Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Орися Матешук (Грицина) (* 1929)

• народилася 22 січня 1929 р. у с. Теребежі Львівського воєводства

• 1939 р. – разом із сім’єю втекла до Львова

• навчалася у Львівській середній школі № 5, залізничній середній школі № 3

• 1945 р. – стала членом Спілки української молоді, членом ОУН (псевдо «Маківка»)

• 1947 р. – вступила до Львівського університету; вперше заарештована

• 1948 р. – заарештована вдруге

• перебувала у Львівській тюрмі НКВС № 1 на вул. Лонцького

• 1949 р. – засуджена до 25 років виправно-трудових таборів

• перебувала у Львівській тюрмі НКВС №4 («Бриґідки»), Київській пересильній тюрмі

• покарання відбувала у таборах суворого режиму (Інта, Абезь), Казахстан (Карабас)

• 1955 р. – була звільнена

• 1956 р. – вийшла заміж

• навчалася у культосвітньому технікумі, Харківському бібліотечному інституті

• працювала бібліографом у бібліотеках Львова

• 1989–1995 рр. – очолювала Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки

• мешкає у Львові

Орися Матещук (Грицина)

 

«Якби нам сказали «йдіть на смерть, а буде Україна», ми би пішли. То був патріотизм, азарт. Ми тішилися, шо ми ось такі підпільники!»

 

Орися Матещук (до заміжжя – Грицина) народилась 22 січня 1929 р. у селі Теребежі Львівського воєводства (тепер Буський район Львівської області). Її батьки, Андрій і Бронислава Грицини, були активними громадськими діячами. Хоча західноукраїнські землі на той час перебували у складі Польщі, родина Андрія Грицини, як і багато інших українських родин, виховувалась на хвилі національного піднесення. Українці розвивали свою культуру, звичаї та традиції, відстоювали свої погляди та національні ідеї.

 

«Патріотами ми росли з перших днів. Бо така була обстановка, культура, три оркестри, хор, «Просвіта», читальня. Це було чудо. І ніхто примусово не заганяв, як «совєти» заганяли… І обжинки були, і День матері був… Дуже гучні були фестини. Там були наші спортсмени сільські – на такий стовп добиралися нагору, шоб пляшку дістати, приз якийсь… От були обжинки. З’їжджалися всі дівчата, приходили з сусідніх хат – і йшли на поле. Тоді верталися до нас. Моя мама угощала їх, чим могла: варениками, пампушками… Кожні Зелені свята йшли на могили Січових Стрільців з прапорами, хоругвами… Не думайте, що то була благодать така повністю, як я розказувала. Наприклад, арештували багато наших олещан в Картузьку Березу. Був Мандюк, наприклад, Антон. Багато років був там, до 39-го року. І весь час нас травмували, карали, штрафували. Все було, звичайно, бо то не була наша держава».

 

Різку зміну в житті люди відчули,  коли на західноукраїнські землі у 1939 р. прийшли «перші совіти». Радянська окупація Галичини у 1939–1941 роках кардинально змінила усталений спосіб життя місцевого населення. Для формування «нової людини» влада застосовувала найрізноманітніші методи: від пропаганди до вбивства усіх «неблагодійних».

 

«Після цього тридцять девятий рік – «совєти». По-перше, в шапках ходили до церкви. Гаївки були якісь – розігнали. Такий пан Куривко біля школи був, побудував будинок... Забрали. Жінка збожеволіла його. То було страшне. Ті «сім‘ї» – крик в селі, зойк».

 

Розпочалися масові арешти, депортації національно свідомого населення на Далеку Північ, Сибір та в Казахстан. Щоб уникнути вивезення, сім’я Орисі втекла до Львова. У місті мешкав її старший брат Роман, якому батько орендував квартиру в роки навчання.

 

«Ми втікали через Пасічники, дебрами, дебрами, а там – на шосе. І ми вже їхали фірами, попутними машинами. Спали троє: я, мама і брат – в снопах. Я пам’ятаю, шо то літо було пекуче… Де могли – там нас підвозили. Так ми втікали. Підвозили звичайними фірами звичайні люди, а навіть машинами – такий пан Турчиняк був, інженер. Попутними всякими транспортами ми добиралися. Голі, босі, до Львова втікали, бо знали, шо нас будуть вивозити».

