Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Мирослав-Дмитро (Мирон) Ґудз Myroslav Gudz (* 1938)

• народився 18 липня 1938 року у місті Львові

• уся батькова родина з села Рокитне була репресована

• 1955 року закінчив середню школу № 44 у Львові

• у 1961 році закінчив юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка

• у 1965–1966 роках переписував тексти, які розповсюджувалися через самвидав, серед них «З приводу процесу над Погружальським» Євгена Сверстюка, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби

• з 1966-го був юрисконсультом на Львівському хіміко-фармацевтичному заводі, де пропрацював загалом тридцять три роки

• 1983 року організував першу виставку екслібрисів «Медицина в екслібрисі»

• 1989 року долучився до Народного Руху України (тоді Народний Рух України за перебудову), став співголовою правничої комісії Руху

Мирослав-Дмитро Ґудз походить з родини, репресованої через зв‘язки з УПА. Правник, він переписував самвидав, колекціонував і виставляв екслібриси, був дотичним до творчих кіл. У 1989 році долучився до Народного Руху України і як юрист фіксував та доповідав про порушення на виборчих дільницях.

«Вы здесь больше жить не будете»

Мирослав-Дмитро (Мирон) Ґудз народився 18 липня 1938 року у Львові. Батько — Дмитро Ґудз (1910 р. н.) з села Рокитне, мама — Анна Ґудз (1916 р. н.) (дівоче прізвище — Бродик) із села Дубровиця. Пан Мирослав мав молодшого брата Ігоря 1946 року народження. 

Усю батькову родину із села Рокитне репресували за зв’язок з УПА. Діда і бабу з сином Василем вивезли 1947 року в Красноярський край. Наймолодший татів брат, Степан (1920 р. н.), загинув 1945 року в боївці в селі Рокитне. «Потім москалі знайшли його, підв’язали до воза і через все село тягнули; люди бачили, хто то є, але не видали». Інший татів брат, Іван (1917 р. н.), відбував покарання у Воркуті з 1947 по 1956 рік. Батькова сестра — тітка Марійка (1923 р. н.), перебуваючи на нелегальному становищі, переховувалася на квартирі батьків пана Мирослава у Львові. Її заарештували і засудили в 1947-му до десяти років, відправивши в Магадан на лісоповали. Пан Мирослав пам’ятає обставини її арешту. Коли тітку забирали, то сказали: «Вы здесь больше жить не будете»; тобто родичів, мешканців квартири, мали нібито вивезти. Але їм дали спокій, і сім’я лишилась у своїй квартирі у Львові. Хоч до оселі батьків приходило багато людей, які переховувалися і знали, що можна зайти в разі потреби «до пані Ґудзової». Маючи таку родинну історію, пан Мирослав наголошує, що «в хаті в мене було виховання таке патріотичне, антисовєцьке…».

«Бо я виріс під цирком»

Дитинство пана Мирослава припало на воєнні і післявоєнні роки.  Він говорить про себе, що є «вуличного виховання»: «Мене, як і всіх інших моїх колєгів з того району, виховувала вулиця, ми виходили на вулицю, знайомилися. Ну шо робили: бігали, грали [у] футбол, як завжди в той час». 

Яскраві дитячі спогади пана Мирослава пов’язані з цирком. У другій половині 40-х років у Львові на місці, де зараз стоїть будівля цирку, ставили шатро, і пан Мирослав разом з приятелями бігав туди дивитися на виступи гімнастів, дресирувальників. Потім намагався наслідувати їхні прийоми. «Я завжди ставив тако: “Бо я виріс під цирком”. Виріс під цирком, то я тому міг робити такі фокуси». 

Після закінчення школи в 1955 році Мирослав Ґудз вступив спочатку в сільськогосподарський інститут, але залишив його після семестру навчання там.  Наступного року планував вступати на історичний факультет, проте потім передумав і подав заяву на юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Єдиний з усіх абітурієнтів набрав максимальний бал (20 з 20) і став студентом юрфаку.

«Я слідчим не хочу бути»

«На п’ятому курсі одногрупник Ярослав Баранівський запитав: “Ну, Мирон, а де ти хочеш працювати?” <…> А я думаю, дійсно, де я буду працювати. Я слідчим не хочу бути. <…> Випускники працювали слідчими або в міліцію, тоді вони мали дознаватєлямі в міліції, теж слідчі такі або слідчі в прокуратурі, то вже рідкі були. В основному в міліцію відправляли тих випускників… І я ні з того ні з сього говорю: “Та на хімфармзаводі”, —  кажу. Хіміко-фармацевтичний завод. І говорю:“Юрисконсультом”. І всьо. Він замовк. <…>ту тему ми не розвивали». 

Після закінчення навчання пан Мирослав поставив собі за мету залишитися у Львові. Спочатку працював  інспектором з пенсій  у районному відділі соціального забезпечення, потім змінив ще кілька місць праці. А 1966 року влаштувався на роботу юрисконсультом на Львівський хіміко-фармацевтичний завод, де пропрацював загалом тридцять три роки, дійшовши до посади начальника юридичного відділу.

