Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ірина Клеванова Iryna Klevanova (* 1959)

• народилася 6 квітня 1959 року у Львові

• 1976 року вступила до Львівського торговельно-економічного інституту

• 1980 року працювала бухгалтеркою у відділі обліку Шевченківського райкому комсомолу

• 1981 року працювала бухгалтеркою у Львівському державному університеті імені Івана Франка

• у 1983–1989 роках працювала у відділі робочого забезпечення

• з народженням дітей зацікавилася сімейною історією

• у 1990-х роках працювала в кооперативі «Комфорт», ревізоркою в податковій інспекції

• у 1998–2005 роках була головною бухгалтеркою благодійної організації «Хесед-Ар’є»

• підтримала Помаранчеву революцію 2004 року

• 2005 року вперше поїхала на заробітки до Америки

• на початку повномасштабного вторгнення 2022 року допомагала у волонтерському штабі

• нині живе у Львові, волонтерить, проводить дитячі майстер-класи

Ірина Клеванова має змішане українсько-російське коріння. Хоч вона народилась і зростала у Львові, проте не відразу відчула свою українськість, та завдяки наполегливості й допитливості змогла дослідити історію свого роду, усвідомила себе українкою і тепер передає ці знання дітям і онукам.

Російсько-українське коріння

Ірина Леонідівна Клеванова народилася 6 квітня 1959 року у Львові. Її рід по маминій лінії походив із російського міста Ржева, де народилася бабуся Зоя Олександрівна Кравцова. Рідний дідусь пані Ірини був військовим льотчиком і загинув під час Другої світової війни. Разом із новим чоловіком і двома дітьми бабуся Зоя приїхала до Львова на початку 50-х років. 

У Львові мама Ірини Клеванової відвідувала жіночу школу, але продовжити навчання не змогла, бо вимушена була допомагати родині, яка жила досить бідно. Бабуся працювала у їдальні училища — нарізала хліб. «Голодували, не вистачало їжі, і бабця збирала ті крошки, які залишалися від нарізання. Це було на рівні ризику, тому що навіть ті крошки — звітувалися за них», — згадує пані Ірина. Її мамі тоді довелося взяти на себе всі хатні справи: топити пічку, доглядати молодшого братика, готувати та прибирати. Невдовзі мама Ірини Клеванової змогла закінчити навчання у вечірній школі й почати працювати. Освіту вона отримала вже в дорослому віці — закінчила торговий технікум і працювала економісткою у відділі бухгалтерії. 

Родичі по татовій лінії жили заможніше. Батько, Леонід Васильович Клеванов, народився голодного 1933 року в багатодітній родині на Донеччині. Його батько був родом із Донецька, працював шахтарем, брав участь у Першій світовій війні. Маленькій Ірині дідусь часто розказував про ті часи — особливо їй подобалась історія про втечу з полону. Дідусь мав удома вишивану сорочку, а в побуті його родина послуговувалась російською і українською мовами. Наприкінці 1940-х років після аварії на шахті й отриманої травми дідуся направили до Львова працювати в райвиконкомі. Саме в цьому місті й перетнулися шляхи двох родин. 

«У нас була традиційна радянська родина»

У дитинстві Ірина Клеванова була доволі самостійною дитиною. Бігала з друзями дивитися на танці дорослих у клуб, лазила на дахи, багато гуляла містом, займалась спортивною гімнастикою, посідала призові місця. Тато любив вигадувати дітям історії на ніч. У родині було багато книжок із казками різних народів світу, які маленька донька любила слухати й читати. 

Середню освіту здобула в 56-й школі з поглибленим вивченням англійської мови. Класна керівничка залучала дітей до навчання та відпочинку, організовувала походи в гори, а вчитель англійської мови Святослав Львович вів гурток із вивчення історії міста Лева. Юній Ірині подобалося вчитися, вона мала хист до точних наук. У класі були діти різних національностей: євреї, росіяни, українці. З багатьма Ірина Клеванова підтримує зв’язок і донині. Школяркою вона мріяла про кар’єру дизайнерки одягу, а ближче до випуску подумувала стати юристкою. Але після закінчення школи 1976 року все ж пішла батьковими стопами і вступила до Львівського торговельно-економічного інституту (зараз — університет), в якому він колись вивчився на товарознавця, після чого зумів побудувати успішну кар’єру — працював заступником начальника управління торгівлі Львівської області. 

Родина святкувала переважно радянські державні свята, ходила на демонстрації й на паради. Традиції релігійних свят у звичайній радянській сім’ї Клеванових не збереглися — та й берегти їх тоді було небезпечно. Заступниця комсомольської організації відділу робочого забезпечення Ірина Клеванова з власного досвіду знала, що таких «виловлювали» й навіть могли звільнити. На початку 90-х років батьки пішли до церкви й охрестилися, але це був радше формальний акт: їхнє ставлення до бога не змінилося.  Сама ж пані Ірина прийшла до віри вже в дорослому віці, нині відзначає великі церковні свята разом з дітьми та онуками, робить писанки, ходить до церкви. 

