Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Карапет (Давід) Гарібян Karapet (David) Garibyan (* 1990)

• народився 7 вересня 1990 року у вірменському місті Севан

• народився в родині вихідців із Османської імперії, які втекли від геноциду до Вірменії +у 2007–2013 роках навчався в Духовній семінарії Геворгян на спеціальності «богослівʼя та вірменознавство»

• у 2013–2015 роках служив у канцелярії Верховного Патріарха і Католікоса всіх вірмен Ґареґіна ІІ

• 26 липня 2015 року був рукопокладений у сан священника

• за скеруванням патріарха Ґареґіна ІІ поїхав служити вірменській громаді в Україні

• у 2015–2020 роках був секретарем Української єпархії Вірменської апостольської Церкви в Києві +з 2021 року служить у Вірменському кафедральному соборі у Львові

Народжений у Вірменії священник отець Карапет (Давид Ґарібян) знайшов своє місце на духовній службі в Україні. З 2015 року, спершу в Києві, а зараз у Львові, він розбудовує і зберігає «маленьку Вірменію» — діаспору свого народу — в країні, де триває війна. 

Дитинство у молодій незалежній Вірменії

Давід Месропович Ґарібян народився 7 вересня 1990 року у вірменському місті Севан. Ріс із двома старшими сестрами, Кристиною і Беллою, в часи буремних девʼяностих. Довколишнє середовище було сповнене бандитської та кримінальної естетики. Пригадує, що район «патрулювали» хулігани і панки з ірокезами. 

Батько переважно працював на заробітках у Росії й рідко бачився з сімʼєю. Його предки походять із історично вірменського міста Баязет, яке зараз належить Туреччині й називається Догубаязит. У 1915-1917 роках, під час Першої світової війни, Османська імперія організувала геноцид вірмен. Унаслідок цього мешканці Баязета перебралися до новоствореного міста Ґавар (Нор-Баязет, себто «Новий Баязет») біля річки Севан, де й опинилися предки батька. 

Мати працювала на борошномельному заводі. Часом туди завозили імпортне українське зерно. Спогад про один із таких випадків — перше знайомство з Україною. Коли синові було близько девʼяти років, мати зацікавилась релігією. Спочатку вони разом відвідували зібрання церкви Свідків Єгови, та невдовзі стали парафіянами вірменської автокефальної церкви. «Поступово-поступово з проповідями священника… Ми там охрестилися, стали християнами і вже щонеділі ходили до церкви», — згадує отець Карапет.

Семінарія Геворгян 

Після школи, облишивши дитячу мрію стати гонщиком і підліткову — програмістом, Давід Ґарібян одразу вступив у Духовну семінарію Ґеворґян в монастирі Ечміадзін. Мати на такий крок відреагувала схвально, а батько зрештою його прийняв, бо вища освіта давала синові відстрочку від армії.

За словами отця Карапета, чоловіча семінарія цілком ізолювала студентів від зовнішнього світу, сумнівних середовищ і юнацьких помилок, яких вони могли припуститися в мирському житті. «І отак ти відривався від своїх друзів; це нам трохи не подобалось, але в ті молоді роки це було необхідно».  Хлопці вчились і жили на території монастиря. У студентів було лише два вихідні дні на місяць і дві години дозвілля на тиждень. Часом вони тікали, щоб поїсти смачних домашніх страв. 

Після шести років навчання (2007—2013), Давід Ґарібян здобув рівень магістра богословʼя й за направленням поїхав служити секретарем канцелярії Католікоса всіх вірмен Ґареґіна ІІ. На цій посаді він прослужив два роки. 2014-го пан Давід узяв шлюб із Ані Папікян, яка мала фах оперної співачки. За рік у них народилась донька Марʼяне, а вже 26 липня 2015 року відбулась церемонія рукопокладення в сан священника, після якої Давід Гарібян прибрав ім’я Карапет.

Маленька Вірменія в Україні

Через 40 днів служби в Ечміадзіні Патріарх Ґареґін ІІ визначив майбутнє нового священника, відрядивши його в Україну. Туди отець Карапет переїхав у жовтні 2015 року, а за два тижні перевіз і дружину з донькою. Спершу ніс службу в Києві.

