Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Yuliia Maksymenko Юлія Максименко (* 1968)

• 1968 - народилася в місті Жданів Донецької області,на той час в Українській РСР. З 1989 році місто перейменовано в Маріуполь

• 1985 - закінчила Маріупольську загальноосвітню школу №56

• 1987- почала навчатися в Маріупольському металургійному інституті

• 2001 - вийшла заміж

• 2003 - у подружжя народився син Ілля

• З 24 лютого 2022 року після повномасштабного вторгнення Росії в Україну проживала в окупованому Маріуполі,під постійними обстрілами,без світла,води та зв‘язку до 15 березня 2022 року.

• 15 березня 2022 виїхала до Запоріжжя,потім Ужгорода ,а звідти в Прагу .

• З 20 березня 2022 року проживає в Празі

• 22 березня 2022 року отримала звістку з рідного Маріуполя ,про те,що її будинок вщент зруйнований російською технікою та не підлягає відновленню.

Український оригінальний текст слідує за чеським перекладом. (Ukrajinský originál textu následuje za českým překladem.)

22. března jsem se od známého dozvěděla, že už nemám domov

Mariupol je jedním z těch ukrajinských měst, která byla nejvíce poničena ruským ostřelováním. Téměř každý metr čtvereční města je omyt krví nevinných lidí. Slzy, zoufalství, strach a četná úmrtí si budou přeživší obyvatelé Mariupolu a jejich potomci pamatovat ještě desítky let. Ani ti, kteří měli to štěstí, že se jim podařilo uniknout a z donucení změnit místo svého bydliště, se ze svých zážitků nemohou dlouho vzpamatovat. Mají co vyprávět, ale většina z nich raději mlčí, protože vzpomínky na „ukradené životy“ příliš bolí. Čtyřiapadesátiletá Juliia Maksymenko, která měla v Mariupolu domov a milovanou práci, musela po strašlivých událostech z února 2022 začít nový život od nuly v cizí zemi jen s několika věcmi a milovanou kočkou.

Juliia Maksymenko se narodila 25. září 1968 v Mariupolu. Její otec Nikolaj Šulika pracoval jako seniorní operátor vysokých pecí ve společnosti Azovstal a matka Ljubov Šulika byla specialistkou v oddělení kontroly kvality v témže závodě. Rodina žila ve vlastním bytě v Mariupolu, který Juliini rodiče dostali v předvečer jejího narození v srpnu 1968. Juliini rodiče bohužel brzy zemřeli. Otec na infarkt, když dceři bylo 18 let, a matka zemřela deset let po otcově smrti.

Na své dětství vzpomíná Juliia jako na šťastné a bezstarostné. O prázdninách často jezdila k babičce z matčiny strany, která žila ve vesnici Sitnyky v Čerkaské oblasti. Rodina jejího otce žila ve městě Bilhorod-Dnistrovskij v Oděské oblasti, kam jezdila méně často. V Mariupolu bylo vždy v dosahu moře, o kterém si jiné děti mohly nechat jen zdát, ale pro malou Julii se zdálo méně zajímavé než vesnický rybník, neuvěřitelná příroda a pohádkově hvězdná obloha ve vesnici její babičky.

Školní a studentská léta

„Mariupolská škola č. 56, kde jsem studovala, se nacházela vedle našeho domu. Často vzpomínám na svou přátelskou třídu, na veselá a bezstarostná léta strávená ve školních lavicích. I po maturitě v roce 1985 jsme se často a rádi setkávali se spolužáky. Naši učitelé byli hodní a tolerantní. Mými oblíbenými předměty byly ukrajinský jazyk a dějepis. Proto jsem se často účastnila soutěží a získávala v těchto předmětech ceny,“ vzpomíná Juliia.
Po ukončení školy v roce 1985 se poprvé pokusila dostat na Kyjevský pedagogický institut, fakultu historie, ale neuspěla. Aby neztrácela čas, začala pracovat v Azovstalu. V roce 1987 se Juliia znovu přihlásila na vysokou školu, tentokrát na Mariupolský metalurgický institut, po jehož absolvování pokračovala v práci v Azovstalu. A posledních deset let před odchodem z Ukrajiny pracovala jako účetní ve finančním oddělení restauračního podniku.

