія накрилася мідним тазом, вони [колишні комсомольські працівники] намагалися, помінявши кольори хустинок, ту саму піонерію запровадити. Ленін стояв у нас прямо в холі». Учителі пропагували російську культуру, нових україномовних підручників не було.

Згодом Станіслав Федорчук перейшов до нової школи і одразу зіткнувся з агресією інших учнів. Це сталося не лише через те, що він був новачком, а й тому, що його бабуся працювала там учителькою української мови. Деякі школярі не любили її через вимогливість, а також через сам предмет: «Була частина дітей, які казали “А чому нас не звільнять від української мови як раніше [у радянський період]? Навіщо вона нам?”». 

У 1996 році пан Станіслав вступив на історико-філологічне відділення до ліцею при Донецькому державному університеті (з 2000 року — Донецький національний університет).  Тут його вважали диваком, адже він відмовлявся від використання російської мови. Він вирішив повністю перейти на українську після хрещення у греко-католицькому таборі на Тернопільщині: «Я повернувся до Донецька і гостро відчув, що я хочу бути собою весь час… Чому я маю весь час себе пояснювати, весь час вибачатися? Я хочу бути українцем і говорити своєю мовою». 

Початок громадської діяльності

Протягом 1998–2003 років Станіслав Федорчук був студентом історичного факультету Донецького національного університету. Він почав спілкуватися з представниками різних громадських рухів. У 2001 році виступив одним із засновників Молодіжного націоналістичного конгресу [далі МНК, всеукраїнська молодіжна громадська організація створена з ініціативи Організації українських націоналістів]. Організовував українські культурні заходи — вечорниці, літературні та історичні вечори. Були й соціальні ініціативи — однією з найбільших акцій, якою він займався спільно з іншими активістами, став протест проти відміни пільг на проїзд для студентів: «Ми зібрали тисячі підписів серед студентів всіх факультетів, будучи правою організацією і ні в кого не виникало питань». 

«Тільки організація почала рости, спецслужби звернули свою увагу на мене»: після того, як пана Станіслава було обрано очільником Донецького обласного осередку МНК, побили його батька неподалік гуртожитку, де він мешкав. На інших членів МНК та симпатиків почали тиснути через деканати, декому погрожували арештами чи знищенням бізнесу батьків. Панові Станіславу дали зрозуміти, що через участь у студентському антикорупційному комітеті керівництво університету не дозволить йому вступити в аспірантуру.

«Я привіз порушення виборчого законодавства на суд, який призначив треті вибори»

Після закінчення університету пан Станіслав продовжив співпрацювати з громадськими рухами. Він познайомився з Дмитром та Денисом Ткаченками, які представляли Комітет виборців України [всеукраїнська громадська організація, що займається захистом прав виборців та спостереженням за ходом виборчих кампаній]. У 2004 році Станіслав Федорчук керував програмою моніторингу порушень виборчого законодавства в Донецькій області. «Я був координатором групи дуже різних людей, які, ризикуючи, збирали матеріали, що вибори фальсифікуються, ведеться нечесна гра в медіа, нечесна гра на рівні [виборчих] комісій». 

Другий тур президентських виборів 2004 року відбувся із численними порушеннями по всій Україні. Скарга, яку подали представники Віктора Ющенка до Верховного Суду України після оголошення Віктора Януковича переможцем, спершу стосувалася лише порушень у Донецькій та Луганській областях. Серед них були факти порушень, які зібрав донецький обласний осередок Комітету виборців України, пан Станіслав особисто передав їх до Верховного Суду: «Якби не наш маленький громадянський тусовочний прошарок, я не знаю, які б аргументи лунали в суді. Можливо, їх би не було, і це цілком би влаштувало Януковича та його команду».

