Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Darya Hermak Дарія Гермак (* 1936)

• Народилася 11 грудня 1936 р. у с. Радохонці, Мостиського району Львівської області (колишньої Дрогобицької області).

• З десяти років була зв‘язковою УПА

• У 1950 р. її брата Петра Заморила засуджено до 25 років ув‘язнення, він відбував покарання у Норильську, звільнений у 1957 р.

• Заарештована, разом з Іванкою та Анелею Тирус 5 грудня 1951 р.

• Засуджена за ст. 54-10 ч.2 УК УССР (антирадянська пропаганда і агітація) на 10 років разом з Іванкою Тирус.

• Відбувала покарання у дитячих трудових колоніях в Тутаєві (Ярославська область, РРФСР) та Кінешмі (Івановська область, РРФСР).

• Звільнена в 1954 р., в 1957 р.була знята судимість, реабілітована у 1991 р.

• Після повернення навчалась два курси у Львівському державному університеті ім. Івана Франка, пізніше — у технікумі легкої промисловості, який закінчила.

• У дорослому віці зустрілася з своєю колишньою вчителькою, яка донесла на неї у 1951 р.

• Працювала на швейній фабриці спочатку головним технологом, потім начальницею цеху.

• Займається громадською діяльністю; організувала створення меморіального місця, де поховані бійці УПА в с. Радохинці.

Note: English translation will follow after the text in Ukrainian language.

Народилася 11 грудня 1936 р. у с. Радохинці у сім’ї Григорія та Катерини Заморило.

Десятирічна зв‘язкова 

Крім Дарії у сім‘ї було ще четверо дітей: Тарас, Петро, Марія та Ганна, яка померла у дитинстві. Сім‘я підтримувала зв‘язки з Українською Повстанською Армією. Після навчання у гімназії в Перемишлі, брат Петро, повернувся додому, де брав активну участь у військовому житті УПА - спочатку він організував криївку у стодолі сімейного будинку, а пізніше у лісі.

“Але справа в тому, шо в нас хата велика була, жили зручно і до нас, навіть, давали тих на квартиру НКВДистів, [вони] мали такі комбінезони і лягали в сніг, шо то не було видно, шо він там лежить, навіть на голові всьо таке було. І то було дуже небезпечно. Ну шо вони там, навіть мама не могла їсти їх [бійцям УПА] дати. Навіть було таке, шо несе в одній руці помиї ніби коровам, а в другій – їсти. Але коли йшли КГБісти, вона мусіла то все в помиї заливати, шоб шось не то. Ну, тяжко було всім і їм [бійцям УПА] було тяжко. Потом кажуть: «Ми ж не будем весь час»... Вийти не можуть, бо то ж КГБісти в хаті. Каже: «Ми ж не будем весь час сидіти в криївках». Тоді брат пішов, зробив їм криївку в лісі. А в нас там в лісі багато є, я то пам‘ятаю, як сьогодні. Але ж треба було їм там і їсти приносити, і на звьозку йти”.

Після перенесення криївки брат попросив Дарію бути зв’язковою: “І тоді я з десяти років була зв’язковою, ходила в ліс”

Таке завдання часто було дуже небезпечне для дитини: 

“Таке треба було якось то маскувати всьо. Ну, я так ходила дальше, ходила, ходила. Було одного разу, шо там москалі. Якось вони вже були в лісі, я того не знала, і вони побачили мене. Бачу, вони за мною йдуть. Я не боюся, не втічу, але йду... Я той ліс знала, як вони. Я залізла в таке тереня, знаєте. Мало то тереня внизу, а там такі колючки великі, як палець. І вони за мною, там. То там мене матом крили. Покололася, але я знала як вийти. Просто я не йшла, а я знала так крок назад, вперід і боком обійти, і там була стежка. І я втекла. Вони за мною навіть стріляли. Ну, я-таки втекла. Вони там порпалися в тім, не знаю, шо вони робили. Ну, я втекла. Ну, отаке во було всяке. То вам кажу, вони не за мною прийшли, вони там були. Ну, і так я все одно ходила, скіки могла ходила, але, як кажуть, всьо має початок і всьо має кінець. І вони вийшли на мене”.