Založení rodiny

Juliia se v rodném Mariupolu seznámila se svým manželem Volodymyrem. V roce 2001 se jim narodil syn Ilja, po dvou letech se však manželé rozvedli. Manžel žil odděleně, zatímco Juliia se synem bydlela ve vlastním bytě.

Život v Mariupolu v roce 2014

„Vzpomínám si, že to bylo velmi děsivé, bylo to poprvé, co člověk slyšel výbuchy, pokaždé se zdálo, že tlaková vlna může rozbít okna domu. Můj syn chodil v té době do školy a já se neustále bála o jeho bezpečnost. Za zmínku stojí, že deset kilometrů od Mariupolu se nacházela známá vesnice Šyrokyne, na jejímž místě je dnes pustina. Neustále se tam vedly boje. Dobře si také pamatuji, jak byly v lednu 2015 ostřelovány obytné domy v jedné z mariupolských čtvrtí, kde zahynulo velké množství civilistů. Už tehdy to bylo velmi děsivé, ale do poslední chvíle jsem nechtěla opustit své rodné město. Navzdory všem útrapám se tři roky před vypuknutím plnohodnotné války zdálo, že město Mariupol zažívá renesanci. Plánovaly se nové projekty, aleje, náměstí. Bohužel jsme nestihli naše plány realizovat,“ vzpomíná Juliia Maksymenko.

Válka 24. února 2022 – začátek nevyhnutelného

„Když v Mariupolu začala otevřená válka, byla jsem sama, protože můj syn den předtím odjel za prací do České republiky. Ráno jsem uslyšela hlasitý výbuch kdesi daleko. Pak jsem pustila televizi a uviděla zprávy o aktuální situaci v Kyjevě a Charkově. Od té chvíle jsem začala sledovat a monitorovat zprávy, abych měla přehled o nejnovějším vývoji. Opravdu jsem doufala, že to přestane a Mariupol nechají na pokoji, ale situace se jen zkomplikovala. Pak byly výbuchy stále hlasitější a častější. A od 2. března bylo naše město zcela bez elektřiny, vody a komunikací. Neslyšeli jsme nic jiného než střelbu a v okolí hořely domy. Krátce nato zasáhla nepřátelská raketa devítipatrovou budovu vedle mého domu a zasáhla jeden z bytů ve čtvrtém patře. Lidem, kteří tam bydleli, se naštěstí jako zázrakem nic nestalo. Následující den však raketa zasáhla jeden z bytů v téže výškové budově, opět ve čtvrtém patře sousedního domu, a bohužel obyvatelé bytu zahynuli. Řada lidí jednoduše neunesla hrůzy, které zažila. V důsledku toho jeden muž, který bydlel ve stejné budově v devátém patře, spáchal sebevraždu. Protože v té době nebyla k dispozici žádná městská služba, byli mrtví vynášeni z bytů na dvůr a pokládáni na lavičky. Pohřbili je do jámy, kterou vykopali poblíž místního obchodu. Ve městě nebylo topení ani voda, takže obyvatelé Mariupolu začali rozdělávat ohně přímo na dvorech svých domů, aby si mohli uvařit jídlo. Pro vodu se chodilo k řece a nedaleké studni,“ vzpomíná s hrůzou Juliia Maksymenko.

Nepřetržité ostřelování, tmavý byt a zima – to byl březen nejen pro Julii, ale i jejího manžela a kamarádku s rodinou, kteří nějakou dobu žili společně v Juliině bytě, aby unikli válce. Dům Juliina bývalého manžela Volodymyra byl 3. března vybombardován, takže neměl kde bydlet. A dům její kamarádky se nacházel na poměrně nebezpečném místě. „Jednoho dne nás varovali, že nebude spojení. Rychle jsem zavolala synovi, který byl v té době už v Česku, a řekla mu, ať se nebojí a ujistila ho, že všechno bude v pořádku. Brzy se pracovníkům jedné z mobilních sítí podařilo připojit spojení v sousední budově v jedenáctém patře pomocí generátoru. Rychle jsem se tam vydala, abych zavolala synovi. Jakmile uslyšel můj hlas, zeptal se ustaraným a zmateným hlasem: ,Maminko, jsi naživu?‘ ,Ano,‘ odpověděla jsem.“

Neúspěšné pokusy opustit Mariupol

Dne 5. března slíbili, že umožní odjezd zeleným koridorem, a tak se Juliina přítelkyně a její rodina rozhodly opustit město, zatímco Juliia zůstala. Ten den se jim však nepodařilo odjet a po 20 minutách se vrátili, protože dopravě nebylo povoleno opustit město. Dne 15. března se Juliia navzdory svému strachu a četným váháním rozhodla sama město opustit. Den předtím jí zavolal syn jejího přítele a řekl jí o dalším nebezpečí: o ruských tancích, které již projíždějí ulicemi Mariupolu. Situace byla neúnosná, Juliia si to uvědomovala a rozhodla se proto odjet jen s několika věcmi a dokumenty. Šla ke koloně sedmi aut plných lidí, kde se Julii jako zázrakem podařilo najít jediné volné místo, o které se podělila se svou milovanou kočkou. 

