Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Геннадій Гриценко Hennadiy Hrytsenko (* 1932)

• народився 10 жовтня 1932 року в Запоріжжі

• немовлям вижив у Голодомор завдяки родичам-службовцям

• у 1941–1944 роках жив на хуторі поблизу Запоріжжя, де опанував українську мову

• у 1950–1955 роках навчався у Ростовському інженерно-будівельному інституті

• у 1957–1962 роках працював проєктувальником у Запорізькому відділенні Державного проектного інституту «Придніпровський промбудпроект»

• паралельно з навчанням та роботою здобував художні навички

• з 1962 року повноцінно працює художником

• у 1965–1966 роках разом з групою шістдесятників працював над мозаїчними панно в Донецькій експериментальній школі

• після цього підтримував дружні відносини з шістдесятниками, часто гостював у Алли Горської

• з 1980-х років мешкає в Івано-Франківську

• наприкінці 1980-х років входив до івано-франківського відділення Народного руху України

• як активіст Народного руху України брав участь у становленні незалежності України

• у 2004 році брав участь у Помаранчевій революції

• після повномасштабного вторгнення Росії в Україну залишається вдома в Івано-Франківську та продовжує творити

Геннадій Юхимович Гриценко — насамперед митець. Він народився під прізвищем Марченко, але в другій половині життя почав використовувати інше прізвище своїх предків — Гриценко, адже живих його носіїв у родині не лишилося, а воно має козацьке походження. Провівши дитинство в українському селі, пан Геннадій назавжди захопився українською культурою. Хоч працював проєктувальником, у вільний час опановував художні навички. Згодом йому вдалося стати професійним художником, працювати пліч-о-пліч із шістдесятниками, зустрічатися з дисидентами і зрештою долучитися до Народного руху України. Зараз одна з найвідоміших його робіт — в окупації. Але Геннадія Гриценка це не обеззброює, він продовжує вірити в те, що українське мистецтво здатне надихати людей на захист та розбудову держави.

Сталінізм і дитинство

Геннадій Марченко (Гриценко) народився в Запоріжжі 10 жовтня 1932 року, тобто в рік Голодомору. «З голоду врятували мене наші родичі», — розповідає він. Вони були державними службовцями, тому мали кращий доступ до продуктів харчування і допомогли прогодувати дитину. Пізніше в місто привезли його двоюрідного брата. «Він побачив кота і кидався на нього, щоб з’їсти», — про це пан Геннадій знає зі спогадів своїх близьких.

Проте це не єдиний відбиток сталінізму на житті митця. Перейми в його матері почалися прямо на відкритті Дніпровської гідроелектростанції — однієї з масштабних будов епохи сталінізму.

Поширеним є уявлення про те, що за доби сталінізму люди були лише мовчазними гвинтиками у системі, яка перемелювала все на своєму шляху. Натомість Геннадій Гриценко має кардинально інші спогади про цей час. Пригадує: йому лиш виповнилося сім років, він ще навіть в школу не пішов, проте вже обговорював зі своїм товаришем політичні події, пов’язані з перспективою світової війни. 

Небезпека російськомовності

У школу Геннадій Гриценко встиг піти до початку німецько-радянської війни. Викладали там російською мовою. Тож і він спілкувався російською. Проте після початку війни мати відправила хлопця до родичів, у село, де і в школі, і надворі усі говорили українською. Російськомовність Геннадія Гриценка підштовхнула сусідку родичів до думки, що хлопець — єврейського походження. Взнаки також далося його по батькові: мешканцям села здавалося, що це ім’я характерне для місцевих євреїв. «Діти в школі називали мене наче як жидом», — згадує пан Геннадій. Такі чутки могли би мати для нього смертельні наслідки, і родичі це розуміли. Тому тітка похрестила його у священника, який заїздив в село. До того ж хлопець швидко засвоїв українську мову. Відтоді вона назавжди залишилися з ним.

Прямуючи до мистецтва

По війні Геннадій Гриценко продовжував навчатися в школі, а паралельно відвідував художню студію, попри складні умови. «Я пам’ятаю голод [19]47 року, то дуже важкий час був», — пригадує пан Геннадій. 

Його завжди захоплювало мистецтво. Йому було десь три роки, коли дядько надзвичайно сильно вразив хлопчика тим, що «на листочку намалював хатку». Проте повноцінно розвиватися в художньому напрямі він змоги не мав, тому в 1950 році, після завершення школи, вступив не в художню академію, а у Ростовський інженерно-будівельний інститут. Українців там навчалося багато, так само як і вихідців з Кавказу. Між цими групами були теплі взаємини. 

5 березня 1953 року, у день смерті Сталіна, Геннадій Гриценко був у гостях у товариша. До них завітала сусідка, аби сповістити про новину. Товариш пана Геннадія «скривився і каже: “Велике діло”».

Навчаючись, Геннадій Гриценко не лише креслив архітектурні рисунки, а й створював малюнки до студентської газети. Архітектуру та мистецтво він поєднував і після завершення інституту. Працюючи інженером та проєктувальником, відвідував гурток гравюри московського архітектора Юліана Герштейна, а згодом також навчався в образотворчій студії Палацу культури металургів заводу «Запоріжсталь». «Там я себе проявив, брав участь у любительських художніх виставках, отримував премії», — розповідає він про ті часи. Тоді його запросили працювати у запорізьку Спілку художників. Нарешті з’явилася можливість займатися мистецтвом повноцінно.

