Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ніна Косигіна Nina Kosygina (* 1945)

• народилася 27 травня 1945 року в Краматорську

• на початку 1960-х закінчила школу робітничої молоді й почала працювати поштаркою

• у 1962–1967 роках працювала розсильною на Краматорському заводі лиття і поковок (ЛіП)

• 1967 року переїхала до Петропавловська-Камчатського на Далекому Сході Росії, щоб почати там самостійне життя

• на Камчатці працювала на судноремонтному заводі «Фреза», була секретаркою тамтешньої комсомольської організації

• 1967 року вийшла заміж далеко від дому

• 1977 року повернулася до Краматорська, продовжила працювати на заводі ЛіП

• 1991 року, коли Україна стала незалежною, вийшла на пенсію

• з весни 2024 року, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, залишається в прифронтовому Краматорську

You can find the English-language version below

Český překlad celého příběhu následuje po ukrajinské a anglické verzi:

Майже все життя Ніни Косигіної тісно пов’язане з Краматорськом — навіть проживши 10 років на Камчатці, жінка не змогла адаптуватися до суворого клімату й усе одно повернулася до рідного міста. Не покидала його й у найважчі часи: в окупації бойовиками «ДНР» 2014 року й під російськими обстрілами після 2022-го. Сьогодні Ніна Косигіна мріє про одне — щоб припинилася війна.

Друга світова війна в історії однієї родини

Ніна Косигіна народилася 27 травня 1945 року в Краматорську невдовзі після завершення Другої світової війни. Про батька їй майже нічого невідомо — він залишив сім’ю, коли донька була ще немовлям. Мати Надія все життя працювала продавчинею в магазині промислових товарів. 

Бабуся пані Ніни по материній лінії походила з заможної сім’ї: її батько був родом із Таврії й мав 70 коней. Коли для неї настав час будувати власне життя, батько не схвалив вибір доньки. Та позбулася права на спадок, але вчинила по-своєму — переїхала разом з нареченим на Донеччину. Тут пара й побралася. У їхній сім’ї народилися дві доньки (серед яких і мама Ніни Косигіної) й два сини. Дідусь пані Ніни 1917 року служив моряком у Кронштадті. Потім працював ковалем на заводі, а під час Другої світової війни пішов добровольцем на фронт і загинув поблизу Запоріжжя в 1941 році.

У юності, під час нацистської окупації, мати пані Ніни, пані Надія, була змушена чистити сніг на залізничних коліях від Дружківки до Краматорська та вантажити й розвантажувати вагони. У їхній хаті поселився військовий німець, а самі вони жили в підвалі. Старшого брата пані Надії забрали працювати токарем на завод у Німеччині як остарбайтера. Одного разу їм навіть вдалося передати йому через німецького офіцера посилку з маторжениками та білизною. Хоча Ніна Косигіна вже не застала ту війну, в її сім’ї часто лунали ці материні історії.

Босе дитинство, мрії про «халісопєт» і музику

Дитинство Ніни Косигіної було бідним — тривала повоєнна відбудова. Щоб у домі був хліб, потрібно було висидіти двогодинну чергу. «Мама всєгда будила: хочете білого хлєбца — ідіть очєрєдь займайте». Дівчинка носила речі з американського «секонд-генду» — після війни США надсилали одяг і взуття для радянських дітей як допомогу в рамках ленд-лізу. У перший клас маленька Ніна пішла на території сучасної Росії, за 2 км від карело-фінського кордону, оскільки її вітчим саме був там у відрядженні й працював на Волго-Донському каналі екскаваторником. Дівчинка ходила до школи без портфеля. «Мама мені книжки зав’язувала платочком ззаді. Намотає, ззаді ось так перев’яже, як зараз рюкзак, ось так, навскасую. І от ми так ходили в школу».

Невдовзі родина повернулася на батьківщину, й Ніна Косигіна знову пішла в перший клас — вже в Краматорську. Літні канікули вона проводила у бабусі в Малотаранівці, де няньчила двоюрідних сестр і пасла кіз. У сім’ї не відзначали свят через брак грошей. «Гуляли босі. А тільки мамка ото купе сандалі, по 2,40 були, я пам’ятаю. Та ти што! Це тільки або в школу, або в гості. А так босі бігали, босі. І халісопєта хотілося — велосипеда».

