Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Iryna Lashchevska (Lukashevych) Ірина Лащевська (Лукашевич) (* 1945)

• +народилась 24 лютого 1945 року у сім‘ї греко-католицького священика Дениса Лукашевича +1949 року її старших братів заарештували за звинуваченням у вбивстві комуністичного письменника Ярослава Галана +1949 року всю родину заарештували і вислали до Хабаровського краю, батька пані Ірини засудили до 25 років позбавлення волі +після ув‘язнення, 1956 року, родина переїхала до Інти разом з батьком

• 1957 року батька пані Ірини знову заарештували і відправили до табору у Воркуту - одразу після цього померла її мати

• 1958 року Ірина Лукашевич разом із сестрою та братом переїхали в Україну, у місто Коломия

• батько, Денис Лукашевич, повернувся з таборів у 1976 році

(English translation follows at the end of the Ukrainian text.)

Ірина (Орися) Лащевська, дівоче прізвище – Лукашевич, народилася 24 лютого 1945 року у с. Сороки-Львівські (зараз Пустомитівський район Львівської області) у багатодітній сім’ї греко-католицького священика Дениса Лукашевича та Софії Лукашевич. У сім’ї було восьмеро дітей: Олександр (1928 р.н.), Мирон (1929), Іларій (1931), Дарія (1932), Віра (1934), Ліда (1938), Зиновій (1943) та Ірина (1945). Родина проживала у парафіяльному будинку. 

“Завтра” тягнулося 25 років

У кінці жовтня 1949 р. радянська влада заарештувала старших братів Олександра, Мирона та Іларія, пов’язаних зі збройним підпіллям ОУН, за звинуваченням у вбивстві комуністичного письменника Ярослава Галана 24 жовтня 1949 р. у Львові. Іларій був засуджений до страти як співучасник атентату на письменника разом з Михайлом Стахуром. Інших братів теж розстріляли. Трохи більше ніж за тиждень після резонансного вбивства, яке сколихнуло всю Західну Україну, 3 листопада 1949 р. всю сім’ю Лукашевичів депортували у Хабаровський край. о. Дениса Лукашевича заарештували, перебував під слідством, засуджений до 25 років позбавлення волі, відбував покарання у таборах у Воркуті та Інті. 

Ірина Лукашевич, якій на момент виселення було всього чотири роки, пригадувала: «Нас вивозили 3-го листопада, а перед тим робили обиск – то вони зірвали підлогу. Позривали підлогу в кімнаті одній, другій, килими там поскидали. Страшний розгардіяш зробили. Тата брали, арештували, тато хотів попрощатися з нами всіма. А Зеник, брат мій – казала мама, що він якось запутався в пеленці і так завернувся, тато не міг його найти, де Зеньо дівся. Не попрощалися. Тато прощався зі мною, а я сказала: “Коли тато прийде?” – оце я пам’ятаю. А тато каже: “Завтра”. “Завтра” тягнулося 25 років. Ми побачились з татом через 25 років».

Під час обшуку, який почався о третій годині ночі, сім’ї вдалося зібрати теплі речі та продукти харчування. Маму і п’ятеро неповнолітніх дітей, включно з Іриною, перед депортацією чотири місяці утримували на пересильному пункті на території львівської пересильної тюрми №25 на вул. Пелтевній. У лютому 1950 р. родину виселили у м. Бикін Хабаровського краю. Подорож у товарному вагоні-телятнику тривала один місяць.

Про свій дитячий досвід етапування Ірина розповідала: «У вагоні запам’яталось те, що сестра спала з краю і в неї примерзало ранком волосся. Холодно було. Якась була буржуйка посередині, тоже та параша коло дверей. Буржуйка і… і там варили їсти, трохи мама шось там гріла нам. Дуже мало давали їсти, давали якусь… якась станція –  давали відро води і якоїсь зупи давали. (…) Їда погана була. Я чогось все плакала. Мене як перелякав серед ночі цей гуркіт, мабуть мала такий стрес нервовий».   

Там була Тайга

На спецпоселенні у Бикині сім’ї Лукашевичів було дуже важко. Їх поселили поза містом у бараках колишніх в’язнів. Мама не могла знайти постійної роботи, часто хворіла, сім’я жила впроголодь, старших сестер – Дарію та Віру – залучали до важких робіт на лісоповалі. Місцеві мешканців допомагали їм теплим одягом. Висилка підірвала здоров’я мами, яка хворіла на серцеві хвороби і страждала від нападів епілепсії. У 1956 р. родина переїхала в Інту, АРСР Комі, щоб нарешті поєднатися з батьком.   

Ірина Лукашевич пригадує зворушливий момент побачення з рідним татом: «На другий день пішли до тата туда під той колючий дріт в табір. Я ше тих таборів не бачила, і ці дротики. Там Інта була вся в тих таборах, таке страшне місто було – колючі дроти, вишки, по вулиці ходять весь час заключонні, ті надзіратєлі гавкають на них як собаки. Одним словом, таке страхіття було дітям дивитися на це. Та й ми підійшли до паркану того желізного, тато вийшов до нас, пам’ятаю, в такій чорній робі. Ну, роба, костюм - піджак і штани з сатину, чорний сатин такий - робочі костюми, чи як кажуть. Тато в тій робі змучений, худий. Звичайно, всі плакали довго, навіть чужі люди плакали. Була дуже зворушлива ця картина».   

Після звільнення з табору батька сім’я деякий час ще продовжувала жити на спецпоселенні в Інті. У січні 1957 р. о. Дениса Лукашевича повторно заарештували у справі вбивства Галана та відправили у табір у Воркуті. 