Гриценко та український Південь

У своїй творчості пан Геннадій активно працював з темою козацтва. Наприклад, разом з іншими митцями відтворив печатки Війська Запорозького для барельєфів у готелі на острові Хортиця. Барельєфний козак з мушкетом мав оздобити також і міст, що з’єднує Хортицю з лівобережним Запоріжжям. Проте так не сталося. «Один бдітєльний історик доніс в КГБ, що цей герб ніби має якесь відношення до Польщі», — каже Геннадій Гриценко і пояснює, що після цього Спілка художників дала йому путівку в Сочі, а за час його відсутності в Запоріжжі барельєф зник. Після повернення з відпустки панна Геннадія викликали до Комітету держбезпеки, де йому порадили більше зображати металургів, і менше — козаків.

Проте козацька доба — це не єдина сторінка історії українського Півдня, яка цікавила Геннадія Гриценка. Він познайомився з археологом Олександром Бодянський, який досліджував пам’ятки регіону. Завдяки цьому дізнався більше про культури українського степу. Самостійно почав вивчати кромлехи — споруди з великих каменів. Найвідомішим прикладом є Стоунгендж, проте схожі пам’ятки були й поблизу Запоріжжя. Цікавили пана Геннадія й інші мистецькі способи застосування каменю, наприклад кам’яні баби. На цю тему навіть написав статтю, яку в 1969 році опублікував журнал «Народна творчість та етнографія». 

Серед шістдесятників

Ця діяльність привернула увагу до Геннадія Гриценка. У 1965 році із ним сконтактувала художниця з Києва Галина Зубченко і запропонувала долучитися до створення мозаїк на експериментальній школі у Донецьку. Крім пана Геннадія, до групи увійшли відомі шістдесятники: Алла Горська, Віктор Зарецький, Надія Світлична. Спільно вони пропрацювали два роки, за які міцно потоваришували. Вони не лише створювали мозаїки, а й прагнули творити теорію подальшого розвитку українського мистецтва. На їхню думку, воно мало ґрунтуватися на трьох стовпах: національній формі, сучасності та монументальності. Саме за таких умов мистецтво зможе вплинути на ідентичність найширших кіл суспільства, вважали учасники групи. 

Вже після завершення спільної роботи Геннадій Гриценко продовжував бувати у київському помешканні Горської та Зарецького, зустрічався там з багатьма шістдесятниками. Через ці відносини його знову запросили на розмову до КДБ, цього разу йшлося про Надію Світличну. Вона перебувала під пильним наглядом спецслужб і була заарештована 1972 року. «Літературу я не розповсюджував, не був залучений до цієї справи, нічого не міг сказати», — так пояснював свою мовчанку оперативнику. Після здобуття Україною незалежності Надія Світлична подякувала пану Геннадію за тишу.

Одного разу на квартирі Алли Горської Геннадій Гриценко зустрів художницю Софію Караффу-Корбут, яка також цікавилася козаччиною. Вона запросила пана Геннадія в Карпати. Він вперше побував у горах і зустрівся там із львівськими шістдесятниками. 

Івано-Франківськ у русі

Карпати настільки надихнули Геннадія Гриценка, що він вирішив переїхати ближче до них. На початку 1980-х він перебрався до Івано-Франківська, познайомився із середовищем міської інтелігенції. Тому коли наприкінці десятиліття контроль партії над суспільством послабшав, а на українських теренах постав Народний рух України за перебудову, пану Геннадію було легко приєднатися до його діяльності. Усе відбулося навіть без його безпосередньої ініціативи. Просто 1991 року, під час Серпневого путчу, по його допомогу звернувся Борис Голодюк, один із лідерів міської організації Руху. Мовляв, атмосфера напружена, є ризик застосування радянських військ проти активістів. Тому слід зустрітися та поспілкуватися з офіцерами 38-ї загальновійськової армії, що базувалася в місті.

«Прийшло чоловік, мабуть, двадцять — полковників», — пригадує Геннадій Гриценко. Це вже свідчило про визнання впливу Руху в громаді. Пан Геннадій вирішив далі експлуатувати це визнання та навіть перебільшувати цей вплив: виступаючи перед військовими, він заявив, що в організації є збройні загони. А слідом запропонував військовим рішення проблеми, яку сам і вигадав: «У вас тут сім’ї є, давайте жить мирно». Після нього виступили військові, висловили здебільшого побутові претензії до місцевої влади, а її присутній представник занотував це та пообіцяв вирішити проблеми з недобудованою дорогою чи банею. 

А далі керівництво обласної ради, що було обрано на перших демократичних виборах у березні 1990 року, запропонувало таки створити паралельні до радянської армії збройні сили. Зрештою, Декларація про державний суверенітет УРСР передбачала власну армію. Разом з військовим відділом облради, місцевими патріотичними організаціями та представниками армії створили штаб, який записував добровольців до цих підрозділів. Надійшло близько тисячі заяв.

Зберегти пам’ять

Алла Горська безпосередньо вплинула на життя Геннадія Гриценка. Вона познайомила його з колекцією Івана Гончара, після чого пан Геннадій теж почав збирати артефакти етнографії — вишивки та картини, на яких народні майстри зображали традиційні образи, як-от козак Мамай або козак та дівчина. Тепер він хоче передати свою колекцію у музей, аби якомога ширше коло людей могло її побачити. Попри Голодомор, Другу світову війну, репресії, повномасштабне вторгнення та інші злочини проти українського народу, Геннадій Гриценко оптимістичного бачить майбутнє України. Але для цього треба зберігати пам’ять про минуле: «У кожного українця в душі має бути рушник та пісня».