Музика в житті Ніни Косигіної з’явилася випадково: завдяки візиту родини маминого двоюрідного брата. Його дружина грала на акордеоні, й дівчинка теж захотіла опанувати інструмент. Мати підтримала доньку, продала дві свої сукні й купила на ці гроші баян. Дівчинка почала відвідувати музичну школу. Оплачував це навчання дядько, хоч у нього й було троє своїх дітей. «І, було, приєдєт к нам у гості: “Ніна, ну давай, сиграй полонез Огінского”. Ну я одну часть іграла йому. “О, молодєц, молодєц. Не зря я тобі платю”». Учитель музики бачив у своїй вихованці потенціал і пропонував їй продовжити навчання в музичному училищі в Артемівську (нині Бахмут). Однак Ніна Косигіна обрала інший шлях.

Із заводу в Краматорську — на завод на Далекому Сході

Своє трудове життя вона розпочала з роботи поштаркою, а потім влаштувалася розсильною в модельний цех новозбудованого заводу лиття і поковок (ЛіП). Дівчина отримувала зарплатню 45 рублів і всю її віддавала матері, з якою продовжувала жити. Разом зі співробітницями Ніна Косигіна їздила відпочивати на Слов’янський курорт і в Адлер (один з мікрорайонів російського міста Сочі). Брала участь у заводській самодіяльності, не забуваючи про дитяче захоплення музикою. Мріяла сісти за кермо — і за тиждень навчилася керувати електрокаром.

На п’ятий рік роботи на ЛіПі її подруга переїхала на Камчатку. Цей приклад надихнув пані Ніну та її сусідку теж поїхати з дому. Однак потрапити на Камчатку було не так уже й просто — у місто Петропавловськ-Камчатський пускали тільки за перепустками. Тож дівчата вирішили вступати в місцевий педагогічний інститут і отримали звідти направлення. Мати Ніни Косигіної спочатку не хотіла відпускати доньку, але потім попросила в родичів грошей на цю поїздку й відпустила.

Приїхавши на Камчатку, дівчата зрозуміли, що запізнилися на іспити: їхні документи вже надіслали назад. Опинившись далеко від дому, Ніна Косигіна одразу відчула, що хоче повернутися в Краматорськ. Оскільки грошей на квитки не було, влаштувалася на місцевий судноремонтний завод «Фреза» — директор, який виявився українцем, взяв її на роботу. «Він каже: “Ну ладно, я тєбя на три мєсяца беру, временно”. <...> А назад можна ж плить пять суток от Пєтропавловска до Владівостока на кораблі, такоє судно пасажирскоє. Я кажу: “Я білєт хай в самом послєднєм чи в трюмі, чи де вже там, самий клас послєдній. Я тільки туди”».

Подружнє життя на Камчатці

Через пів року робітників заводу послали збирати картоплю — там, «на картоплі», Ніна Косигіна й зустріла свого майбутнього чоловіка. «Він мені помагав собірать. А потом прийдьот, сядєт в палатку, а мені привезли баян, там же і пєли-танцевалі. Він сяде коло мене і сідіт і смотріт, стєснітєльний бил». Хлопець був місцевим, професійно займався лижним спортом.

Невдовзі пара побралася. Родичі Ніни Косигіної на весілля не приїхали — дорога на інший край Радянського Союзу була довгою й дорогою. Гостями були чоловікові родичі, колеги та друзі. «100 чєловєк било. З завода билі. Я помню, сєрвант нам подарілі і діван “Ладога”. І ще ми їхали со свадьби — а тоді ж записувалися, вєздє ж тогда записувались, на холодільнік, очєрєдь, — і нас без очєрєді пропустілі. Ну я ж у фатє. І цей холодільнік і досі у мене в подвалі стоїть, корпус один, називається “Океан”».

