Сафіє Лентер-Кизи Safiie Lenter-Qizi

«Я стикалась дуже часто з булінгом і через зовнішність, і через своє походження. Здебільшого через зовнішність. Діти досить жорстокі, а накласти на це моє походження... Напевно, те, що вони чули в своїй родині, те вони і несли в школу, оці всі наративи. Мене часто називали “Софійка” і вчителі. Я пам’ятаю один такий момент, коли у нас був факультатив кримськотатарської мови, відкрили. У нас не було кримськотатарської мови на такому рівні, щоб ми її вивчали, але якось добилась громада наша, щоб зробити. У нас в районі був один будинок, де жили здебільшого кримські татари, такий висотний. І суто, напевне, через те що була невеличка така кількість кримських татар, вирішили зробити цей факультатив, дозволили. Там викладала, як потім вияснилось, одногрупниця мого тата — Сабріє Енверівна. Ми сидимо в класі, це був перший клас ще, була я і ще хлопчик Арсен, кримський татарин, в класі. І заходить якась жінка, непонятна така, дуже велика і грозна, і каже: “Кримські татари, підніміться”. Власне, через всі ці історії в голові, що щось погане постійно має статися, ти не живеш в безпеці, не відчуваєш себе в безпеці. Заходить вона і каже: “Кримські татари, підніміться”. Ми встаєм, і вона каже: “Ідіть за мною”. І ми ідем, потім ідем по сходах і по такому довгому, дуже темному коридорі, і там в кінці віконечко. Ми йдем, мені сім років, а в мене в голові: “Нас ведуть на розстріл, нас розстріляють”. Або посадять, або ще щось. Або депортують. Ми йдем, і мені суперстрашно, але я йду, бо сказали. І тут відкриваються двері, така маленька коморка, і там сидить ця Сабріє Енверівна. Я така: фух. І вона [велика жінка] каже: “Будете учить тут свой татарский язык”. Вона гримає дверима і уходить, ця жінка. Насправді це був класний гурток. Він досить скоро потім закрився через нестачу дітей. Не всі хотіли ходити, ще щось. Але роки три, напевно, я ходила туди, або навіть, мені здається, до кінця початкової школи я ходила на той гурточок. У нас був навіть свій кримськотатарський театр, ми робили якісь постановки по казках кримськотатарських і навіть їздили в інші школи виступати з цим. Це мені подобалося».

«Коли був мітинг під Верховною Радою [Автономної Республіки Крим] в [20]14 році, там були здебільшого українські і кримськотатарські стяги, йшли люди. Ми сидимо в університеті, у нас був іспит якраз в цей день. Не пам’ятаю, якийсь був модуль, чи то з російської мови, чи щось таке. І я чую якісь голоси на вулиці. У нас корпус був прямо в центрі, корпус іноземних мов — прямо в центрі міста, і оця дорога до Верховної Ради йшла попри наш корпус. І я встаю, виглядаю у вікно, і ще декілька людей разом зі мною, і хтось каже: “А що відбувається?”. Я кажу: “Це мітинг за Україну, проти окупації”. І викладачка така: “Та там опять ці татари щось вимагають”. Вони навіть не… Настільки люди не хотіли з чимось розбиратися, едукувати себе чи інших на цю тему, що легше було сказати: “Ми внє палітікі, ми малєнькіє люді, нас це не цікавить, це не для нас, хай вони там собі щось вирішують, головне, щоб нам було що їсти завтра”. Отакий вайб завжди був у Криму. Якщо, наприклад, брати кримських татар, чому вони більше розбирались у політичних справах і загалом у політиці країни? Тому що від цього напряму залежала наша доля і те, як ми будемо розвиватися, і чи буде у нас життя завтра, чи ні. Тому що від того, хто там при владі в Україні, залежало те, як і в нас буде. Ми завжди, борючись за свої права, паралельно, получається, були включені в цю політичну діяльність — хтось більше, хтось менше — України».

