Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Vasyl Lesyshyn Василь Лесишин (* 1947)

• Народився 23 жовтня 1947 р. у с. Завадів, Стрийського району, Львівської області.

• 22 травня 1948 р. разом з мамою був арештований та висланий через тюрму в спеціальне поселення Усть-Шиш, Знаменського району, Омської області.

• У вересні 1956 р., разом з сім‘єю, повернувся в Україну.

• Після повернення з Сибіру дідусь та батько займалися відновленням релігійного життя у селі - писали звернення щодо відкриття церкви. У результаті чого, в 1959-1960 рр. церква у селі функціонувала.

• У вересні 1956 р. продовжив навчання у школі в Завадові, після закінчення 8 класу перейшов у школу в Стрий, там закінчив ще 3 класи. Пізніше пішов в армію, а після демобілізації поступив у Дрогобицький філіал Львівського ордену Леніна політехнічного інституту.

• Займався волейболом, у 1965 р. його команда (спортивна школа м. Стрий) стала чемпіоном Львівської області.

Note: English translation follows at the end of Ukrainian text

Народився 23 жовтня 1947 р.  наступного дня після арешту бабусі та батька „в селі, а в якій хаті, точно я не знаю“.

Репресована сім‘я

Батьки Василя Лесишина - Василь та Катерина, з дому Янкович, одружилися у 1926 р. „як українська селянська сім’я“. Тато разом з дідусем, Миколою Лесишиним брали участь у боротьбі проти формування колгоспу у селі.  У 1946 р. заарештували дідуся - Лесишина Миколу Івановича (1901 р. н.), якого відправили відбувати покарання в Карлаг (Карагандинський виправно-трудовий табір). Наступного року, в 1947 р., арештували та етапували батька - Василя (1920 р.н.) та бабусю - Катерину (1901 р.н.) в тюрму у м. Омськ; мамі - Катерині з дому Янкович (1927 р.н.), тоді вже вагітній на 9 місяці, вдалось втекти. Проте, 22 травня 1948 р. мама з сином були заарештовані - через омську тюрму їх відправили на спеціальне поселення Усть-Шиш, Знаменського району, Омської області, де вже перебував Василь та Катерина Лисишин: 

„Тому якраз в [19]47-му році почали вивозити людей, забирати з сіл, Миколийщину, Стрийщину. І діда мого заарештували по відповідній статті, як оунівця. І було прийнято двійкове рішення про виселення в Сибір родини, тобто мого батька, мою маму мою бабцю. В Сибір. І в [19]47-му році якраз була, забирали людей 22-го жовтня 1947-го року. Мама на той час була вагітна зі мною, і на другий, день 23-го жовтня, мама в далекій сільській родинній хаті десь народила мене. В якій хаті, я не знаю, але в селі Завадів. 23-го жовтня [19]47-го року. А 22-го травня 1948-го року рішенням двійки, тобто прокурором Дрогобицької області і представником МВД була накладена резолюція на арешт моєї мами разом зі мною. На той час мені було 8 місяців“.

У Сибірі народилися ще дві сестри: перша - 1950 р.н. померла немовлям, „тому що умови там були тяжкі, жили в бараках, морози великі“; друга - Марія народилась у 1953 р. В 1954 р. з Карлагу повернувся дідусь, він був очевидцем кенгірського повстання, про що пізніше розповідав внуку: 

„Він був якраз в тому повстанні там в Караганді. Там були багато людей, і багато, майже всі були заарештовані люди, були інтелігенція були, були люди які боролися активно. Брали активну участь в боротьбі за нашу державу. І в [19]53-му році, коли помер Йосиф Сталін. Тоді прийшли відповідні процеси і в радянській державі, і в 56-му році було послаблення трошки, потепління було, і діда звільнили. Але він повинен був приїхати на поселення посьолок Усть-Шиш, де були ми. І цей епізод я пам’ятаю. Ну дідо по статурі був мій здоровий чоловік. Трудолюбивий, здоровий, чесний. І приїхав і мене зустрів, так взяв і підкинув. Зразу дідо хоб, і підкинув мене“.

Дитинство у Сибірі. Школа. Дозвілля 

„Як дитинство, я рахую, може то буде не так, щасливим. Як саме дитинство, період часу. А то, шо, а то шо тяжке воно було, ну то доля така. То є результат боротьби, в принципі, нашого народу за волю України. Я не один такий був. Таких людей, як я, дітей, десятки тисяч, сотні людей“.

Виселений у 8 місяців Василь Лесишин не пам‘ятає дому, вагону, тюрми. Його спогади починаються вже у бараці в тайзі. 