Після весілля подружжя стало жити окремо, в будинку над бухтою. У них народився перший син. Ніна Косигіна продовжувала працювати на заводі й займатися художньою самодіяльністю. «По тєлєвідєнью виступала для моряков, заказують сім’ї морякам пєсні. От ету пєсню єщо я пєла: “У прічала, гдє снуют катєра, суждєно мнє свой покой потєрять”». Невдовзі сім’я переїхала в радгосп, що за 100 км від міста, тому що їм там дали квартиру. Ніна Косигіна почала працювати музичною робітницею в дитячому садку, часом допомагала чистити дах і прати, часом замінювала виховательку в групі. 

Повернення додому й вихід на пенсію

Проживши на Камчатці 10 років, Ніна Косигіна разом з родиною вирішила повернутися в рідне місто: на Далекому Сході через нестачу кисню в повітрі жінка почала задихатися. У Краматорську сім’я поселилася разом з матір’ю Ніни Косигіної — у квартирі, де вона жила з сьомого класу й мешкає дотепер. 1977 року пані Ніна разом з чоловіком влаштувалася на завод ЛіП, де колись починала свій професійний шлях. Спочатку працювала в транспортному цеху, потім — маляркою. Чоловік був слюсарем з ремонту сталеплавильних печей. Їхній старший син пішов у перший клас уже в Краматорську. «Так же жилі, как всє, чтоби у нас таке було, чтоби чересчур — нєт, у нас такого нє било. Как всє сємьї жилі. За зіму собєрьош какую копєйку — єзділи, отдихалі с семьйой».

Пропрацювавши 18 років зі шкідливими нітрофарбами, Ніна Косигіна вийшла на пенсію раніше, у 1991 році, й невдовзі овдовіла. Після виходу на пенсію підробляла в ресторані «Політ» прибиральницею та кухонною робітницею, а також допомагала людям обробляти городи. За домашніми клопотами їй не було коли особливо цікавитися політикою та подіями в країні, що стрімко змінювалася, — але на Всеукраїнському референдумі 1991 року вона проголосувала за незалежність України. 

Життя під час війни: обстріли та свята

Коли бойовики «ДНР» навесні 2014 року окупували Краматорськ, Ніна Косигіна залишалася у своїй квартирі. Попри страх, вона не мала наміру покидати місто. «Остєрегалісь, нєдєлю в подвалє жилі. Как-то нікто не уєзжал, нічего. Ми с сосєдямі в подвалє скучкувались, спали там». Після одного з обстрілів квартира Ніни Косигіної постраждала. «У мене вікна виходят в казначейство. І такі у нас дерева перед вікнами, думаєш… Нє, таки прилетіло. І я на трєтьєм етаже живу. І мені вибило вікно, два осколка от таких от. Стєнку пробило. Ну, я імєю в віду стєнку мєбєльную. І в стєнє прям так і встрялі».

Після деокупації до Краматорська перенесли Донецьку обласну державну адміністрацію. Місто почало виглядати привабливіше. «Площадь стали новую дєлать, сдєлалі, красівая площадь. Всєгда убірают, всєгда чісто у нас». Повномасштабна війна розпочалася для Ніни Косигіної, як і для багатьох українців, зі звуків вибухів. 7 липня 2022 року росіяни обстріляли її квартал. «У нас сосєда убіло 7 іюля, когда бомбанулі по гостініце, шо і мусорних ящіков нє нашлі. Там мусорниє ящики билі, у нас три ящика, там такіє толстиє, так нє нашлі. А у нас повибивало все, і сосєда убіло».

Зараз Ніна Косигіна продовжує жити в Краматорську й зустрічається з подругами. Вона грає на баяні, а вони співають на два голоси. «По празникам всьо время. Вот даже в етом году отмєчалі Маслєніцу. Так даже у одной подругі в огородє я сдєлала ету маслєніцу, палки сбілі, нарядили, нарисовалі і спалили. Ей! Як наче й війни немає. Наче всьо в мирноє время, ну как всегда».

________________________________________

Almost all of Nina Kosygina’s life has been closely tied to Kramatorsk. Even after living for 10 years on Kamchatka, she could not adapt to the harsh climate and ultimately returned to her hometown. She never left it during the hardest times: under the occupation by “DPR” militants in 2014 and under Russian shelling after 2022. Today, Nina Kosygina dreams of only one thing — that the war would end.

