«Отець Герман Будзінський на той час, коли я до нього прийшов, вже був старенький чоловік, десь коло 80-ти, а може, 80-т з лишнім років мав. Він протягом дня людей приймав, лежачи на ліжку, тому що у нього гнили ноги. Після Сибіру в нього почалися трофічні язви на ногах. Йому трудно було ходити і він мусів дуже багато часу проводити просто в лежачому положенні. Так він, лежачи на ліжку, двері відкриті, і до нього приходили люди… Бо він був дуже відкрита людина, дуже доступна… І до нього міг прийти будь-хто. Я так тільки бачив його відкритість. То навіть, якби людині з органів КГБ, допустимо, треба би було у нього якоїсь духовної помочі, він би у нього отримав…»
«Він у проповідях дуже часто говорив проти радянської влади, проти комунізму як системи. Ще в той час, я пам’ятаю його проповіді вже у 1970-х роках. І, Ви знаєте, у той час, коли це було вкрай небезпечно говорити, він так і говорив, прямим текстом, не дивлячись, хто є у хаті. Бо його хата була завжди відкрита. Можна було до хати зайти, хто хотів, хто не хотів. Зрештою, так і робили кагебисти. Він міг називати совєтську систему диявольською системою… Отець Будзінський завжди прямо в очі чи кагебистам, чи іншим функціонерам радянської системи говорив про їхню неправду. І говорив про права нашої Церкви, і про несправедливість, яку переживає наша Церква, і наш український, зокрема, галицький народ. Він не тільки говорив, так просто сказав і все. Він почав оту діяльність за свободу Греко-Католицької Церкви. Я вже про це згадував, тобто заснував Комітет за свободу Греко-Католицької Церкви (авт Комітет захисту прав УГКЦ). Може той Комітет сьогодні дехто не зауважує, і думає, що вони мало що зробили, тому що їх дуже швидко всіх заарештували. Пана Кобрина, власне, то він був секретарем (авт. Комітету). Йому 10 років тоді дали, пану Кобрину. Але це, все-таки, були ті перші початки виходу нашої Церкви з підпілля. Це була ознака, що в особі Германа Будзінського й інших, йому подібних людей, Церква не змирилася з тою ситуацією. Що вони далі без надії сподіваються. Що вони далі не вірять, що ця комуністична система може бути вічною або довготривалою. Вони далі вірили, що вона є тимчасова, і що дуже швидко її влада зміниться»
«Отець Будзінський розповідав, що за часів німецької окупації йому довелося бути так званим капеланом у концтаборі радянських полонених у Львові. То був дуже страшний табір… Отець Будзінський розповідав, що Андрей Шептицький потім домовився з німецькими властями, що, все-таки, духовну обслугу цим воїнам треба дати, в’язням. І дали отця Будзінського. Перед тим у нього взяли такий підпис, що він ніякої інформації звідтам не буде виносити. Він казав: “Я і не виносив, бо знав, що як я буду виносити якусь інформацію, то заборонять всяку обслугу духовну цих в’язнів”… Але він розповідав, що ці в’язні помирали від тифу, від спраги, від голоду. – “Вони до причастя лізли всі, хто сповідався, хто не сповідався, бо якась дробинка їжі для них була лише щастям”. Він каже: “Я всіх причащав. Всіх причащав. Хоча я був свідомий, що не кожен, може, із релігійних мотивів ішов. Це для них була дробинка, під свідомість смерті для них це була дробинка їжі, це причастя.” Він каже: “Я не міг не дати людині того останнього, що вона ще у житті могла прийняти, це Святе Причастя».
«Він почав писати від імені Комітету до газет. Зокрема, в ті газети, які писали щось проти Греко-Католицької Церкви. Бо у той час публікацій було дуже багато проти Греко-Католицької Церкви. Він писав відповіді у газети. Звичайно, відповіді йому не приходили, його листи не публікувалися. І були б вони, ці його листи, взагалі, безслідно зникли, якби не інша ситуація. А саме, отець Герман Будзінський через мого товариша, Бендика Мирона, нав’язав контакти… То, властиво, Бендик Мирон нав’язав контакт із естонськими віруючими людьми, дуже непомітними, зокрема такий був Войлі Огаренко. То українське прізвище. Напевно, він був українець, але він ні по-українськи, ні по-російськи не говорив. І той чоловік нав’язав з іншими людьми можливість передавати його листи закордон через дипломатичну пошту. Отець Будзінський коли писав до якоїсь газети чи до якоїсь там установи радянської, то треба було той лист, тут же його дублікат передати до Естонії, перевезти, дати його пану Войлі Огаренку, а той вже тоді подавав далі. Я не можу сказати, кому він там далі передавав, бо то вже невідомо було для нас. Ми ти не цікавилися, бо на той час було дуже небезпечно такі речі знати. І потім ті листи буквально десь через кілька днів були десь там опубліковані закордоном у різних джерелах. І, коли вони попадали закордон, коли там відбувалися якісь міжнародні зустрічі і так далі, де був вже живий матеріал, справжній матеріал, яким можна було оперувати, аби дорікати радянській системі, що в Совєтському Союзі є гоніння на Церкву, зокрема, на Греко-Католицьку Церкву…»
