«В Херсоні у мене залишився тато і рідна тітка, мама померла напередодні війни. Не проходить ні дня щоб я про них не думала і не звонила їм, я дуже переживаю за них, тому що я розумію, в яких страшних обставинах вони залишилися. Адже Херсон бомблять постійно: і вдень і вночі. Але тато відмовився їхати. Він погодився, коли завершиться війна приїхати до рідних в Чехію погостювати і повернеться назад в Україну. Він її дуже любить і не хоче нікуди їхати»
«Сильний холод, без хліба, оскільки заводи призупинили свою роботу, росіяни розграбували всі магазини, склади, люди залишилися без їжі, в холодному бомбосховищі і щоб знайти десь шматок хліба потрібно було пів дня під обстрілами стояти в черзі, щоб хоч якось нагодувати своїх дітей, свою сімю».
«Коли відбулася окупація Херсону, це приблизно через дві години після оголошення повномасштабної війни. Багато російських військ прийшло зі сторони Криму. А Херсон розташований недалеко. Це було щось страшне, цілковитий шок. Місто оточили і недавали людям виїхати в інші українські міста. Просто усіх розстрілювали, хто лише намагався виїхати, ні дітей не жалкували, ні старших. Дуже багато людей тоді загинуло. Ті люди, котрі взяли зброю до рук, аби захиститися наша територіальна оборона в Херсоні і пішли на танки вони всі були розстріляні... в упор...»
Людмила Гаценко народилася в УРСР 31 березня 1969 року в місті Херсон. У 1986 році закінчила Херсонську загальноосвітню школу №47, після чого здобувала освіту в Херсонському педагогічному інституті, де в 1991 році отримала філологічну спеціалізацію «Вчитель української,російської мови та літератури». З початку війни 24 лютого 2022 року Людмила разом з молодшим сином та сусідами практично місяць мешкали в підвалі херсонського заводу «Напівпровідників», де колись працювали її батьки. Згодом ухвалила рішення про від’їзд до Чехії, щоб вберегти життя своє та сина. Адже дивлячись на численну кількість російської техніки, яка не переставала заїзджати в Херсон,стало зрозуміло: ця окупація надовго. Рідні Людмили по татовій лінії, живуть в чеських містах Маріанські Лазні та Кутній Горі, тому Людмила з сином попрямували саме до цієї країни. Жінка безсумнівно вірить у перемогу України. Мріє якнайшвидше побачити та обійняти рідних, котрі продовжують жити в Херсоні . А найбільшим її бажанням є припинення смертей та кровопролиття на рідній землі.