World War II in one family’s history

Nina Kosygina was born on May 27, 1945, in Kramatorsk, shortly after the end of World War II. She knows almost nothing about her father — he left the family when his daughter was still an infant. Her mother, Nadiya, worked her entire life as a cashier in an industrial goods store.

Nina’s maternal grandmother came from a wealthy family: her father, originally from Tavria, owned 70 horses. When the time came for her to start her own life, her father did not approve of her choice of husband. She lost her inheritance but followed her own path — she moved with her fiancé to the Donetsk region. There they married. Their family had two daughters (one of them Nina’s mother) and two sons. In 1917, Nina’s grandfather served as a sailor in Kronstadt. Later he worked as a blacksmith at a factory, and during World War II he volunteered in the military and was killed near Zaporizhzhia in 1941.

In her youth, during the Nazi occupation, Nina’s mother, Nadiya, had to clear snow from the railway tracks from Druzhkivka to Kramatorsk and load and unload train cars. A German soldier was quartered in their house, while they themselves lived in the cellar. Nadiya’s older brother was taken to work as a turner at a factory in Germany as an Ostarbeiter. Once they even managed to send him a package of matorzhenyky flatbreads and linens through a German officer. Although Nina Kosygina did not witness that war, her mother’s stories often echoed through their home.

Barefoot childhood, dreams of a bicycle and music

Nina Kosygina’s childhood was poor — the postwar reconstruction was underway. To get bread at home, you had to stand in line for two hours. “Mom always used to wake us, ‘You want some white bread? Go get in line.’” The girl wore clothes from American second-hand shipments — after the war, the U.S. sent clothing and shoes for Soviet children as part of Lend-Lease aid. Little Nina entered first grade on the territory of what is now Russia, 2 kilometers from the Karelian-Finnish border, because her stepfather was on assignment there, working as an excavator operator on the Volga-Don Canal. The girl went to school without a schoolbag. “Mom would tie my books in a kerchief behind my back. She’d wrap them up, tie them behind me, sort of like a backpack now, diagonally. And that’s how we went to school.”

Before long, the family returned home, and Nina went to first grade again — this time in Kramatorsk. She spent summer vacations at her grandmother’s in Malotaranivka, babysitting her cousins and herding goats. The family did not celebrate holidays due to a lack of money. “We ran around barefoot. And only if Mom bought sandals at 2 rubles 40 kopecks — I remember that — oh boy! Those were only for school or visits. Otherwise, we ran around barefoot, always barefoot. And I wanted a ‘khalisopet’ [childish pronunciation of ‘velosyped’] — a bicycle.”

Music came into Nina Kosygina’s life by chance when her mother’s cousin visited with his family. His wife played the accordion, and the girl wanted to learn the instrument, too. Her mother supported her by selling two of her dresses to buy a bayan [a type of accordion]. Nina began attending music school. Her uncle paid for these lessons, even though he had three children of his own. “And when he’d come to visit: ‘Nina, come on, play Ogiński’s Polonaise.’ So I’d play one part for him. ‘Oh, good job, good job. I’m not paying for you in vain.’” The music teacher saw potential in her and suggested she continue her studies at a music college in Artemivsk (now Bakhmut). However, Nina Kosygina chose a different path.

From a factory in Kramatorsk to a factory in the Far East

She began her working life as a mail carrier, then got a job as a messenger in the model department of the newly built foundry and forging plant (LiP). She earned a salary of 45 rubles and gave it all to her mother, with whom she still lived. With her colleagues, Nina traveled for vacations to the Sloviansk resort and to Adler (a district of the Russian city of Sochi). She took part in the factory’s amateur performances and did not forget her childhood passion for music. She dreamed of getting behind the wheel — and learned to drive an electric cart in just one week.

In her fifth year at LiP, her friend moved to Kamchatka. Inspired by this example, Nina and her neighbor decided to leave home too. But getting to Kamchatka was not easy — entry into Petropavlovsk-Kamchatsky was by pass only. So the girls decided to apply to the local pedagogical institute and received an invitation. At first, Nina’s mother did not want to let her daughter go but then borrowed money from relatives for the trip and let her go.