Протягом останніх ста років на долю вірмен випало чимало лих і катастроф — від османського геноциду під час Першої світової війни до політичних репресій у радянські часи або Спітакського землетрусу 7 грудня 1988 року, який забрав життя 25 тисяч людей. Незалежна Вірменія розвивалася в умовах невтишимого збройного конфлікту з Азербайджаном за контроль над Нагірним Карабахом, політичних і економічних криз. Багато вірмен мусили емігрувати в пошуках кращого життя, тому зараз більшість їх проживає за межами своєї країни. Свої діаспори вірмени називають маленькими Вірменіями.

До приїзду отця Карапета в Київ велика вірменська церква щойно почала розбудовуватись і всі обряди (молитви, служби, відзначання державних і релігійних свят) доводилось проводити у вагончику поблизу. Священник стимулював пришвидшення цього процесу, проводив служби в недобудованій церкві й заохочував до релігійного життя молоде покоління. Усе змінила пандемія коронавірусу, яка закрила людям шлях до церкви наприкінці служби отця Карапета. Київський період для нього був надміру швидким і метушливим. «Місто дуже велике, вимог дуже багато. Одному встигнути так, щоб вся парафія була задоволена твоєю службою, не виходить. Складно жити в Києві. <...> Це ефект великих міст», — каже отець Карапет. 

Не ділити людей на чужих і своїх 

23 листопада 2021 року отець Карапет отримав друге призначення. Цього разу — у Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці у Львові. Там він служить і досі. Йому одразу припало до душі відчуття спокійного й меншого міста. Українською отець Карапет досі не володіє, але дискримінації через це не зазнає. 

Служби в соборі правляться давньовірменською мовою, їх  відвідують українці, вірмени, поляки, рідше — представники інших національностей і конфесій. Для отця Карапета й вірменської спільноти не ділити людей на чужих і своїх — дуже важливо. Також це спонукає створювати і долучатися до нових обʼєднавчих практик. На Водохреща на площі Ринок щороку відбувається традиційний загальноміський чин освячення води й екуменічна молитва, на які приходять представники всіх християнських конфесій міста. Востаннє перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну чин правила Вірменська автокефальна церква.

Напередодні 24 лютого 2022 року отець Карапет разом із друзями поїхав на відпочинок до рідного краю. Введення воєнного стану на всій території України на якийсь час унеможливило його повернення у Львів. Лише через місяць, отримавши допомогу посла й необхідні документи, він повернувся до своєї сімʼї і служби. Отець Карапет вірить у важливість своєї місії й тому залишається в Україні під час війни. У дружини з дітьми теж є можливість поїхати додому, однак вони свідомо відмовилися йти на цей крок, бо зважають на приклад, який подають оточенню. «Якщо всі будуть виїжджати, то хто ж залишиться?» — каже вона.

«Громади без церкви не існує — як і церкви без громади»

Отець Карапет вважає духовну службу далеко не єдиною своєю місією. Це важливий, та не єдиний аспект його роботи. Бути священником вірменської церкви в іншій країні — це допомагати вірменській громаді й діаспорі з широким спектром питань і мати велику кількість обовʼязків. Священнослужителі опікуються культурною і освітньою роботою, духовним керівництвом, соціальною підтримкою і збереженням вірменської ідентичності. 

Отець Карапет зараз займає дві посади: керівника вірменської духовної громади й голови вірменської громадської спілки у Львові. Його дружина Ані Папікян керує вірменським церковним хором «Сагмос» (з вірменської «Псалом») при соборі. У церкві й громаді є недільні школи, де старші люди вивчають вірменську мову, а діти отримують загальну освіту, не забуваючи свою національну ідентичність. Крім того, у стінах Вірменського кафедрального собору відбуваються загальні парафіяльні збори вірменської громади, а від початку вторгнення функціонує вірменське консульство і посольство. Вірменська громада організовувала гуманітарну допомогу з Іспанії і Румунії, проводила спільні молитви з татарською, єврейською і мусульманською громадами.

На думку отця Карапета, сильна громада має долучати до духовного життя якомога більше молоді. Зараз молодіжна громада при соборі налічує близько тридцяти активних парафіян. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну не змогло похитнути віру отця Карапета в краще майбутнє вірменської діаспори в Україні та самих українців. Він каже, що громада зараз на етапі нового формування, і працює над тим, щоб «передати наступному поколінню все в кращому стані, ніж передали нам».

Авторка: Анна Довгань