„Бараки були довгі, метрів по 80 приблизно. І в бараці було ліжко коло ліжка, ліжко. Прохід був до ліжка і все. І так цілий барак був заселений людьми. І з двох сторін було. Якщо як казарма військова. З лівої сторони ліжко було, і з правої сторони ліжка були“.

У 1955 р. Василь пішов до школи. Навчання у школі велось російською мовою, учні отримували підручники, а зошити та ручки треба було купити. Домашнє завдання виконували вдома - ті, що жили в бараку - на тумбочці біля ліжка. Головними предметами в початковій школі були арифметика і російська мова, окрім цього приділяли увагу каліграфії: 

„В школі, в школі ніхто не мав права на уроці навіть розмовляти. Сиділи так само по двоє за партами, але була дисципліна, і дуже, треба сказати, дуже якісне було навчання. [...] І в школі мене всі називали «Васька, Васька», «Вася» по російськи. І дружні відносини були. Ну, але коли вже треба було їхати додому, то забирали документи, свідотства“.

Якщо сім‘ю виселяли з бабусею, то це власне, вона найчастіше займалася дітьми та домом: 

„Бабця шось там шила мені ляльку чи шось таке зшила. Бо вона на роботу не ходила, бабця цей, то вона більше так зі мною була, мене забавляла. І приходили [батьки], робота була виснажлива, тяжка, холод. Та і недоїдали багато, тому вони приходили щоб приспати, повечеряти, помолитися, молилися щодня, та і далі за роботу“.

Дозвілля у дітей відрізнялося від пори року - „літом було легше, тому що на вулиці всі були, а зимою сиділи, сиділи в бараці, бо було холодно“. У теплу пору діти ходили у ліс, збирали ягоди та гриби, рибалили, купилися у річці: 

„В літі, шо ми, купалися. Хлопці більшість часто купалися. І там ті якраз дерева були, ну і пішли, пам’ятаю, купатися з хлопцями. І не знаю, що сталося, я відплив трошки. І чую мене тягне, починає тягнути. А я, ми тоді знали, з водою ми, з так би мовити, добре розумілися, бо там на воді більше багато часу проводили. І я пам’ятаю, як сьогодні, я раз під воду – винирнув. Ще раз під воду – винирнув. Но я знав, що якщо три рази я, за третій раз я не вилізу з води -  я втоплюся. Мене, вот пам’ятаю як зараз. Я пам’ятаю, я третій раз винирнув, і якось зумів добратися до берега. То я пам’ятаю, Бог мені дав ще одне життя. В Сибіру“.

„Так шо там люди вголос не висловлювались“

У школі, на роботі, на вулиці, незалежно від національності, всі користувались російською мовою, „а коли приходили додому, то ми по українськи говорили. І кожен, всі були які національності були: прибалти, татари потім, дома вже спілкувались всії люди по своїй мові“.

Також не обговорювали ставлення до радянської влади чи досвіду ув‘язнення та/або депортації: 

„Ну, ви розумієте, люди в душі знали хто, за шо вони, не тільки ми українці, а й всі інші люди, за шо вони тут, для чого вони тут. І, але висловлення вслух ніхто не говорив, тому що були там служби, як і звичайно, які контролювали, слідкували, як люди поводяться, що говорять і так дальше. [...] То була система, яка контролювала всіх і всюди, і кожен день, і вночі і вдень. Так шо там люди вголос не висловлювались“.

Після повернення 

Члени сім‘ї були звільнені зі спеціального поселення 25 серпня 1956 р.: 

„Я пам’ятаю, як ми їхали вже з Сибіру. Ми їхали, пам’ятаю, то вже коли ми до Москви добралися, потім з Москви їхали вже поїздом і пам’ятаю, вночі так їдемо, я став в вагоні, дивлюся, десь по моєму десь Дніпропетровськ, не пам’ятаю яке місто на Східній Україні. Так вогні, вогні, вогні, місто було. І перше яблуко я з’їв вже. В скільки? В дев’ять років“.