«З часом я почала дивитися більше в сторону нашої кримськотатарської музики і співів. Попавши в тусовку людей, які дуже плекають (вже після початку повномасштабної [війни]) український традиційний спів, мене постійно питали: “О, ти ж з Криму? А заспівай щось кримськотатарською”. І це так класно. Я почала це пробувати. Це досить відповідально для мене і деколи складно, тому що мені хочеться показати найгарніше, що в нас є, щоби воно було цікаве людям. Я записала у [20]22 році з одним колегою по музиці пісню, вона є на Spotify, на всіх майданчиках. Це пісня, яку мені колись співала бабця, називається “Göğercin”. Ми записали її спочатку в акустичному варіанті, просто під звук хвильок моря. А потім ми записали… Ще один наш друг… То взагалі був такий бенд, ми зібрались як ВІА “Квартирник”, і у нас були музиканти, декілька вокалісток і один вокаліст, який нас, власне, всіх і зібрав. І ми у [20]22 році декілька місяців їздили по різних благодійних концертах, влаштовували благодійні концерти, де збирали гроші на ЗСУ, тобто весь абсолютно прибуток, який ми отримували (хіба що, якщо їздили в інше місто, то віднімали звідти за бензин)… Але здебільшого, якщо ми грали у Львові, то сто відсотків віддавалося на ЗСУ з того, що ми зібрали з концерту. Ми там співали такий український фанк. Це були пісні Івасюка. Моя пісня була “Три трембіти”, мені дуже подобалось, як ми її зробили в аранжуванні, зі скрипкою, це було дуже красиво. Це теж є на ютубі, по-моєму, ця пісня, можна послухати нас. І деякі інші їх пісні. Або навіть старі пісні, які ніхто не знав, того самого Івасюка. Це був класний проєкт. І паралельно я почала дуже заглиблюватися в нашу кримськотатарську музику. Зараз є теж плани записати з класним одним гуртом львівським локальним кримськотатарську пісню на вірш “Sari tülpan” [“Жовтий тюльпан”] Номана Челебіджіхана, бо вони співають на тексти поетів “Розстріляного відродження”, а Номан Челебіджіхан — це, власне, кримськотатарське “розстріляне відродження”, його так само знищили енкаведисти. Йому було всього лише 33 роки. Тобто спів постійно десь поруч. Зараз часто можна просто прийти на Вірменську у “Фацет”, і там заспівати, і навіть навчити. Деякі з них вже знають деякі кримськотатарські пісні, які я їх навчила, ми можемо заспівати багатоголоссям. І це дуже класно, це дуже цінно, для мене особисто навіть, що на вулицях Львова звучать наші кримськотатарські пісні. Це такий класний культурний обмін: що я навчаюсь лемківських пісень, бойківських пісень місцевих або старих традиційних українських, і можу їх співати, і так само можу поділитися чимось своїм. Бо всі кажуть, що навіть якщо я співаю щось українське, то воно все рівно звучить трошечки… я співаю українське по-кримськотатарськи. Я не знаю, як це, але вони це чують. Я — нє. Мені здається, що я співаю по-українськи, а вони: “Нє, нє, ти додаєш якісь свої мелізми, якісь закрути в цій мелодії, і воно відчувається”. Тому музика завжди десь поруч, я в принципі без музики не дуже можу існувати. В мене завжди щось має грати на фоні, або я сама співаю, і вона супроводжує завжди мене».

«Мені дуже хочеться, щоб і мої співвітчизники, кримчани, кримські татари, так само віднаходили свою кримськотатарськість, плекали її. Я вважаю, що у нас є весь потенціал отримати нарешті оцей розвиток, який постійно росіяни і Росія зупиняла, постійно його намагалася знищити, цю нашу можливість до розвитку, культури, ремесел і так далі. Так, це є. У нас є своє ювелірне мистецтво, дуже красиве, у нас є своє абстрактне — рисунок, візерунки, вишивка, ремесло по дереву, ремесло по металу. Будь-яке мистецтво, яке існує, має аналог і кримськотатарського походження. Дуже хочеться це відкривати і показувати людям. Наше гончарство просто неймовірне — неймовірної краси речі. Я завжди коли дивлюся на те, як відроджується українська культура традиційна, — я з захопленням на це дивлюся і не можу не думати про те, що нам треба таке саме, нам треба так само розвиватися і показувати, бо це красиво. Бо що український народ, що кримськотатарський — це народ творців, це люди, які не можуть без творчості, без чогось такого, щоб створити щось гарне. Я так бачу наші два народи. І дуже вірю в те, що ми можемо існувати в гармонії, що в Криму ми зможемо просунути нові наративи, забрати наративи імперської Росії і просувати речі, які будуть націлені на створення чогось нового, класного, але з поглядом на те, які у нас традиції. Ясно, що ми як суспільство розвиваємся, і наш народ розвинувся дуже сильно, кримськотатарський народ. Він дуже європеїзувався, ще більше, ніж було до того, бо насправді кримські татари завжди були досить європейською нацією. Якщо подивитися на старі часи, а не на часи за Росії чи після депортації. Якщо подивитися в загальному, здається, що це такий великий шмат роботи, здається, що це ніколи не станеться, дуже важко це зробити. Але культура працює на персональному рівні. І якщо ми навіть краплі в океані, то з нас, з кожної цієї краплі, складається, власне, весь цей океан. І тоді здається, якщо ти робиш щось на своєму місці, навіть найменше — навіть розповідаючи людям, що Ластівчине гніздо не є символом Криму, або люди, які роблять навіть більш [важливі] речі, — цього достатньо. Ти вже робиш щось, якийсь крок до кращого майбутнього твого народу. Погано, коли ти просто нічого не робиш і думаєш, що від тебе нічого не залежить. Це як з сортуванням сміття. Якщо сто людей скажуть “та боже, від мене нічого не залежить” і кинуть пластикову пляшку просто в смітник або надвір, то там буде сто пляшок. Якщо ця людина її відсортує — то буде чиста галявина».