“Вчитель всьо зрозумів” - арешт на уроці фізики

 Пізніше, в будинок сім‘ї Заморило, підселили вчительку Беляєву. Вона викладала математику в школі, до якої ходила Дарія. Відтоді оповідачка ретельніше приховувала куди вона ходить, проте з часом вчителька знайшла у сумці дівчини агітаційні листівки. Заарештували Дарію Заморило 5 грудня 1951 у школі на уроці фізики: 

“Значить, то був останній урок фізики і до хати, в клас стукають. Дивлюся воєнний якийсь стукає. Так вчитель оглянувся і він  [воєнний] каже: “Что это у вас, какой это класс?”, “Та сьомий клас”, “А что это вы так долго сидите? Это что, такі відсталі дуже діти, чи які? І чого ви сидите так довго?” Вчитель каже: “Та ні, то нас так випало по розкладу шостий урок”. І каже тоді: “Є всякі: є і такі, і такі”. Тоді вони заходять до хати, в клас заходять. Заходять до хати. Їх було трьох-два заходять, а один став під вікном. Десь там став. Бо я хотіла вискочити через вікно, а його побачила, що він стоїть біля виходу того. Значить, ну і шо? І тоді сказали так: “Вы, вы, и вы, – нас на чотирьох сказав: мене, мою товаришку і її сестру. – Вы остаётесь”. Ну, ті діти вийшли, то ще поглядали. Вчитель всьо зрозумів. Такий, пам‘ятаю, Зарічний, він то був зі Східної України, але українець такий, і тільки так головою махав, він зрозумів вже, що нас чекає”.

Рік перед тим, у 1950 р., заарештували та засудили до 25 років позбавлення волі брата Петра. Відбував він покарання у Норильську, звідки був звільнений у 1957. 

Сон про десять яблук

Дарію заарештували разом з двома однокласницями — сестрами Іванкою та Анелею Тирусь. Після допитів у школі Дарію та Іванку забрали у в‘язницю в Дрогобичі, пізніше перевели у Самбір. Там Дарію відвідав її батько, якому вона розповіла “сон про десять яблук”, які їй “подарувала” вчителька. Батько зрозумів, що його дочку засудили на 10 років. 

Після Самбора Дарію відправили у пересильну тюрму до Львова. Звідти у вагонах її було етаповано в дитячу трудову колонію в Тутаєві: “Воронком” везли до поїзда. Поїзд той такий, знаєте, “телятник” як називали”.

В Тутаєві, а потім, в Кінешмі, де дівчину перевели пізніше, дівчині було важко знайти спільну мову з іншими ув‘язненими:

“Бо мене ж не дали політичне, мене дали “на перевоспитание” в дитячу колонію строгого режиму між тих “битовиків” всяких. Я там була “фашистка”, мене там два рази хтіли вбити. Шо я пережила, то я дивуюсь взагалі тепер, як я могла то перенести. Вони навіть їсти, шо я їла… Дали за стіл чотири чоловіка, вони мою порцію зразу брали і ділили. Мені навіть хоть би кусок хліба лишили. Я ходила голодна, пила воду, шоб не впасти, голова сі крутила”. 

Після епідемії черевного тифу Дарію перевели у колонію в Кінешмі, де вона працювала в швейному цеху. Там шили одяг для в‘язнів. 

“І шось трошки стали платити, пару, пару там грошей. І коли приїжджали в ларьок в той лагер, то ті ті, ті вот малолітки, то йшли там купляли їсти всьо, а я то складала, думаю, шось собі куплю. Все одно колись, може рано чи пізно, колись приїду додому, з чим я поїду, цей во в тих полосатих суконках, на сміх людям. І я собі складала гроші, і там через цей воїнком, тей вот, прибалтиків, вони там через воєннонайомних купили матеріал, одну пошили, такий матеріал, такий пам’ятаю як сьогодні, голубий, а білі горошки мали. І вони мені пошили дуже гарну суконку, дістали трошки ше крепляшин мали, шось шили, і мені такий во комір гарно зробили білим обсиджений. І то я в тій суконці, фактично, приїхала додому”.

Повернення додому 

За роботу і виконання плану ув‘язненим, окрім оплати давали також і заліки, які зменшували термін. Жінки з Прибалтики, які працювали разом з дівчиною, допомогли їй звільнитися раніше, оскільки переписували свої заліки на неї:

“І, і так вони мені так багато написали, коли я пішла, порахувала ті всі заліки, то я вже дві неділі мала вийти. І то так раптово в мене, слухайте, я і плакала з того всього, я не знала шо робити. Я тішилася, думаю: «Боже, невже я вернуся додому». Я дуже тішилася”.  

Оповідачка була звільнена в 1955 р. Вона отримала білет на поїзд та пайок - “сельодку і кусок хліба”. Після приїзду до Львова з Москви, дівчина повернулася до свого села. Батьки вже не чекали на дочку:

“Справа в тому, що я писала, шо я мала вже приїхати, а мені добавили [вже перед звільненням Дарії Заморило збільшили термін ув‘язнення ще на пів року]. А мені добавили, бо вот із-за тої характеристики. І вони вже не знали, знаєш, нема та й нема, чекали, а то вже дальше не чекали, бо нема ніякої відомості, ну шо вони знають, шо сі стало. О. А то, то було так во не... несподівано”.