Upon arriving in Kamchatka, the girls realized they were late for exams: their documents had already been sent back. Finding themselves far from home, Nina Kosygina immediately felt that she wanted to return to Kramatorsk. Since she had no money for tickets, she took a job at the local ship repair plant called Freza — the director, who turned out to be Ukrainian, hired her. “He said, ‘All right, I’ll take you for three months, temporarily.’ <…> And going back — one can sail five days from Petropavlovsk to Vladivostok by ship, a passenger vessel. I said, ‘I’ll take a ticket even in the very last place, in the hold or wherever, the cheapest class. I just need to get there.’”

Married life in Kamchatka

After half a year, the plant workers were sent to harvest potatoes, and it was there, “on the potatoes,” that Nina met her future husband. “He helped me pick them. And then he’d come, sit in the tent, and they had brought me my bayan, so we’d sing and dance right there. He’d sit next to me and just look — he was shy.” The young man was local and a professional skier.

Before long, the couple got married. Nina’s relatives did not come to the wedding—it was a long and expensive trip to the other end of the Soviet Union. Guests included the groom’s relatives, colleagues, and friends. “There were 100 people. Many from the factory. I remember they gave us a sideboard and a Ladoga [model name] sofa as gifts. And when we left the wedding — and back then you had to register on waiting lists for everything, including refrigerators — they let us skip the line. I was in my wedding veil, after all. And that refrigerator is still in my basement today, just the case remains, it’s called Okean.”

After the wedding, the couple lived on their own in a house above the bay. Their first son was born. Nina kept working at the factory and continued doing amateur performances. “I even performed on television for the sailors. Families of sailors would request songs. I sang this one, too: ‘At the pier, where the boats bustle about, I’m destined to lose my peace [song by Edita Piekha].’” Soon the family moved to a state farm 100 km from the city because they were given an apartment there. Nina started working as a music assistant at a kindergarten, sometimes helping to clear roofs, do laundry, and sometimes substitute for a teacher in a group.

Returning home and retirement

After living on Kamchatka for 10 years, Nina and her family decided to return to her hometown: in the Far East, due to a lack of oxygen in the air, she began to struggle to breathe. In Kramatorsk, the family settled with Nina’s mother in the apartment where she had lived since seventh grade and still resides today. In 1977, Nina and her husband both got jobs at the LiP plant, where she had once started her carreer. First, she worked in the transport department, then as a painter. Her husband was a steel furnace repair fitter. Their eldest son started first grade in Kramatorsk. “We lived like everyone else. We didn’t have anything that was too much — just like any other family. Over the winter, you’d save up a bit of money and then go on vacation with the family.”

After working 18 years with hazardous nitro-based paints, Nina retired early, in 1991, and soon became a widow. After retirement, she worked odd jobs at the Polit restaurant as a cleaner and kitchen helper, and also helped people with their gardens. Busy with household chores, she did not pay much attention to politics or the rapidly changing country — but at the 1991 All-Ukrainian Referendum she voted for Ukraine’s independence.

Life during wartime: shelling and holidays

When “DPR” militants occupied Kramatorsk in the spring of 2014, Nina remained in her apartment. Despite her fear, she had no intention of leaving the city. “We were careful, lived in the basement for a week. Somehow nobody left, nothing. We huddled together in the basement with the neighbors, sleeping there.” After one shelling, Nina’s apartment was damaged. “My windows face the treasury building. There are trees in front of the windows, and you’d think… No, something still hit. I live on the third floor. It blew out my window, two fragments about this big. They pierced my wall. Well, I mean the furniture wall unit. They got stuck right in the wall.”

After liberation, the Donetsk Regional State Administration was relocated to Kramatorsk. The city began to look more attractive. “They started making a new square, finished it — it’s beautiful. It’s always being cleaned, always tidy here.” The full-scale war began for Nina Kosygina, as for many Ukrainians, with the sound of explosions. On July 7, 2022, Russians shelled her neighborhood. “They killed our neighbor on July 7, when they were bombing the hotel, so that they didn’t even find the trash bins. We had three large thick trash bins — they weren’t found. And it blew everything out here, and killed our neighbor.”