«Він мені розповідав, що Курт Левін, син головного рабина Львова, який спасся через Андрея Шептицького потім у студитському монастирі. То якраз Будзінському припало, що він його адаптовував до тодішньої ситуації. Тобто, він вчив його, як жити у період окупації. Він розповідав, отець Будзінський, що Курт Левін як хлопчик виглядав дуже так по-слов’янськи. Мав риси лиця, вигляд, не жида, і тому його було дуже легко на вулиці провести, заховати чи ним послужитися, тому що він не виглядав як жид… Але що дуже часто жидів викривало, так це те, що у них був панічний страх. Вони часами могли бути не поміченими, йшли собі як звичайні люди, але коли він побачив німця, гестапівця, то починав плакати, починав трястися, і так його викривали. Приходили і на місці розстрілювали. І він каже: “Щоб так не сталося, я тоді взяв Курта Левіна і почав водити його із собою по місту. Одягнув його відповідно і сказав йому йти. Він починає трястися, я його за руку”. Отець Будзінський каже: “Ану, тихо, заспокойся. Все. Іди прямо. Дивися в очі гестапівцю. Ти не будеш сидіти вічно закритий, замкнений. Ти мусиш якось жити надалі. Ти ж не знаєш, скільки то буде тривати”. І так він його навчив, брав із собою на похорони, парастаси, що той хлопець потім міг свобідно по Львову ходити і по ньому ніхто не зауважував, що то жид»
«Але отця Будзінського за ці листи почали дуже переслідувати. У нього у хаті почалися обшуки. Його хату почали трусити. Позабирали всякі релігійні речі. Все забрали. Пам’ятаю, забрали ікону Божої Матері, на дереві мальовану… То така була старовинна ікона в отця Будзінського. І я приходив не раз, кілька раз, до нього до хати, після тих обшуків, ревізій, коли він лежав на ліжку з тими хворими ногами, двері знову відкриті, заходь до хати, хто хоче. Той брат переляканий, який там був, із сльозами, трясеться весь, на отця нарікає, бо старий хоче спокою, а то через отця нема ні життя, ні спокою. І люди, і трус постійний у хаті. Теоксит, брат. Теоксит, так називався той брат. А отець Будзінський спокійно розповідає, як то його трясли, що вони йому казали, що говорили, яку нелогічну бесіду вони вели… Так він то все сприймав дуже спокійнесенько… І каже: “Вони мене вже не хочуть арештувати, бо вони знають, що я нині-завтра помру“. Він, направду, вже був і старенький, і дуже-дуже хворий. З ліжка вже майже не вставав, хіба на Богослужіння, на молитву. А так, навіть розмовляючи з людьми, то він був у лежачому положенні. Мав так страшно покалічені ноги… І отець Будзінський тоді мені сказав таку річ, що вони йому сказали при останньому обшуку: “Ти, старий дєд, і так скоро умрьош. Нам, главноє, кур’єра найті”. Я тоді задумався… Тоді я щойно усвідомив собі, яку небезпечну місію я виконую». (Авт. отець Методій Костюк перевозив листи отця Германа Будзінського до Естонії)
Celé nahrávky
1
село Карачинів Яворівський р-н. Львівська обл., 14.12.2007
Микола Костюк народився 20 грудня 1953 року в селі Шарпанці Сокальського району Львівської області. Незадовго після його народження сім‘я переїхала до села Скоморохи, що на Сокальщині, де і пройшло дитинство Миколи. Коли хлопцеві виповнилося 15 років, він за порадою матері пішов вчитися до Львова у Медучилище.У Львові він ближче познайомився з греко-католицьким підпіллям. Часто відвідував римо-католицький костел. У період навчання у Львові Микола Костюк зустрічався з різними представниками як духовенства, так і мирян підпільної УГКЦ. В цей час Микола вирішив стати священиком і одразу розпочав підпільні богословські студії. У 1972 році його викликали в КГБ, відмовився від співпраці. В 1973 році, через військову службу, був змушений перервати навчання. Після повернення з війська Микола і надалі контактує з греко-католицькими священиками. Після відповідного навчання 20 березня 1988 року Микола Костюк з рук єпископа Софрона Дмитерка отримав священичі свячення. Одразу після свячень отець Микола активно включився в рух за відстоювання прав вірних УГКЦ. У 1989 році брав участь в акції на Арбаті (авт. акція за легалізацію УГКЦ), а опісля, на початку 1990-х розпочав ревне священиче служіння на парохії Успення Пресвятої Богородиці в Стрию. Там він служив доти, доки не вирішив вступити до студитської монашої спільноти. Сталося це 27 липня 1994 року. Пройшовши початкову монашу формацію у Свято-Успенській Унівській Лаврі, 14 січня 1997 року, на свято Святого Василія Великого, отець Микола Костюк склав Вічні Обіти, прийнявши чернече ім‘я Методій.На початку 1990-х років усі монастирі перебували в руїнах й потребували відновлення. Єромонах Методій з ревністю взявся за цю важку працю. З 1998 року він стає настоятелем новоствореного Крестопроісходженського монастиря Студійського Уставу в Підкамені. Помер 18 грудня 2008 року.