 

Життя у Львові було не менш небезпечним. Та про це Гриценки спочатку не здогадувалися.

 

«В нас поселилася сім’я Корнієнків, які перенесли голод… Зі Сходу. І вони розказували, як вони ловили щурів, шоб вижити. Але вони казали, шоб ми були дуже обережні. Ми: «Ото кати приїхали!» Особливо моя мама дуже емоційна. Вони кажуть: «Мовчіть, не говоріть, бо то страшні люди!»

 

Подальші події кінця червня 1941 року, відомі під назвою Західноукраїнська трагедія, розкрили справжню сутність сталінського режиму. У львівських тюрмах більшовики закатували понад 4 тис. в’язнів. Понівечені тіла замордованих в’язнів на тюремних подвір’ях бачили мешканці міста. Променем надії серед «червоного терору» стала подія 30 червня того ж року, коли у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Проте національне піднесення тривало недовго. Незабаром знову продовжилися масові арешти.  

 

«Яка то була радість! Ми плакали, тішилися. Мій батько був такий поважний. Ходив навіть поруч зі Стецьком. Казав Стецько, шо приїде. І приїздив до Теребежі, не до нас, бо ми на окраїні живемо. Приїздив до Денищука. То була Україна. То була така радість, шо можна порівняти хіба наш Майдан. То було таке воскресіння, то був настрій! А які всі були красиві! У вишиванках!... Всюди прапори, тризуби, на руках тризуби! В мого батька великий тризуб. Радість була безмежна! Я не чула, шо там виступали. Я знала, шо в нас є Україна. То було свято велике. Але після того свята почалися арешти. Не тільки наших провідників, не тільки Стецька, не тільки Бандеру, не тільки всіх тих (там десятки їх), але і на нашому рідному Олеську почалися арешти».

 

В роки нацистської окупації Орися навчалася у Львівській середній школі №5. Дівчина добре запам’ятала трагічну подію, коли в 1943 р. гестапівці розстріляли на Стрілецькій площі у Львові 19 молодих українських патріотів. За часів «других совітів», у 1945 р., Орися стала членом Спілки української молоді, згодом – членом ОУН. За наказом Проводу з метою конспірації перейшла у Львівську залізничну середню школу №3.

 

Молоді люди, які виконували завдання підпілля, часто ризикували власними життями. Проте для тогочасної національно свідомої людини Україна була понад усе, навіть якщо задля її незалежності та звільнення від окупантів треба було віддати власне життя.

 

«В Юнацтві ми плели рукавиці, роздавали летючки. Ми тоді були дуже відважні. Ми йшли навіть серед білого дня: «Читайте, читайте, читайте!» Ми такі герої. Якби нам сказали «йдіть на смерть, а буде Україна», ми би пішли. То був патріотизм, азарт. Ми тішилися, шо ми ось такі підпільники! … Присягу говорили, а ми повторювали. На Євангелії і, до речі, на Декалозі. А Декалог, історію України коротку ми мусіли знати на пам‘ять. Ну й «Отче наш», звичайно. Молитву, Декалог, історію України – то питали нас, такий іспит мусіли ми пройти».

 

Молодь в Юнацтві ОУН проходила вишкіл, згодом формуючи надійну мережу підпільників. Між повстанцями існувала сувора конспірація, без якої було б неможливим боротися із загарбниками. Кожен пам‘ятав шосту заповідь Декалогу: «Про справу не говорити з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».

 

«Ми вчили історію, вивчали всі проходи у Львові і давали звіти, де які прохідні брами є, то ми мусіли давати звіти, шо ми робили, де які брами виучили. Потім цікаві нам давали завдання – дізнаватися точно вулицю, чи не помінялася, військових навіть об’єктів різних: КГБ де знаходиться. Ми то всьо мусіли знати. І ми то звітували. Але звітували, наприклад, я тому «Летуну» звітувала Лисаку. Кожний був вже окремо. Не так, шоб ми разом спілкувалися. Кожний мав окреме завдання. Ми не спілкувалися. Ми присягу дали  – й розійшлися. Навіть одне другого добре не знали… Там конспірація була. Ми не могли так, як на параді, зустрітися, й бачити, й говорити, й дружити».