Today, Nina Kosygina continues to live in Kramatorsk and meets up with her friends. She plays the bayan, and they sing in two-part harmony. “All the time during holidays. Even this year we celebrated Maslianytsia. Even at one friend’s garden, I made the Maslianytsia [effigy]. We tied sticks together, dressed it up, drew a face, and burned it. Hey! It’s as if there’s no war at all. As if during peaceful times, like always.”

 

-------------------------------------------------------------------------

 

Téměř celý život Niny Kosyhiny je úzce spojen s Kramatorskem. Přestože prožila deset let na Kamčatce, nedokázala se přizpůsobit drsnému podnebí a nakonec se vrátila do rodného města. Neopustila ho ani v nejtěžších dobách během okupace ozbrojenci „DLR“ v roce 2014, ani pod ruským ostřelováním po roce 2022. Dnes Nina Kosyhina sní o jediném: aby skončila válka.

Druhá světová válka v příběhu jedné rodiny

Nina Kosyhina se narodila 27. května 1945 v Kramatorsku krátce po skončení druhé světové války. O svém otci téměř nic neví – opustil rodinu, když byla ještě kojencem. Matka Nadija celý život pracovala jako prodavačka v obchodě s průmyslovým zbožím. 

Ninina babička z matčiny strany byla z bohaté rodiny: její otec pocházel z Tauridy a vlastnil sedmdesát koní. Když přišel čas, aby se postavila na vlastní nohy, otec její volbu neschvaloval. Přišla o nárok na dědictví, ale udělala, co chtěla – přestěhovala se se svým snoubencem do Doněcké oblasti. Tam se také vzali. V rodině se narodily dvě dcery (jednou z nich byla matka Niny Kosyhiny) a dva synové. Dědeček paní Niny sloužil v roce 1917 jako námořník v Kronštadtu. Poté pracoval jako kovář v továrně; za druhé světové války šel jako dobrovolník na frontu a v roce 1941 padl u Záporoží. 

Nadija, matka paní Niny, v mládí během nacistické okupace pracovala na železniční trati z Družkivky do Kramatorsku. Byla nucena nakládat a vykládat vagony, v zimě musela odklízet sníh. V jejich domě se usadil německý důstojník a oni sami bydleli ve sklepě. Staršího bratra paní Nadiji odvezli jako Ostrarbeitera do Německa, aby tam pracoval v továrně jako soustružník. Jednou se jim dokonce podařilo poslat mu prostřednictvím německého důstojníka balíček s makovými plackami a prádlem. Ačkoli Nina Kosyhina již válku nezažila, v rodině tyto matčiny příběhy často slýchala.

Bosé dětství, sny o „velocipédu“ a hudbě

Dětství Niny Kosyhiny provázela chudoba – pokračovala poválečná obnova. Na chleba bylo nutné vystát dvouhodinovou frontu. „Máma nás vždycky [ráno] budila: Pokud chcete bílý chleba, běžte si stoupnout do fronty.“ Dívka nosila oblečení z amerického „second-handu“ – Spojené státy po válce posílaly pro sovětské děti oblečení a boty v rámci Lend-Lease. Do první třídy začala malá Nina chodit na dnešním území Ruska, dva kilometry od karelsko-finských hranic. Její nevlastní otec tam tehdy pracoval jako bagrista na kanálu Volha-Don. Do školy se chodilo bez aktovky: „Maminka mi svazovala učebnice šátkem na zádech. Zabalila je a vzadu zavázala, jako se teď nosí batoh, na stranu. Tak jsme chodili do školy.“

Rodina se brzy vrátila do vlasti a dívka šla znovu do první třídy, tentokrát už v Kramatorsku. Letní prázdniny trávila u babičky v Malotaranivce, kde se starala o mladší sestřenice a pásla kozy. V rodině se neslavily svátky, protože neměli dost peněz. „Chodili jsme bosí. Maminka koupila jen sandály, stály dva rubly čtyřicet, to si pamatuju. Ale nemyslete si! To bylo jen buď do školy, nebo na návštěvu. Jinak jsme běhali bosí. A já jsem chtěla velocipéd, kolo.“ 