 У вересні повернулися у Завадів. Тут змогли повернути свій будинок, у якому після виселення облаштували медичний пункт: 

„Повернулися в дідову і батьківську хату. То дід, мій дід з батьком, вони були трудолюбиві люди, побудували. По моєму, здається, в [19]37 чи сьомому році нову хату в селі в центрі села Завадів, яка стоїть і до того часу. [...] Повернулися, і шо було в тій хаті. Там була хата та новозбудована, величезна стодола напроти, така була конструкція колись, шо люди будували в селах, шоб зберігати там зерно, фураж, насіння, сіно і так дальше. І була ше, і була стайня окремо стояла. Вона і зараз стоїть, цегляна стайня, стайня з цегли. То коли вивезли, то там було в тій хаті, в тій хаті було зробили медпункт. Був медпункт з одної сторони, а з другої сторони зберігали, здається, зерно. Я пам’ятаю. То нам ту хату відпустили, позабирали всьо, ми зразу в тій хаті поселились. То пам’ятаю. Не зразу – через півроку, скажем так. Тому що поки вони то всьо забирали, то треба було десь півроку. А жили ми в батьківській хаті моєї мами. Там де моя жила з тої хати, де походить моя мама з села Завадів“.

Після повернення хлопець продовжив навчання у сільській школі, а після восьмого класу перейшов у школу в Стрию. Там також почав займатися волейболом - грав у команді стрийської дитячої спортивної школи. У 1965 р.  команда стала чемпіоном Львівської області. Після школи була армія та спроби вступити в інститут. Після другої спроби вдалось поступити на вечірній факультет Дрогобицького філіалу Львівського Ордену Леніна Політехнічного Інституту - „і я вчився на вечірньому факультеті, тому що треба працювати, я працював і вчився. Шість років я вчився в інституті на вечірньому факультеті“.

---------------------------------------------

He was born on October 23, 1947, the day after the arrest of his grandmother and father “in the village, and I do not know exactly in what house.”

Repressed family

Vasyl Lesyshyn‘s parents, Vasyl and Kateryna, from the Yankovych family, married in 1926 “like a Ukrainian peasant family.” His father, together with his grandfather, Mykola Lesyshyn, took part in the struggle against the formation of a collective farm in the village. In 1946, Mykola Ivanovych Lesyshyn, his grandfather (b. 1901) was arrested and sent to serve his sentence in Karlag (Karaganda Correctional Labor Camp). The following year, in 1947, his father Vasyl (born 1920) and grandmother Kateryna (born 1901) were arrested and transferred to a prison in Omsk. His mother, Kateryna Yankovych (b. 1927), then 9 months pregnant, managed to escape. However, on May 22, 1948, the mother and son were arrested.  They were sent through the Omsk prison to a special settlement Ust-Shysh, Znamenskyi district, Omsk region, where Vasily and Kateryna Lysyshyn were staying.

“Therefore, just in [19]47, they began to take away people, take them away from the villages, from Mykolayiv, Stryj regions. And my grandfather was arrested under the relevant article as a member of the OUN. And a double decision was made to deport the family to Siberia, that is, to deport my father, my mother, and my grandmother. To Siberia. And in [19] 47 it started, people were taken away on October 22, 1947. My mother was pregnant with me at the time, and on the second day, October 23, my mother gave birth to me somewhere in a distant rural family home. I do not know in which house, but I know it was in the village of Zavadiv. October 23, [19] 47. And on May 22, 1948, by a decision of the two, that is, by the prosecutor of the Drohobych region and a representative of the Ministry of Internal Affairs, a resolution was imposed on the arrest of my mother with me. I was 8 months old at the time.”

Two more sisters were born in Siberia: the first was born in 1950, she died when she was still an infant, “because the conditions there were difficult, we lived in barracks, the temperature was very low”; the second sister, Mariya, was born in 1953. In 1954, his grandfather returned from Karlag, he was an eyewitness to the Kangir uprising, which he later told his grandson:

“He was in the uprising in Karaganda. There were many people, and many, almost all were arrested people, there were intellectuals, there were people who fought actively. They took an active part in the fight for our state. And in [19] 53, when Joseph Stalin died... Then processes in the Soviet state started, and in 1956 there was a slight weakening, there was a small thaw, and my grandfather was released. But he had to come to the settlement of Ust-Shysh, where we were. And I remember this episode. Well, my grandfather, he was a strong man. He was hardworking, healthy, honest. And he came and met me, so he took me up and threw me in the air. So quickly, my grandfather took me and threw me in the air.”

Childhood in Siberia. School. Leisure

“I think, maybe my childhood wasn‘t like that, probably it was a happy time. Like childhood itself, as a period of time. And the fact that it was tough...Well, that‘s fate. This is the result of the struggle, in principle, the struggle of our people for the freedom of Ukraine. I was not alone in this. People like me, children, tens of thousands, hundreds of people.”

Vasyl Lesyshyn, who was evicted at the age of 8 months, doesn‘t remember his house, the train car, or prison. His memories begin in barracks in the taiga.

