«Я був у Львові у відрядженні і зайшов попити пива, я тоді ще вживав алкоголь. По-моєму, це називається або називалося “Під вежею”, в самому центрі. І раптом я почув, як за сусіднім столиком кілька людей розмовляють, і один з них каже: “І от ми організували товариство шанувальників української мови та культури”. Я зразу з цими людьми познайомився, той, хто говорив, <…> якраз був засновником цього невеличкого товариства у Львові. Але я не хотів бути просто шанувальником, я уже давно був шанувальником української мови і культури, мені хотілося більше. Тому в Києві я знайшов людей, активніших у цьому. До речі, оце товариство шанувальників, воно потім до “Просвіти”, ну або до Товариства української мови не увійшло. <…> І коли Сергію [Сокурову, засновнику Товариства шанувальників української мови і культури] запропонували увійти до складу оргкомітету, бо таке явище було досить помітне і значуще і про нього знали в Києві і не тільки, він відмовився. Про причини можемо лише здогадуватись. А потім, практично одночасно з Народним Рухом, виникла Народна спілка сприяння перебудові [НССП], до якої увійшли і відомі нині, і нині вже призабуті діячі: Олексій Гарань був одним із найактивніших учасників, Олександр Ємець блаженної пам’яті був там, був Олександр Зорянов, якого навряд чи зараз багато хто пам’ятає. От не пам’ятаю, чи був просто в членах, чи просто з нами співпрацював Юрій Буздуган. І ще Валерій Мошковський, багато людей. Білоусов був такий, люди із лівої соціал-демократії і переважно, до речі, російськомовні, але всі прихильники незалежності України теж. Я пам’ятаю, що ми працювали уже разом, і були на одному мітингу, і звернули увагу на те, що уся самвидавча література там українською мовою, і я тоді кажу: “Люди добрі, а у нас величезна кількість людей залишається неохопленою. Ану зробімо ми самвидавчу газету російською мовою”. І ми за пару тижнів випустили перше число газети “Призыв”. Правда, потім виявилось, що таку ж назву має газета Українського товариства сліпих. Ми вийшли з цієї газетою на мітинг на площі Богдана Хмельницького, нині Софійський майдан, і коли ми почали в натовпі давати російськомовну газету, через п’ять хвилин у нас отакого стосу просто вже не було. Тому що люди справді… їм зручніше було цю інформацію, практично ту саму, а сприймати звичною для них російською мовою. І тоді наступного разу ми вийшли на інший мітинг, і вже продавали цю газету, примірник за карбованець, і набрали гроші на третій випуск газети, який ми теж зробили. Але тоді уже з’явилися ще кілька самвидавчих таких газет російською мовою, і ми вирішили, що ми своє завдання як ініціаторів виконали, і відійшли. Так само ми вирішили з Народною спілкою сприяння перебудові, на яку влада косувала, влада була незадоволена, але нас не було так багато, і знову ж таки, нас не так гостро сприймали, бо в складі спілки були, як я сказав, переважно російськомовні люди. І в цей час уже починав розвиватися в Києві Народний Рух, на який було скеровано набагато більше тиску, брехні, звинувачень, ніж на нас. І ми вирішили, що за таких умов нас можуть використати офіційні органи для того, щоб протиставити нас Руху, Рух нам. Тому ми вирішили… Мені здається, що це була ініціатива Гараня, можливо його, скоріш за все його, але інші практично всі одразу ж підтримали. Ми розпустили НССП і повступали до Народного Руху, і там уже далі провадили роботу».