Hudba se v životě Niny Kosyhiny objevila náhodou, a to díky návštěvě rodiny matčina bratrance. Jeho žena hrála na akordeon, a dívka se chtěla na tento nástroj naučit také. Matka dceru podpořila, prodala dvoje své šaty a za utržené peníze koupila knoflíkový akordeon. Nina začala navštěvovat hudební školu. Výuku jí platil strýc, přestože měl tři vlastní děti. „Stalo se, že k nám přijel na návštěvu: ‚No pojď, Nino, zahraj Ogińského polonézu.‘ Tak jsem mu zahrála jednu část. ‚Ó, výborně, výborně. Neplatím ti zbytečně.‘“ Učitel hudby viděl ve své žákyni potenciál a nabídl jí, aby pokračovala ve studiu na hudební škole v Artemivsku (dnes Bachmut). Nina Kosyhina si však vybrala jinou cestu.

Ze závodu v Kramatorsku do závodu na Dálném východě

Svůj pracovní život začala jako listonoška; potom získala práci manipulační dělnice v modelárně nově vybudované slévárny a kovárny (LiP). Dostávala plat čtyřicet pět rublů a celý jej dávala své matce, s níž stále žila. S kolegy ze závodu jezdili na dovolenou do letoviska „Slovjanskij kurort“ a do Adleru (jedné ze čtvrtí ruského města Soči). Vystupovala na ochotnických představeních v závodě a nezapomínala ani na svou dětskou vášeň pro hudbu. Toužila usednout za volant, a když dostala příležitost, za týden se naučila řídit elektrický vozík. 

Po pěti letech práce v LiP se její kamarádka přestěhovala na Kamčatku. Tento příklad inspiroval paní Ninu a její sousedku, aby také opustily domov. Dostat se na Kamčatku však nebylo tak snadné, do města Petropavlovsk-Kamčatskij pouštěli pouze na propustky. Dívky se proto rozhodly přihlásit na tamní pedagogický institut a odtud pak dostaly doporučení. Matka nejprve nechtěla Ninu pustit, pak ale požádala příbuzné o peníze na cestu a nechala ji odjet. 

Po příjezdu na Kamčatku dívky zjistily, že na zkoušky přijely pozdě: jejich dokumenty už byly odeslány zpět. Jakmile se Nina Kosyhina ocitla daleko od domova, okamžitě věděla, že se chce vrátit do Kramatorsku. Neměla však peníze na jízdenky, tak si našla práci v místním závodě na stavbu a opravu lodí „Freza“, kde byl ředitelem Ukrajinec. Ten souhlasil, že ji zaměstná. „On říká: ‚No dobře, vezmu tě na tři měsíce, dočasně ‘. <…> A zpátky je možné plout pět dnů z Petropavlovsku do Vladivostoku na lodi; takové osobní lodi. Říkám: ‚Lístek [beru] třeba i do podpalubí nebo do poslední třídy. Jen jednosměrný.‘“

Manželský život na Kamčatce

O šest měsíců později byli dělníci z továrny posláni sbírat brambory, a tam, na bramborách, se Nina Kosyhina seznámila se svým budoucím manželem. „Pomáhal mi sbírat. Pak přijde, sedne si ve stanu, přinesou mi harmoniku a zpíváme a tančíme. On si sedá vedle mě, sedí a pozoruje mě…, byl stydlivý.“ Byl to místní chlapec, profesionální lyžař. 

Zanedlouho se pár vzal. Příbuzní Niny Kosyhiny na svatbu nepřijeli, cesta na druhý konec Sovětského svazu byla dlouhá a drahá. Hosty byli manželovi příbuzní, kolegové a přátelé. „Měli jsme tam sto lidí. Přišli z továrny. Vzpomínám si, že nám dali příborník a pohovku ‚Ladoga‘. A taky jsme jeli ze svatby a hned jsme se zapisovali; tehdy se všude zapisovalo do pořadníků. Na ledničku byl pořadník, a nás pustili bez pořadníku. Byla jsem v závoji. Dodnes tu ledničku mám ve sklepě, samotné tělo. Jmenovala se ‚Oceán‘.“

Po svatbě manželé společně žili v domě nad zátokou. Narodil se jim první syn. Paní Nina nadále pracovala v továrně a věnovala se amatérskému umění. „Vystupovala jsem v televizi v pořadu pro námořníky a rodiny objednávaly pro námořníky písničky. A také jsem zpívala tuto píseň: ‚V přístavišti, kde proplouvají lodě, je souzeno mi ztratit klid‘. Rodina se brzy přestěhovala do sovchozu vzdáleného sto kilometrů od města, protože tam dostali byt. Nina Kosyhina začala pracovat v mateřské škole jako hudební vychovatelka, někdy také pomáhala čistit střechu a prát prádlo, jindy zaskakovala za vychovatelku ve skupině. 