Кар’єра та родина — замість партії 

У інституті Ірина Клеванова не виявляла жодної комсомольської активності й у партію йти не хотіла, хоча знайомі наполегливо вмовляли. «Мені казали: „Давай, от закінчиш інститут — іди далі в аспірантуру, а там партія, а там тобі от“. І намалювали мені вже майбутнє. А я так подивилася, думаю — ні, мене там не буде. Це не моє майбутнє. Я не хочу вже вчитися. Мені надоїло вже вчитися. Яка аспірантура? Я вже хочу мати свої гроші, я мала й хочу мати незалежність, я вже хочу працювати і вже піти до людей хочу», — згадує пані Ірина.

На весіллі у знайомих вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і 1981 року вийшла заміж. Батько його походив із роду донських козаків, мати — з Чернігівщини. Тікаючи від розкуркулення й голоду, вони опинились у Краснодарському краї, а згодом переїхали до Чечні, де залишилися жити. Під час сімейних подорожей Чечнею та Інгушетією пані Ірина дивувалась суворим місцевим традиціям, які обмежували права і свободи жінок, змушували їх покривати голову та слухатися чоловіка й забороняли сидіти з гостями за одним столом. Під час бойових дій будинок і сад чоловікової родини було зруйновано, всі ховалися в погребі, а згодом вимушені були тікати. Після цього чоловік пані Ірини забрав їх до Львова.

За рік до весілля Ірина Клеванова закінчила Львівський торговельно-економічний інститут, рік працювала бухгалтеркою у відділі обліку Шевченківського райкому комсомолу, потім змінила кілька місць роботи, але теж переважно працювала у бухгалтерії. Після народження доньок влаштувалася на роботу ревізоркою в податкову інспекцію, але й там довго не протрималася, бо побачила цей світ ізсередини зі всіма його хабарями, хибними звинуваченнями й маніпуляціями. Жінці було важко в такій атмосфері, тому через рік вона звільнилась і змінила ще декілька місць роботи. 

Фінансово Ірині Клевановій тоді теж було нелегко — тривали 1990-ті, на які припала економічна криза, гіперінфляція та знецінення гривні. Чоловік почав вживати алкоголь, не хотів працювати й накопичував борги, діти були ще маленькими. Жінці довелось працювати вдень і вночі, щоб забезпечувати родину, але вона казала собі: «Я буду підлоги мити, але мої діти голодувати не будуть». Невдовзі подружжя розлучилося. 

Сім років свого життя (1997–2005) пані Ірина працювала головною бухгалтеркою в благодійній організації «Хесед-Ар’є», а 2005-го, як і багато хто, вперше поїхала на заробітки за кордон — працювати нянечкою в Америці. Це рішення далося їй важко, бо лишати дітей самих не хотілося, але безгрошів’я все-таки змусило кілька разів виїздити.

«Ми – не рафіновані росіяни»

Після народження дітей Ірина Клеванова почала більше цікавитися історією своєї родини. Розпитувала рідних, досліджувала фотографії, але, на жаль, дізнатись подробиці в основних свідків — дідусів і бабусь — уже не судилося. Поштовхом до детального вивчення роду стали діти, які зацікавилися своїм корінням. 

Через фотографії та рідних пані Ірина дізналася, що мамин тато був родом із П’ятихаток, а вчився в сумському військовому училищі. Він ріс сиротою, опікувався молодшими братами та сестрами, а що трапилося з його батьками — ніхто не знав. Пані Ірина припускає, що їх могли репресувати. 

«Я рада, що я нарешті для себе поставила крапку»

У дитинстві та ранній молодості Ірина Клеванова не замислювалась, якою мовою розмовляє і яка в ній тече кров. Її батьки спілкувались російською, а деякі знайомі здивувались, коли Ірина почала називати себе українкою, й доводили їй, що вона росіянка.

Велику роль у становленні її національної ідентичності відіграла Помаранчева революція. Пані Ірина почала цікавитися історією України, стала на бік «помаранчевих», носила помаранчевий одяг, намагалась оточити себе однодумцями. Повномасштабне вторгнення підштовхнуло її почати волонтерську діяльність. 

Тепер усе, що стосується України, «лежить у неї на серці». Ірина Клеванова відмовилась від російської мови й усього російського. З молодшим онуком розмовляє лише українською, хоч сам він періодично послуговується російською. Старший та середульший онуки — вихованці «Пласту».  

У перші тижні повномасштабного вторгнення пані Ірина стала частиною волонтерського штабу: нарізала канапки для людей, що приїжджали до Львова з охоплених боями регіонів, пізніше — плела для воїнів килими та балаклави, робила окопні свічки. Сьогодні вона продовжує волонтерити, проводить рукодільні майстер-класи для діток у школах, а з зароблених грошей робить донати для потреб війська.