“Он сказал что никому не будет говорить” - зустріч з колишньою вчителькою

Після повернення дівчина переїхала до Львова, де закінчила десятикласну вечірню школу. Пізніше поступила у Львівський державний університет, проте через проблеми з пропискою, яку не могла отримати у зв‘язку з судимістю, вона змогла закінчити тільки два курси. Після цього вступила у технікум легкої промисловості. Весь цей час орендувала кімнату у місцевої двірниці; квартиру отримала вже пізніше - під час роботи на швейній фабриці, де працювала до пенсії. 

Одного дня зустріла свою колишню вчительку, яка донесла на неї: 

“А та вчителька, та шо мене видала фактично. “Я глупая была”. О. “А как ты узнала?” Я кажу: “Мені сказав той Рибкін, то всьо”. – “Какой он сволочь. Какой он сволочь был. Он сказал что никому не будет говорить”. Я кажу: “То так, чого ви сі так до мене прийшли? То йдіть йому скажіть. До мене чого ви прийшли?” - “Прости меня, прости”. Я говорю: “Вам того простити не можу, не можу. Я за шо я, я вам шо зробила?” Я говорю: “Мало вас годували мої батьки? Вам зле було в батьків?” - “За что ты, так мне было…” Ну я її відіпхала, вона ше за мною йшла, я кажу: “Я йду на уроки”. Я тоді, по моєму, вже в університет вже ходила”.

----------------------------------------------------------------------------------------------------

She was born on December 11, 1936, in the village of Radokhyntsi in the family of Hryhoriy and Kateryna Zamorylo.

Ten-year-old liaison officer 

In addition to Dariya, the family had four other children: Taras, Petro, Mariya, and Anna, who died in infancy. The family maintained ties with the Ukrainian Insurgent Army. After studying at the gymnasium in Przemyśl, her brother Petro returned home, where he took an active part in the military life of the Ukrainian Insurgent Army - first he organized a hideout in the barn of the family house, and later in the woods.

“But the fact is that our house was big, we lived comfortably, and they even sent NKVD members to live in our apartment, [they] had such overalls and lay down in the snow, because it was not visible that he was lying there, he even had something to cover his head. And that was very dangerous. Well, when they were there, even my mother could not give food to them [UPA fighters]. It even happened once, when she was carrying a pigwash for the cows, and on the other hand - food. But when the KGB members were coming, she had to pour everything into the pigwash, so they don‘t notice. Well, it was hard for everyone, and it was hard for them [UPA fighters]. Then they say, “We can‘t (sit like that) all the time...” They can‘t leave, because the KGB members are in the house. He says, “We will not sit in hiding all the time.” Then the brother left and he made them a hiding place in the woods. And we saw any hiding in the woods, I vividly remember it. But we had to bring them food there, and to pass the information.”

After moving the hideout, the brother asked Dariya to be a liaison, “And then I was a liaison from the age of ten, I was going to the forest.”

This task was often very dangerous for the child: 

“It was necessary to disguise everything somehow. Well, I kept going, walking, walking. There was a time when there were Muscovites. Once they were in the woods, I didn‘t know it, and they saw me. I see they are following me. I‘m not afraid, I won‘t run away, but I keep walking... I knew that forest better as they did. I got into bushes of sloe, you know. The bushed had thorns below, and there were thorns as big as a finger. And they follow me, there. Then they were swearing at me. I got scratches from the thorns, but I knew how to get out. I wasn‘t just walking, and I knew how to take a step back, then move forward and sideways, and there was a trail. And I ran away. They even were shooting at me. Well, I did run away. They were raking around for something, I don‘t know what they were doing. Well, I ran away. Well, that‘s how it was. Then I‘m telling you, they did not come for me, they were already there. Well, and so I still kept going there, as much as I could, but, as they say, everything has a beginning, and everything has an end. And they tracked me.”

“Teacher understood everything” - arrest during physical science class

Later, teacher Beliayeva was sent to live in the house of the Zamorylo family. She taught mathematics at the school that Daria attended. Since then, the narrator has carefully kept back where she was going. But over time, the teacher found in the girl‘s bag campaign leaflets. Dariya Zamorylo was arrested on December 5, 1951, at school during the physics class: 

“So, it was the last lesson of the day, the physical science lesson and they  knocked on the classroom‘s door. I saw some military guy knocking at the door. So the teacher looked around, and he [the military] said: “What do we have here, what is this class?” “This is the seventh grade”, “And why are you sitting here for so long?” “Why is that, are those children so slow, or what? Why are you sitting so long?” The teacher answers, “No, we have the sixth lesson on schedule.” And then he says: “There are different сases, some of them are, some not.” Then they go inside the house, enter the classroom. They go inside the house. There were three or two of them coming in, and one stood under the window. He stood somewhere there. Because I wanted to jump out the window, and I saw him standing at the exit. So, so what? And then they said, “You, you, and you”, he said to the three of us - me, my friend, and her sister. “You stay.” Well, other kids left the classroom, they were looking at us. The teacher understood everything. I remember him, Zarichnyi, he was from Eastern Ukraine, but he was a real Ukrainian, and he just shook his head, he already understood what was waiting for us.”