To byl začátek její náročné cesty do Záporoží, pak do Užhorodu a následně do Prahy. „Město bylo v obležení. Výjezd do Doněcku z Mariupolu byl obsazen od roku 2014. Ze všech stran probíhalo ostřelování. Dne 5. března slíbili zelený koridor, ale předtím okupanti rozstříleli mírovou kolonu aut, takže ukrajinská armáda nedala civilistům povolení k odjezdu. Dne 15. března lidé na vlastní nebezpečí souhlasili s vytvořením velmi početné kolony a projeli ostřelováním bez doprovodu, protože ve městě nebylo možné zůstat. Přitom celá cesta byla okupovaným územím, jen pět kilometrů před Záporožím bylo území neokupované. „Projížděli jsme mnoha nepřátelskými kontrolními stanovišti. Muže vyváděli z aut a kontrolovali. Měli jsme štěstí, naše řidiče pustili dál a dojeli jsme do Záporoží. Všechna auta, ve kterých jsme jeli, byla po ostřelování, ale jezdila. Dvě auta neměla přední sklo, já jsem jela v autě bez bočního okna. Byla zima, velká zima. Byli jsme zabaleni do dek a plédů. Ale dojeli jsme tam.“

Zátarasy, četné přestupy, četné starosti, zoufalství. Nakonec se Juliia ocitla v České republice.

Bezpečná, ale cizí Praha

Po příjezdu do Prahy Julii přivítal její syn a zařídil matce ubytování v ubytovně, kterou jí poskytl jeho zaměstnavatel. Adaptace v cizí zemi nebyla snadná a Juliia se trápila, často plakala. Zejména při pohledu na své děti nedokázala zadržet slzy, protože si okamžitě vzpomněla na mnoho lidí, kteří v Mariupolu zahynuli.

Poté, co se díky lékům a podpoře syna zotavila ze šoku, se Juliia pokusila najít si práci, ale uvědomila si, že nabízenou dvanáctihodinovou pracovní dobu by nevydržela, musela by umět jazyk a být zdravá. „Chtěla bych upozornit na podle mého názoru vynikající služby poskytované Ukrajincům, protože se nám podařilo získat vízum, pojištění a doporučení na úřad práce během jednoho dne. Podle mého názoru se jedná o mimořádně efektivní službu, která byla vhodná pro nově příchozí uprchlíky.“

Během svého pobytu v Praze se jí také podařilo poznat dvě skvělé české rodiny, mezi nimiž našla takřka nový domov. Ten starý jí doslova vzala válka. „Dne 22. března mi kamarádka poslala video, na kterém bylo vidět, že deváté patro budovy, kde jsme se synem bydleli, hoří. Nyní je dům zcela zničený ruskou technikou a nelze ho obnovit. Můj i sousední domy jsou již zcela zdemolovány, protože není co obnovovat,“ dělí se o své zoufalství Juliia.

Úvahy o návratu do ukrajinského Mariupolu

„Dnes je v Mariupolu více než 100 tisíc mrtvých, město je zcela zničené a zdevastované. 95 procent obytných domů je poškozeno a v nejbližší době budou zbourány, což znamená, že město v zásadě nebude existovat. Navzdory veškerému bombardování upřímně věříme, že současná okupace města ruskými vojsky je dočasná a že město bude brzy opět ukrajinské. Nevím, jestli budu připravena vrátit se do svého rodného města hned po skončení války, protože tam není jediné místo, kde by neumírali lidé. Většina mých přátel má ve svých rodinách bolestné ztráty. Jejich životy vzala válka,“ říká Juliia Maksymenko.