Остерігався системи і переписував самвидав

Хоч пан Мирослав і не став істориком, але він активно цікавився українським національним питанням. Тому в 60-х роках переписував статті, які поширювалися через самвидав. Розповсюдження самвидаву було пов’язане з прагненням вийти за рамки тотальної цензури, як це було в СРСР, щоб передати заборонену інформацію для ширших кіл громадськості. Особливого розголосу і поширення набула стаття Євгена Сверстюка (тоді анонімна) «З приводу процесу над Погружальським», у якій йшлося про пожежу в Публічній бібліотеці АН УРСР у травні 1964 року, коли згорів практично весь фонд  відділу україніки. Як згадує Мирослав Ґудз, «це розходилося по руках», «бо то було, що саме український відділ згорів. Судили того Погружальського, і йому якісь питання такі давали, які не стосувалися підпалу». Пана Мирослава цікавила саме україністика. Тому з приятелем Богданом Боднаром переписували також інші матеріали, зокрема, текст Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», але переписали для себе, не для розповсюдження. Бо, як зазначає пан Мирослав: «Чомусь я все-таки остерігався тої системи. Мав дітей. Думаю, підставляти голову не треба так-во». 

Панові Мирославу вдавалося віднаходити і впізнавати з-поміж інших своїх однодумців, тих, кому можна було довіряти: «Було таке відбіркове відчуття, що з тим не можна говорити на ту тему, з тим можна, треба десь відокремитися, щоб ніхто не чув». 

Зацікавлення екслібрисом і спілкування з цензором

Мирослав Ґудз є знаним колекціонером екслібрисів у Львові. А вперше побачив виставку екслібрису ще 1968 року в науковій бібліотеці імені В. Стефаника — то була виставка з колекції інженера Володимира Вітрука. Пан Мирослав вирішив познайомитися з ним і згодом купив у нього перші екслібриси для своєї колекції. Оскільки оповідач був завсідником кафе «Нектар» на вулиці Саксаганського, де збиралися художники, митці, графіки, які створювали екслібриси, то почав замовляти в них роботи. «Так що я помалу помалу дійшов до того, що потім, думаю [на] Хімфармзаводі треба якусь виставку зробити <…>».  Для виставки Мирослав Ґудз відібрав орієнтовно 140 екслібрисів на медичну тематику зі своєї колекції. Тоді  багато художників спеціально для цієї виставки зробили екслібриси для лікарів.  Так у червні 1983 року відбулася виставка «Медицина в екслібрисі» на Львівському хіміко-фармацевтичному заводі, і Мирослав Ґудз упорядкував до неї каталог.

Після цього були ще виставки з каталогами до них: «Іван Франко в екслібрисі», «Русалка Дністровая в екслібрисі». Пан Мирослав також організував  випуск каталогу до виставки живопису та графіки Романа Сельського, живопису на склі та графіки Василя Семенюка за мотивами поетичних творів Богдана-Ігоря Антонича.

Щоб видати каталог у радянські часи, треба було насамперед звернутися до цензора. У ті роки у Львові ним був колишній енкаведист Іван Любащенко, хоч офіційно його посада називалася «заступник начальника Управління по збереженню державних таємниць при пресі». «Він єдиний літував [дозволяв] — давав добро в набір, набрати спочатку, до друку і в світ. Три рази потрібно було ходити до нього».

Панові Мирославу вдалося налагодити з І. Любащенком нормальні стосунки, тож усі каталоги, які він упорядковував, були видані: «Чогось він до мене мав сантименти… Він мені довіряв».

Юрист Руху

Коли виник Народний Рух України (тоді ще Народний Рух України за перебудову)  у 1989 році, пан Мирослав одразу активно долучився до нього. Каже, що це сталося «якось природно, само по собі»; «Як почався той Рух існувати <…> Само собою якось ми зустрілися з колєгами…». Сьомого травня 1989 року пан Мирослав узяв участь в установчій конференції Львівської крайової організації Народного Руху України за перебудову, що відбулася в приміщенні Будинку архітектора у Львові (Порохова вежа), і став співголовою правничої комісії Руху. У травні 1989 року виступив на мітингу, організованому Рухом, з доповіддю про порушення, які відбулися на дільницях під час виборів народних депутатів СРСР на Львівщині. 

Пан Мирослав згадує реакцію людей, які прийшли на мітинг і асоціювали працівників юридичної сфери з чинною системою, на оголошення, що «зараз виступить львівський юрист з інформацією про порушення». «Він сказав, що львівський юрист, а тоді коли вже мітинги в Ринку були та і там присилали таких юристів, які були їхні ставленики, вони були такими якби фальшивими юристами, <…> вони іншу історію гнули. То, як він сказав “львівський юрист”, то та сімдесятитисячна маса вздохнула, думали, що знов такий юрист появився. Коли я почав про ті порушення, які відбулися, які я зробив заяви, понад 300 таких актів маю...»

Мирослав Ґудз був також головою ревізійної комісії Руху. Проводив консультації для представників рухівських осередків. 

У житті пана Мирослава важливу роль відігравали і продовжують відігравати приятелі. З ними він організовував виставки екслібрисів і видавав каталоги, знаходив тих, хто мислив в українських національних категоріях і долучався до творення організацій, які зробили незалежність України можливою. Пан Мирослав любить бути в товаристві друзів, де його шанують, і виступає об‘єднавчою ланкою між різними поколіннями славних львів’ян.