“The barracks were about 80 meters long. And in the barracks, there was a bed next to the bed, next to the bed. The passage was only to the bed. And so the whole barrack was packed with people. And it was on both sides. They were similar to military barracks. There was a bed on the left side, and there were beds on the right side.”

In 1955 Vasyl went to school. Education at the school was conducted in Russian, students received textbooks but they had to buy notebooks and pens. Homework was done at home. Those who lived in the barracks had to do homework sitting at the small bedside table. The main subjects in primary school were arithmetic and Russian, in addition, attention was paid to calligraphy:

“At school, at school, no one had the right to even talk in class. We were sitting by two at the desks, but the level of discipline was very high, and I must say that the education was of very high quality. [...] And at school everyone called me “Vaska, Vaska”, “Vasia” in Russian. And there were friendly relations. Well, and when it was necessary to leave for home, the documents, certificates were taken away”.

If the family was evicted with a grandmother, she often took care of the children and the house:

“Grandma sewed a doll for me there or sewed something like that. Because she didn‘t go to work, my grandma, she was trying to entertain me. And when [parents] came back, their work was exhausting, hard, it was cold. And they didn‘t eat enough, so they came back home to sleep, have dinner, pray, they prayed every day, and then go back to work.”

The children‘s leisure time depended on the seasons. “It was easier in the summer because everyone was on the street, and in the winter we sat, we sat in the barracks because it was cold.” In warm weather, children went to the forest, picked berries and mushrooms, fished, swam in the river:

“In the summer, we went for a swim. Most of the boys went for a swim often. And there were those trees, well, I went, I remember, I went for a swim with the boys. And I don‘t know what happened, I swam a bit far further. And I hear something is pulling me, it started to pull. And I, we knew then, we understood water well because we spent a lot of time in the water. And I remember vividly, I went under the water  - then reemerged. Then again - went under water - emerged. But I knew that if I didn‘t get out of the water in three times, I would drown. I remember it so vividly. I remember the third time I emerged and somehow managed to get to shore. I remember God gave me another life. In Siberia.”

“So people did not speak out loud there”

At school, at work, on the street, regardless of nationality, everyone used Russian, “and when we came home, we spoke Ukrainian. And everyone, whatever their nationalities were: Baltics, Tatars later, all people spoke their language at home.”

They also did not discuss attitudes toward Soviet authorities or the experience of imprisonment and/or deportation:

“Well, you know, people in their hearts knew what they stand for, not only we Ukrainians, but all other people, they knew the reasons why they were here, why they were here. But no one spoke aloud because there were services, as usual, which controlled, monitored how people behave, what they say, and so on. [...] It was a system that controlled everyone everywhere, day and night. “So people did not speak out loud there”

Upon return

Family members were released from the special settlement on August 25, 1956:

“I remember when we were leaving Siberia. We were leaving, I remember, we got to Moscow, then from Moscow we went by train and I remember, we were on the train at night, I woke up in the train car, I looked outside, it was probably Dnipropetrovsk, I don‘t remember well what city it was in Eastern Ukraine. There were many many lights, it was a city. And I already had the first apple. At what age? At the age of nine.”

In September they returned to Zavadiv. In Zavadiv they were able to get their house back. In this house a medical center was set up after their eviction:

“We returned to my grandfather‘s and father‘s house. My grandfather, my grandfather, and my father were hardworking people, they built the house. I think, it seems that in [19] 37 they built a new house in the village, in the center of the Zavadiv village, which is still there. [...] We returned, but what was in that house? There was a house, that newly built one, a huge barn in front of the house, people used to build it in the villages to store grain, fodder, seeds, hay, and so on. And there was also, and there was a stable built separately. It is still there, a brick stable, a brick stable. When they evicted us, in that house, a medical center was set up in that house. There was a medical center on one side, and on the other side, it seemed they stored grain. I remember. Then they let us go to the house, they took everything away, we immediately settled in the house. I remember that. Not immediately - we settled in six months, so to speak. Because while they were taking everything away, it took about six months. And we lived in my mother‘s parents‘ house. My [...] lived in that house, where my mother comes from the village of Zavadiv.”

Upon his return, the boy continued his studies at a rural school, and after the eighth grade, he moved to a school in Stryi. There he also started playing volleyball - he played in the team of Stryi children‘s sports school. In 1965 the team became the regional champion. After school, there was an army and attempts to enter the institute. After the second attempt, he managed to enter the evening faculty of the Drohobych branch of the Lviv Order of Lenin Polytechnic Institute. “And I studied at the evening faculty because I had to work, I worked and studied. I studied at the institute, at the evening faculty for six years.”