V současné době (2023) Juliin bývalý manžel nadále žije v okupovaném Mariupolu, v cizím bytě, protože jeho dům byl začátkem jara zničen. Podle Volodymyra je město v hrozném stavu, všude je nepořádek a chaos a město řídí nějací „chuligáni“. Během rozhovoru se Juliia přiznala: „Žila jsem tam v hrozných podmínkách, chtěla jsem buď zůstat naživu, nebo zemřít na místě, abych nemusela trpět zraněními a trápením.“ 

Navzdory svým zážitkům Juliia Maksymenko říká, že by na Ukrajině chtěla žít i nadále, protože vlast si člověk nevybírá, stejně jako rodiče. Je to domov slunného dětství, vzrušujícího mládí, rodinné pohody a řady nesplněných snů, které se po skončení války jistě splní. Proto je podle Juliina názoru nejdůležitější na světě mír a pro každého jednotlivce možnost nepoznat válku. Ona sama ví nejlépe, jak je to důležité.

 

 

«22 березня я дізналася від знайомого, що в мене не має дому...»

Маріуполь – одне з найбільш понівечених російськими снарядами міст України. Місто де майже кожний метр омитий кров’ю безневинних людей.Сльози,розпач,страх,численні смерті будуть ще не один десяток років памятати маріупольці, яким вдалося вижити та їх нащадки. Навіть ті, кому пощастило врятуватися і вимушено змінити місце проживання довгий час не можуть оговтатися від пережитого.
Їм є,що розповісти,проте більшість воліє мовчати, адже надто гостро ранять спогади про «викрадене життя». Після страшних подій лютого 2022 року, 54 річній Юлії Максименко,котра мала дім та улюблену роботу в Маріуполі,довелося розпочинати життя з нового аркуша,в іншій країні,маючи при собі лише декілька речей та улюбленого кота.

Юлія Максименко народилася в Маріуполі 25 вересня 1968 року. ЇЇ тато Микола Шуліка працював старшим горновим доменної печі на металургійному заводі «Азовсталь»,мама - Любов Шуліка була фахівцем відділу контролю якості на цьому ж заводі.Родина жила у власній квартирі в Маріуполі, яку батьки Юлії отримали напередодні її народження – в серпні 1968 року. На превеликий жаль, батьки Юлії рано пішли з життя: тато помер від серцевого нападу,коли їй було 18 років, а мами не стало через 10 років,після смерті батька.

Дитинство Юлія пригадує щасливим і безтурботним.На канікулах вона часто їздила до бабусі по маминій лінії, котра мешкала в селі Ситники Черкаської області.А рідні тата проживали в місті Білгород - Дністровський Одеської області, куди дівчинка приїздила рідше.Усі найяскравіші спогади дитинства у Юлії асоціюються з відпочинком y селі Ситники, де жила її улюблена бабуся-Анна Бородавка.

В Маріуполі завжди було поруч море, про яке інші діти могли лише мріяти,проте маленькій Юлії воно здавалося не таким цікавим як сільський ставок, неймовірна природа, казкове  оряне небо у бабусиному селі.

Шкільні та студентські роки

«Маріупольська школа № 56, в якій я навчалася, знаходилася поруч з нашим будинком.Часто пригадую свій дружній клас, веселі безтурботні роки проведені за шкільними партами. Навіть після випуску у 1985 році ми часто і охоче зустрічалися з однокласниками.Викладачі у нас були хорошими,толерантними.Серед моїх улюблених предметів - українська мова та історія.Тож я часто брала участь в олімпіадах,де отримувала призові місця з цих дисциплін», - пригадує Юлія.

По завершенню школи у 1985 році, перша спроба дівчини була вступити до Київського педагогічного інституту на історичний факультет, проте не вдалося. Щоб не гаяти часу,чекаючи на наступну втупну компанію,дівчина почала працювати на металургійному заводі «Азовсталь».У 1987 році Юлія повторно подає документи до ВНЗ та цього разу вже до Маріупольського металургійного інституту.По завершенню якого продовжила працювати на «Азовсталі». А вже останні 10 років, перед від’їздом з України працювала бухгалтером в управлінні фінансів ресторанного бізнесу.

Створення сім’ї

З чоловіком Володимиром Юлія познайомилися в рідному Маріуполі. У 2001 році у них народився син Ілля. Та вже через 2 роки подружжя розлучилося. Чоловік жив окремо, в той час як Юлія з сином – мешкала у власній квартирі.

