Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Семен Марткович Semen Martkovych (* 1940)

• народився 1940 року в місті Галич на Івано-Франківщині в родині караїмів

• з 1 по 5 клас жив у селі Залуква Івано-Франківської області в родині тітки

• у 1958 році пройшов водійські курси і почав працювати водієм

• у 1959–1962 роках служив у радянській армії

• після повернення з війська працював водієм у місцевому органі КДБ

• з 1969 по 1973 рік вчився в Івано-Франківському автодорожньому технікумі

• у 1986–1991 роках переховував удома реліквії зі знищеної караїмської кенаси Галича

• до 1992 року працював шофером голови райспоживспілки

• до 2001 року працював водієм-інкасатором у банку «Прикарпаття»

• після виходу на пенсію з 2001 по 2011 рік проживав в Ізраїлі

• у 2024 році живе у Галичі

На початку ХХ століття на вулиці Караїмській у місті Галич на Прикарпатті проживало декілька десятків караїмських родин. Сьогодні тут мешкає останній караїм Галича — Семен (Шимон) Мойсейович Марткович, який разом з дружиною зберігає памʼять про минуле своєї громади.

Важке дитинство

Семен (Шимон) Мойсейович Марткович народився у 1940 році на Івано-Франківщині в місті Галич у родині караїмів — тюрків за походженням та юдеїв за віросповіданням. За дослідженнями істориків, караїми жили в Галичі з XVI століття і переважно займалися сільським господарством та торгівлею. Батько пана Семена працював «єздовим» — мав коней, возив пиво з Калуша, був водієм багатших людей. Окрім того, Мартковичі мале поле, яке всі члени родини обробляли й мали з того прибуток. Так тривало до 1939 року, коли Радянський Союз анексував західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період були частиною Польщі. Під час колективізації радянська влада вилучила родинних коней, тому батько став працювати в колгоспі завідувачем кінною фермою та одночасно машиністом. 

Мати пана Семена Марія Єшвович була кравчинею, але дуже рано осліпла, і хлопчика перевезли в село Залуква, де ним опікувалась тітка — татова сестра, а його брата Йосифа ростила мамина сестра. 

З 1 по 5 клас Семен Марткович вчився у селі Залуква. Навчання велось українською, але вдома родина спілкувалась виключно караїмською мовою. Класи були змішані: тут вчились українці, караїми, росіяни та представники інших національностей. Після 5 класу батьки забрали сина до Галича, і до 8 класу він навчався в місцевій середній школі. Поза уроками Семен та ще троє хлопців ходили до священника, який навчав їх караїмської. Але коли вчитель помер, заняття припинились. 

У дитинстві Семен з друзями часто рибалили — «ходили на рибу», гуляли «по садах», де їли фрукти та ягоди, пасли худобу, грали у футбол. Але оскільки мати хлопчика була майже незрячою, йому доводилось багато допомагати батькові з хатніми справами та доглядати коней на фермі. Після смерті батька юний Семен працював на цегельні після уроків — складав цеглу, щоб заробити собі на одяг та черевики, — і постійно доглядав за мамою. 

Караїмською ім’я пана Семена звучить як Шимон. «О, ти Шимку, ти караїме!» — називали його місцеві діти, коли хотіли зачепити чи образити. Але в цілому всі жили дружно, а конфліктів на ґрунті національності, за словами пана Семена, майже не траплялось. Проте коли юнак отримував паспорт, то змінив ім’я Шимон на Семен, бо не хотів, щоб оточення звертало увагу на його походження.

Побут та свята Караїмської вулиці

У Галичі родина пана Семена жила на вулиці Караїмській, де власноруч збудувала свій будинок. Пізніше радянська влада перейменувала Караїмську на вулицю Щорса. Історичну назву повернули лише після проголошення незалежності України. 

Поруч з будинком Мартковичів була караїмська кенаса — молитовний дім, де місцеве населення проводило служби. Під час молитви жінки та чоловіки перебували окремо: жінки на другому поверсі, чоловіки — внизу. В кенасі також часто проводили зустрічі спільноти, на яких збиралась уся караїмська громада, щоб щось відсвяткувати чи просто обговорити нагальні справи. Наприклад, на Песах (головне релігійне свято в році) люди збиралися, щоб запросити рідних, друзів чи просто знайомих до себе в гості на святкування: «У кенесі була відправа, а після відправи вже той того запрошує, той того запрошує».

На свята було прийнято різати курку чи теля. Кожна караїмська родина готувала мацу, або паску. Вона бувала різною: на молоці, на сметані — то була святкова маца, для частування гостей, а маца на воді — вживалась замість хліба. 

Українські свята караїмська громада теж святкувала. Проте коли радянська влада стала більш суворою щодо релігійного життя місцевого населення, люди стали поводитися обережніше і вже святкували великі свята вдома, запрошуючи рідних чи друзів. 