Návrat domů a odchod do penze

Po deseti letech života na Kamčatce se paní Nina začala kvůli nedostatku kyslíku ve vzduchu na Dálném východě dusit, tak se rozhodla vrátit s rodinou do rodného města. V Kramatorsku se nastěhovali k její matce do bytu, kde Nina žila od sedmé třídy a kde žije dodnes. V roce 1977 začali oba s manželem pracovat v závodě LiP, kde ona kdysi začínala svou profesní dráhu. Paní Nina nejprve pracovala v dopravní dílně, poté jako lakýrnice. Její manžel byl údržbářem ocelových pecí. Jejich nejstarší syn šel do první třídy už v Kramatorsku. „Žili jsme stejně jako ostatní. Že bychom někdy měli příliš moc, to ne, nic takového nebylo. Žili jsme jako všechny rodiny: přes zimu našetříš trochu peněz a pak jedeš s rodinou na dovolenou.“

Po osmnácti letech práce se škodlivými nitrobarvami odešla Nina Kosyhina v roce 1991 do předčasného důchodu a brzy poté ovdověla. Po odchodu do důchodu si přivydělávala v restauraci „Polit“ jako uklízečka a pomocnice v kuchyni a také pomáhala lidem obdělávat zahrádky. Kvůli domácím povinnostem neměla příliš času zajímat se o politiku a dění v rychle se měnící zemi, ale v celoukrajinském referendu v roce 1991 hlasovala pro nezávislost Ukrajiny. 

Život za války: ostřelování a svátky 

Když ozbrojenci „DLR“ na jaře 2014 okupovali Kramatorsk, Nina Kosyhina zůstala ve svém bytě. Navzdory strachu neměla v úmyslu město opustit. „Byli jsme opatrní, týden jsme žili ve sklepě. Nějak nikdo neodjížděl, nic takového. Tísnili jsme se se sousedy ve sklepě a spali tam.“ Při jednom ostřelování byl poškozen byt paní Niny. „Z oken mám výhled na státní pokladnu. A před okny máme takové stromy, že si říkáš… Ne, stejně přilétla [raketa]. Bydlím ve třetím podlaží, a vybilo mi to okno. Dvě střepiny od takových… Stěnu to prorazilo. Mám na mysli nábytkovou stěnu. A přímo takhle v té stěně uvízly.“ 

Po deokupaci byla doněcká oblastní státní správa přesunuta do Kramatorsku. Město začalo vypadat atraktivněji. „Začali dělat nové náměstí; udělali ho, je to krásné náměstí. Vždycky uklízejí, vždycky je u nás čisto.“ Totální válka začala pro Ninu Kosyhinu stejně jako pro mnoho dalších Ukrajinců zvukem výbuchů. Dne 7. července 2022 Rusové ostřelovali její čtvrť. „Našeho souseda zabili 7. července, když to schytal hotel tak, že ani nenašli popelnice. Byly tam popelnice, měli jsme tři takové masivní popelnice, a ty se nikdy nenašly. A u nás v domě bylo všechno vymlácené a souseda to zabilo.“ 

Nyní Nina Kosyhina dál žije v Kramatorsku a schází se s kamarádkami. Ona hraje na akordeon a ony dvojhlasně zpívají. „O svátcích je to pořád. Letos jsme dokonce slavili Maslenicu [svátek, místní obdoba našeho masopustu]. Dokonce jsem u jedné kamarádky na zahradě tu Maslenicu [panáka] vyrobila. Stloukli jsme tyčky, ozdobili, namalovali – a spálili. Oj! Jako kdyby nebyla válka. Jako by všechno bylo v míru; jako vždycky.“