Життя в Маріуполі у 2014 році

«Памятаю, було дуже страшно, ти вперше чуєш вибухи, щоразу здавалося,що ударна хвиля може вибити вікна дому. Син ходив до школи в той час, а я постійно хвилювалася за його безпеку.Варто зазначити, що в 10 кілометрах від Маріуполя знаходилося усім відоме село Широкіне, на місці якого вже пустка.Там були постійні бої.Тому маріупольчани звикли чути страшні звуки, які лунали неподалік.

 Також добре пригадую, коли у січні 2015 року обстріляли житловий масив одного з мікрорайонів Маріуполя, внаслідок якого загинула велика кількість мирних людей. Було дуже страшно вже тоді,проте залишати рідне місто до останнього не хотілося.

Попри всі негаразди, за три роки до початку повномасштабної війни для міста Маріуполь ніби розпочалася доба відродження : в планах були нові проекти,алеї,місця.Та задуми, на превеликий жаль, не встигли втілити»,- пригадує Юлія Максименко.

Війна 24 лютого 2022 року. Початок невідворотнього

 «На момент початку повномасштабної війни у Маріуполі я була одна, адже син,напередодні поїхав працювати в Чехію. Вранці почула гучний вибух,який пролунав десь далеко.Потім ввімкнула телевізор побачила новини про актуальну ситуацію в Києві,Харкові.З того моменту почала дивитися, моніторити новини, щоб тримати руку на пульсі останніх подій. Дуже сподівалася, що це припиниться і омине Маріуполь, але ситуація лише ускладнювалася.Далі вибухи ставали гучнішими та частішими.А з 2 березня наше місто повністю було без електроенергії,води та зв’язку.

Окрім пострілів нічого не було чути, поруч палали будинки. Невдовзі в девятиповерхівку,що була поруч з моїм будинком влучила ворожа ракета в одну з квартир,що на четвертому поверсі. На щястя, люди, котрі там мешкали дивом не постраждали. Проте на наступний день в цю ж саму багатоповерхівку, знову ж таки на четвертий поверх сусіднього підїзду прилетіла ракета в одну з квартир, мешканці якої , на жаль,загинули. Низка людей просто психологічно не витримували пережитих жахіть. В результаті один чоловік, котрий проживав у цьому ж домі на дев’ятому поверсі вчинив самогубство.

Оскільки жодна комунальна служба в той час не працювала, небіжчиків виносили з квартир у двір та клали на лавки. А ховали в ямі, яка була вирита поблизу місцевого магазину.

Опалення в місті не було, як і води, тому маріупольці почали розводити багаття прямо у дворах своїх будинків,щоб приготувати їжу.За водою ходили до річки та колодязя, що були неподалік»,- з жахом пригадує Юлія Максименко.

Цілодобові обстріли, темна квартира, холод – таким був березень для Юлії,її чоловіка, подруги та її сімї, котрі разом жили певний період часу в квартирі Юлії, рятуючись від війни. Дім колишнього чоловіка Юлії-Володимира розбомбили 3 березня, тому жити йому було ніде. А дім подруги був в досить небезпечному місці.

 «В один з днів нас попередили,що не буде звязку.Я хутко зателефонувала синові, котрий на той момент вже перебував в Чехії та сказала,щоб він не хвилювався,запевнивши,що все буде добре.Невдовзі працівникам однієї з мобільних мереж за допомогою генератора таки вдалося підключили звязок в сусідньому будинку на одинадцятому поверсі. Куди я хутко піднялася, щоб зателефонувати синові. Щойно він почув мій голос схвильовано-розгубленим голосом запитав: « Мамочка, ти жива?»

Декілька невдалих спроб виїхати з Маріуполя

5 березня пообіцяли дати зелений коридор,тому подруга Юлії з сімєю вирішує їхати з міста, в той час , коли Юлія лишається. Проте виїхати того дня друзям невдалося, вже через 20 хвилин вони повернулися назад, адже транспорт з міста не випускали.

15 березня, попри страх та численні вагання Юлія наважується всеж-таки їхати з міста. Адже напередодні,їй зателефонував син подруги, повідомивши про чергову небезпеку: російські танки, які вже курсували вулицями Маріуполя. Розуміючи утопічність ситуації, взявши пару речей та документів Юлія наважується на від’їзд. Крокуючи в напрямку автомобільної колони з семи машин, вщент заповнененими людьми, Юлії дивом вдається знайти єдине вільне місце, котре вона розділила зі своїм улюбленим котом.