«Український світ» Донецька

У другій половині 2000-х – на початку 2010-х років пан Станіслав організовував культурні події в андеґраундних клубах Донецька — запрошував українські гурти, поетів та прозаїків. Ще одним напрямком діяльності були ініціативи з відновлення історичної пам’яті на Донеччині: «Ми проводили все — від днів вшанування пам’яті жертв Голодомору, пошукових робіт, збору свідчень до проведення фотовиставки “Українська Повстанська Армія. Історія нескорених”. Це були сотні різноманітних акцій, які робили молоді люди, нове покоління — насамперед, “Поштовх” [молодіжна громадська організація] на чолі з Юрієм Матущаком [громадський активіст, учитель історії, доброволець батальйону “Дніпро-1”,  загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення під Іловайськом]». Разом з друзями пан Станіслав створив перше україномовне інтернет-медіа «Портал неполітичних новин». Наступним кроком мав стати похід на місцеві вибори 2014 року, та вони не відбулись…

Донецький Євромайдан

«Місцева мафія разом з росіянами відносно швидко зрозуміли, що Євромайдан їм заважає, навіть наш маленький, символічний, під пам’ятником Шевченка» — через переслідування, погрози та напади на активістів там панувала атмосфера страху. Однак люди усе одно збиралися. Наприкінці лютого 2014 року пан Станіслав отримав дзвінок від криміналітету — на нього, як на одного із лідерів донецького Євромайдану, готувався замах.  Разом із двомісячною донькою Євгенією та дружиною Дзвениславою він вилетів до Грузії. 

Вони повернулися в Україну в червні 2014 року через те, що у дружини почались серйозні проблеми зі здоров’ям. Згодом Станіславу також довелось допомагати з евакуацією батькам: спершу вони виїхали з Донецька до села, а згодом, коли біля їхнього буднику почали падати російські «гради», були змушені тікати до Києва. Станіслав Федорчук почав волонтерити, допомагав шукати іноземних інструкторів для військових. 

«Для нас було важливо пояснити Україні, чому ми українці»

У 2016 році Станіслав Федорчук разом з громадськими активістами, що також були вимушені залишити окуповані території, заснували «Українську народну раду Донеччини та Луганщини». До неї увійшли учасники Євромайдану, волонтери, ветерани, військові та представники багатьох інших професій. Пан Станіслав став головою правління громадської організації. 

Першим гучним проєктом стала антологія письменників Донбасу «Порода», видана у 2017 році. До книги увійшли твори 62 письменників другої половини ХХ – початку ХХІ століття, які народилися або довгий час проживали на Донеччині та Луганщині: «це була межа, за якою починалася Московщина, але там існували українці та українська література. Можна підробити історію, вигадати якусь пропаганду, але підробити пласт літератури неможливо». Книгу презентували і по всій Україні, і за кордоном, зокрема в 2018 році антологію привезли на Празький книжковий ярмарок у Чехії. 

Перед початком повномасштабного російського вторгнення «Українській народній раді Донеччини та Луганщини» вдалося видати альбом «Євромайдан у Донецьку. Історія боротьби за гідність», до якого увійшли особисті фотографії учасників Євромайдану та мітингів за Україну. 

Позивний «Стан»

Коли російські танки рушили на Київ, пан Станіслав відправив свою родину до Львова, де було безпечніше, а сам приєднався до добровільного формування територіальної громади (ДФТГ) «Свобода». Спочатку працював при штабі, а 15 квітня 2022 року разом з іншими добровольцями вирішив мобілізуватися до 4-ої бригади оперативного реагування Національної гвардії України. Після п’ятиденної підготовки його підрозділ вирушив до Луганської області. Згодом у пана Станіслава почалися проблеми зі здоров’ям. У січні 2023 року був звільнений з військової служби. Він продовжив волонтерити та займатися просвітницькою діяльністю.

«Скільки зусиль я доклав, щоб розвінчати російський “міф про Донбас”? Останні 20 років мого життя так точно. І досі я розумію, що моя робота не закінчена. І, напевно, ніколи не буде закінчена, тому що архіви Донецької області знищені. Де нам шукати кінці? Тільки продовжувати свою роботу».