The year before, in 1950, the brother Petro had been arrested and sentenced to 25 years in prison. He was serving his sentence in Norilsk, where he was released in 1957. 

A dream about ten apples

Dariya was arrested along with two classmates - sisters Ivanka and Anelia Tyrus. After interrogations at school, Dariya and Ivanka were taken to a prison in Drohobych and later transferred to Sambir. There, Dariya was visited by her father, to whom she told a “dream about ten apples” that the teacher “gave” her. The father realized that his daughter had been sentenced to 10 years. 

After Sambir, Dariya was sent to a transit prison in Lviv. From there she was transferred in wagons to a children‘s labor colony in Tutaev: she was transported in “Voronok” to the train. The train was, you know, it was called a “calf-barn”.

In Tutaev, and then in Kineshma, where the girl was later transferred, it was difficult for the girl to find common ground with other prisoners:

“Because I was not given a political sentence, I was given a “re-education” in a children‘s colony of a strict regime among those “bytoviki” (serving for domestic crimes) of all kinds. I was a “fascist” there, they wanted to kill me there twice. Things I went through, I wonder now how I could endure it. They even didn‘t let me eat, what I ate… There were 4 people at the table, they immediately took and divided my portion. They didn‘t even leave at least a piece of bread. I was hungry, drank water so I wouldn‘t fall, I was feeling dizzy.” 

After the typhoid epidemic, Dariya was transferred to a colony in Kineshma, where she worked in a sewing shop. They sewed clothes for prisoners there. 

“And they started paying a little bit, some, some money. And when they came to the stall in that camp, then those, those minors, then they went there to buy everything to eat, and I сolleted (money), I was thinking, I would buy something for myself. Anyway, someday, maybe sooner or later, someday I will come home, I will need something, how would I go back in this striped dress, people would laugh. And I was saving money for myself, and there because of military commissar, you know, the Baltics, they bought material there with the help of mercenaries, and they sewed me one, the material, I remember it vividly -  of blue color and polka dots. And they sewed me a very beautiful dress, they found a little bit of “krepliashyn”, sewed something, and they made a big beautiful collar sewed with white fabric. And then I actually came home in that dress.”

Returning home 

For work and execution of the plan, in addition to payment, prisoners were also given credits that reduced the term. Women from the Baltics who worked with the girl, helped her to get relieved earlier, as they rewrote their credits for her:

“And, and so they reassign me so much (credits), when I left, I counted all those credits, and I had to leave two weeks earlier. And it all happened all of a sudden, you know, I cried from all that, I didn‘t know what to do. I was happy, I thought, “God, I can‘t believe I will come home” I was very happy.” 

The narrator was released in 1955. She received a train ticket and rations - “herring and a piece of bread.” After arriving in Lviv from Moscow, the girl returned to her village. The parents were no longer waiting for their daughter.

“The fact is that I wrote them I was about to arrive, and after the letter was sent I was given additional months to my term [before Dariya Zamorylo‘s release, her term of imprisonment was increased by another six months]. And they added more time to my sentence, because of my history. And my parents didn‘t know anymore, you know, I didn‘t arrive, they waited and then stopped waiting because there was no information, well, they couldn‘t know what happened. And then. And then, it was very... unexpected”.

“He said he would not tell anyone” - a meeting with a former teacher

After returning, the girl moved to Lviv, where she graduated from tenth-grade evening school. She later entered Lviv State University, but due to problems with a residence permit, which she could not obtain due to a criminal record, she was able to complete only two courses. After that, she joined a technical school of light industry. All this time she rented a room in a local janitor; she got the apartment later - while working at a garment factory, where she worked until retirement. 

One day she met her former teacher, who told her: 

“And that teacher, the one who actually betrayed me, said: “I was stupid.” And asked:. “How did you find out?” I say: “That Rybkin told me, he told me everything.”  - “What a bastard he is. What a bastard he was. He said he would not tell anyone.” I answer, “So why did you come to me? Then go tell him. Why did you come to me?” - “Forgive me, forgive me”, the teacher says. I answer: “I can‘t forgive you, I can‘t. What did I do, what have I done to you?” I add: “Did my parents feed you too little? Did you feel bad staying at my parents‘?” - “Why are you saying that, I was so…” Well, I pushed her away, she was still following me, I said: “I‘m going to a class.” At that time, I believe, I was attending the university.”