З цього розпочався її не легкий шлях до Запоріжжя, потім до Ужгорода, а згодом до Праги.

«Місто було в облозі. З Маріуполя виїзд на Донецьк окупований ще з 2014 року.Обстріли були з усіх сторін. 5 березня пообіцяли зелений коридор, але перед цим окупанти розстріляли мирну колону з автомобілів, тому українські військові не дали дозвіл на виїзд мирних.

15 березня ,під свій страх та ризик, люди домовились,сформували дуже велику колону та поїхали бід обстрілами без супроводу, бо в місті вже неможливо було знаходитись. І весь шлях був окупованою теріторією, тільки за 5 км до Запоріжжя була не окупована територія. Ми проїхали безліч ворожих блок-постів . Чоловіків виводили з машин та перевіряли . Нам пощастило, наших водіїв пропустили і ми доїхали до Запоріжжя .

Всі машини, в яких ми їхали, були після обстрілів, але на ходу. Дві машини без лобового скла, я їхала в машині без бокового скла. Був мороз, було дуже холодно. Ми замотувались в плєди та ковдри. Але доїхали...»

Блокпости,неодноразові пересадки,численні хвилювання,розпач -та врешті Юлія опинилася в Чехії.

Безпечна, але чужа Прага

По приїзду в Прагу Юлію зустрів син та домовився про житло для мами в гуртожитку, яке йому надавали від роботи.Там Юлія з котом прожила близько трьох тижнів. Адаптація в чужій крїні була не простою, часті сльози та смуток огортав душу Юлії. Особливо, дивлячись на дітей жінка не могла стримати сліз, адже відразу згадувала про безліч загиблих в Маріуполі.

Дещо відійшовши від шоку,завдяки лікам та підтримці сина,Юлія намагалася знайти роботу, проте зрозуміла ,що морально і фізично не витримає 12 годинної праці, котру пропонують,потрібне знання мови і міцне здоров’я.Наразі жінка ходить на підробітки.

«Хочу акцентувати увагу на чудовому,як на мене, сервісі, щодо прийому українців,адже за один день нам вдавалося отримати візу, страхування та направлення в центр зайнятості. Як на мене, це надзвичайно оперативна робота, яка була доречною для новоприбулих біженців».

Також за час перебування в Празі я встигла познайомилися з двома чудовими чеськими родинами, котрі вже стали як рідні».

 «22 березня, знайомий надіслав відео, на якому було видно як палає 9 поверхівка, в якій ми жили з сином. Наразі дім вщент зруйнований російською технікою та не підлягає відновленню. Мій та сусідні будинки вже повністю знесли,адже відновлювати там немає що», - ділиться розпачем Юлія.

Роздуми про повернення в український Маріуполь

«Наразі в Маріуполі налічують більше ста тисяч загиблих,місто вщент зруйноване та спустошене. Дев’яносто п’ять відсотків житлових будинків пошкоджені і будуть найближчим часом знесені, тобто міста так би мовити не існуватиме. Попри всі обсавини, щиро віримо,що нинішня окупація міста російськими військами тимчасова і невдовзі воно знову буде українським.

Не знаю,чи готова я буду відразу повернутися в рідне місто після завершення війни, адже там немає жодного місця де б не загинули люди. Серед більшості моїх знайомих у кожній сім’ї є болючі втрати рідних.Їх життя забрала війна»,- розповідає Юлія Максименко.

Наразі колишній чоловік Юлії продовжує жити в окупованому Маріуполі, в чужій квартирі, оскільки його житло було зруйноване ще на початку весни.За словами пана Володимира, зараз місто в жахливому стані, довкола безлад та хаос, керує містом якась «циганва».Та попри все пережите люди вірять в перемогу України.

Під час розмови Юлія зізналася : «Живучи в страшних умовах було бажання, або залишитися живою, або відразу померти на місці, щоб не знати каліцтва та мук».

Попри пережиті події Юлія Максименко стверджує,що всеодно хотіла б мешкати в Україні,адже батьківщину,як і батьків,не обирають.Там сонячне дитинство,хвилюча молодість, сімейний затишок та низка ще не втілених мрій,які ще неодмінно здійсняться після завершення війни.

Тому найважливіше, на думку Юлії - це МИР в усьому світі та не знати,що таке війна. Адже вона досить добре знає наскільки це важливо.