Знесення кенаси та переховування реліквій

У 1959 році, коли релігійні утиски посилились, у будівлі кенаси були заборонені богослужіння, а приміщення храму перетворили на господарські склади. Після цього караїми проводили служби вдома. У 1986 році будівлю кенаси знесли, бо планували побудувати на цьому місці першу сучасну багатоповерхівку. Тодішній голова районного виконавчого комітету Іван Галущак завчасно попередив караїмів про знесення, тому вони встигли забрати звідти свої реліквії та цінні речі. Родинний будинок Мартковичів теж знесли. Замість нього родина отримала квартиру в тій самій новій дев’ятиповерхівці. Караїмські реліквії з кенаси містяни переховували в себе по домах, допоки частину не передали до Євпаторії, а частину — до місцевого Музею караїмської історії та культури. Деякі реліквії пан Семен переховував у своєму гаражі, незважаючи на те що був членом партії і розумів, що це може бути небезпечно для його родини та долі громади.

Доросле життя. «Я знайшов українку»

Семен Марткович закінчив автодорожній технікум в Івано-Франківську. У 1959 році його мобілізували до армії в Оренбурзьку область (Російська РСР). У 1962-му пан Семен захворів і вимушений був комісуватися за станом здоров’я. Він повернувся до Галича і якийсь час працював водієм в органах державної безпеки: «Їздили по селах, лапали всяких негодяїв». Потім влаштувався водієм до місцевого голови райспоживспілки. 

У караїмів є суворе правило щодо вибору пари для шлюбу: наречений чи наречена обов’язково має бути караїмського походження, щоб не асимілюватися з іншими народами. Проте пан Семен пішов проти волі батьків, закохавшись у сусідку, подругу своєї тітки — галичанку Тамару Костянтинівну, яка залишилась вдовою і мала двох доньок. У шлюбі пана Семена та пані Тамари народилась дівчинка Наталія. Довгий час караїмська громада була налаштована проти дружини пана Семена, але коли рідні побачили схожість Наталії та її батька, їхні серця розтанули і вони поступилися традиціями, прийнявши пані Тамару до родини. 

Тітка пана Семена — Яна Львівна Єшвович, — яка спочатку була проти шлюбу караїма з українкою, навчила пані Тамару готувати національні страви, що й досі присутні на родинному столі: барабуляники, перекладені яловичиною, традиційний пиріг кибин з рисом, цибулею та качкою. Коли родина святкувала українські свята, до них в гості приходила тітка Яна Львівна. «Чи це Паска, чи це Різдво — вона не молилася, але присутня була і поважала наші празники», — згадує пані Тамара. А вона поважала побут та свята караїмів. Жінка шанобливо ставилась до караїмських традицій, вивчала їх і спонукала доньку вивчати родинну історію та культуру. Пан Семен, своєю чергою, поважав дружину та її традиції, тому в родині Мартковичів завжди святкували і караїмські, й українські свята. 

Радянський період свого дорослого життя пан Семен згадує з теплом: «Він дав молоді науку і життя». За його словами, за ці роки в Галичі змінилась архітектура, зріс добробут. Попри це, проголошення Україною незалежності Семен Марткович та його громада сприйняли позитивно, бо розуміли, що Україна має бути окремою державою. 

«Всі забули, що я караїм»

Сьогодні, на жаль, у пана Семена майже немає співрозмовників серед представників його народу, бо караїмської громади Галича більше не існує. Караїмською він спілкується тільки з братом по телефону, але й цей зв’язок майже втрачений, бо той дуже погано чує. Частина караїмської спільноти проживає в Польщі, Литві, Криму, Києві, пан Семен припускає, що хтось є у Львові. Проте він майже не розуміє кримських караїмів, адже наголос в їхній вимові зовсім інший.

Донька пані Тамари та пана Семена поважає караїмську культуру, і, незважаючи на те що її хрестили, добре знайома з караїмськими традиціями. У дитинстві за нею часто доглядала батькова тітка Яна Львівна, яка багато розказувала дівчинці про культуру та побут караїмів. Пані Наталія знайома з караїмською молоддю в інших містах. Зараз усі українські й караїмські свята вона проводить разом із родиною. 

У Галичі можна знайти караїмський цвинтар — зерет. Він розташований над кручами Дністра, біля села Залуква, на пагорбі. Там поховані всі караїмські родичі пана Семена, і він сам прагне бути похованим там. А на вулиці Караїмській розташований музей караїмської культури, в якому зберігаються реліквії караїмів Галича. 

У 2023 році в подружжя Мартковичів була 50-та річниця шлюбу. Сьогодні, у 2024-му, пан Семен разом з дружиною живе у Галичі, залишаючись останнім караїмом цього міста.