Ірина дотепер залишається переконаною, що останнє було на руках самих радянських спецслужб, і що родину несправедливо зробили винною за смерть письменника. 

 «Настільки запутана була справа Галана, ну, вони так її запутали самі, одним словом - їх рук справа. Бо цілий Львів гудів, шо це провокація, шо кгбісти самі вбили Галана, а треба було найти винного. Тай взяли». 

Після чергової розлуки з чоловіком мама невдовзі захворіла на серце і у серпні 1957 р. померла. Наступного року Ірина Лукашевич разом із сестрою Лідою та братом Зенком переїхали у Коломию до бабусі і тітки по маминій лінії. Тут закінчила школу. Разом з братом і сестрами відвідували батька у таборах у Мордовії. Денис Лукашевич повернувся із таборів у Коломию у 1976 р.  Помер у 1993 році, вже у незалежній Україні. 

-----------------------------------------

Iryna (Orysia) Lashchevska, maiden name - Lukashevych, was born on February 24, 1945, in the village of Soroky-Lvivski (now Pustomyty district of Lviv region) in a large family of Greek Catholic priest Denys Lukashevych and Sofiya Lukashevych. The family had eight children: Oleksandr (born 1928), Myron (1929), Ilariy (1931), Dariya (1932), Vira (1934), Lida (1938), Zynoviy (1943), and Iryna (1945). The family lived in the parish house. 

„Tomorrow“ lasted 25 years

At the end of October 1949, the Soviet authorities arrested the older brothers Oleksandr, Myron, and Ilariy, who were connected with the OUN armed underground movement. They were charged with the murder of the communist writer Yaroslav Galan in Lviv on October 24, 1949. Ilariy was sentenced to death as an accomplice in the assassination of the writer along with Mykhailo Stakhur. Other brothers were also shot. A little more than a week after the high-profile assassination that shook the whole of Western Ukraine, on November 3, 1949, the entire Lukashevych family was deported to Khabarovsk Krai. Father Denys Lukashevych was arrested and was under investigation. Later he was sentenced to 25 years in prison, he was serving his sentence in the camps in Vorkuta and Inta. 

Iryna Lukashevych, who was only four years old at the time of the eviction, recalled, „We were taken out on November 3, and before that, they did a search - they tore the floor. They tore the floor in one room, the other, and threw carpets away. They made a terrible mess. Dad was taken, arrested, dad wanted to say goodbye to all of us. And Zenyk, my brother - my mother said that he was somehow tangled in baby linen so much that my father could not find him, he didn‘t know where Zenio disappeared. He couldn‘t say goodbye. Dad said goodbye to me, and I said, „When‘s dad coming back?“ - That‘s what I remember. And dad said, „Tomorrow.“ „Tomorrow“ lasted 25 years. I saw my dad 25 years later.“

During the search, which began at 3 am, the family managed to collect warm clothes and food. Before deportation, the mother and five minor children, including Iryna, were detained for four months at a transfer point on the territory of the Lviv transfer prison No. 25 on Peltevna street. In February 1950, the family was evicted to Bykyn, Khabarovsk Krai. The journey in a сattle-box car lasted one month.

Iryna recalled her childhood experience of prisoner transport: „I remembered from living in the train car that my sister slept close to the car‘s side and her hair froze in the morning. It was cold. There was a makeshift stove in the middle of the car, and also a parasha (a close stool) near the door. The makeshift stove and… We cooked food there, mom was warming up some food for us there. They gave us very little to eat, they gave us some… On some stations, they gave us a bucket of water and some soup. (…) The food was bad. I was constantly crying for some reason. I was frightened by this roar in the middle of the night, I must have had big stress.“ 

There was the Taiga

It was very difficult for the Lukashevych family to live at the special settlement in Bykyn. They were housed outside the city in the barracks of former prisoners. Her mother could not find a permanent job, she was often ill, the family was starving, and her older sisters, Dariya and Vira, were involved in hard work in logging. Locals helped them with warm clothes. The exile undermined the health of her mother, who had heart disease and epileptic seizures. In 1956, the family moved to Inta, Komi Autonomous Soviet Socialist Republic, to finally reunite with their father. 

Iryna Lukashevych recalls a touching moment of a meeting with her father: „The next day we went to my dad there under that barbed wire in the camp. I haven‘t seen those camps yet, and these wires. There were camps everywhere in Inta, it was a terrible city - barbed wire, towers, prisoners walked down the street all the time, those guards barked at them like dogs. In short, it was a horror for the children to look at it. And so we approached the iron fence, my father came out to us, I remember, he was wearing a black robe. He had a robe, a suit - a jacket and satin pants, black satin - that was a work suit, as they say. Dad looked all tired and skinny in that robe. Of course, everyone cried for a long time, even strangers cried. This picture was very touching.“ 

After her father‘s release from the camp, the family continued to live in a special settlement in Inta for some time. In January 1957, Father Denys Lukashevych was re-arrested in the case of Galan‘s murder and sent to a camp in Vorkuta. 

Iryna still remains convinced that the murder was organized by the Soviet secret services, and that the family was unfairly blamed for the writer‘s death. 

„Galan‘s case was so confusing, well, they made it confusing, in a nutshell - they did it. Because the whole of Lviv was buzzing that this was a provocation, that it was the KGB that had killed Galan, and that the culprit had to be found. So they found him.“ 

After another separation from husband, her mother soon became ill with heart disease and died in August 1957. The following year, Iryna Lukashevych, together with her sister Lida and brother Zenko, moved to Kolomyia to visit their maternal grandmother and aunt. She graduated from school there. Together with her brother and sisters, she visited their father in camps in Mordovia. Denys Lukashevych returned from the camps to Kolomyia in 1976. He died in 1993, already in independent Ukraine.