 

У підпіллі Орися була відома під псевдо «Маківка».

 

«Чому в честь «Маківки»? Тому шо давали окремі станиці по назві гір, або по назві рік. Я була в станиці, де по назві в нас була «Лисоня», «Маківка». Я – «Маківка».

 

Навіть сувора конспірація серед повстанців не захищала від проникнення сюди провокаторів. На провокацію ледь не потрапила «Маківка», яка мала виконати завдання від своєї станичної.

 

«Коли почали нас арештовувати, та, яка зараз в Америці, не буду прізвища називати, каже: «Слухай, я організовую нову станицю. І ти в мене будеш «Бистриця». Я станицю організовую по назві рік». Я кажу: «Чекай, а хто це знає?» – «Я тобі це кажу». Але по перших завданнях я зрозуміла, шо вона провокатор. Чому? От такий факт: дала мені пачку листівок і каже: «Іди на Куркову (то Лисенка зараз), там буде велика брама. Там мають приїхати вояки. То військова буде частина». Мороз, вітер був такий. – «Ти там кинь». Я кажу: «Чекай, але ж там сніг!» – «Ти мене не перебивай! Виконуй мій наказ, шо я тобі кажу». Тобто, все те, шо взяла вона десь з підпілля, пачку листівок, – вони «пішли на вітер». І коли вона мені дала завдання, каже: «Я тобі дам людину, ти повинна за ним слідкувати: де він ходить, де він мешкає, шо він робить, з ким він спілкується». А для мене це – краще вмерти. Шоб слідкувати за людиною! Я не шпіон. Ми привикли відкритими бути, чесними. Для мене, здається, побити краще людину, чим за ним шпіонити. Я відмовилася».

 

У 1947 р. Орися вступила на факультет української філології Львівського університету. У жовтні того ж року була вперше заарештована. Кагебісти знайшли її «бунтівні» вірші, які вона почала писати в роки підпілля. Після затримання дівчину відвезли у слідчий ізолятор у Брюховичах, де на неї чекали допити.

 

«Привезли мене до кабінету слідчого. За столом сидів симпатичний, культурний, середнього віку чоловік. Я з симпатією спочатку, думаю, інтелігентний чоловік не може, я не в тюрму попала. Він зі мною дуже культурно вів розмову… І, кажуть: «Ким Ви передавали такому-то». А я такого не знала, щиро не знала, до кінця не знала. І не я передавала… Кажу: «Я таких віршів не знаю, то не мої. То десь, напевно, ви взяли з «Кобзаря» чи з якоїсь збірки». – «Шо нам морочиш голову. А вот етот, а етот, а етот!» Всі мені викинули ті вірші дитячі мої. А вони були такі: «Бий москалів!» Я вже їх не пам’ятаю. Примітивні, звичайно, але дуже бойові. Один розізлився, кинув в мене табуреткою. Табуретка тяжка, а я, як палка була, як патичок. Я впала, звичайно... Попало ззаду. Ну нічого. Я шось навіть болю того не відчувала. І мене затягнули, бо я не могла встати, два хлопці… І, власне, куди? В підвал. І там мертві кістяки. То я бачила! Я собі думаю: «Слава Богу, тут мене вже бити ніхто не буде». Так чомусь. Це все дитячий розум був. Тоді мене ше три рази викликали. А четвертий раз: «Ладно, відіш, сама віновата. Якби ти зробила так, як ми казали, сказала нам правду, то не була б такою калікою. Подпіши!» І десь та сила взялася – я зразу встала на ноги. Ви бачите, шо людину заставляє. Я тільки вийшла, а там мама моя. Моя мама взяла, звичайно, машиною, чужою, попутною, повезли – і зразу до лікаря».

 

Після побиття Орися швидко одужала, проте бути на свободі їй залишилось не довго. Через рік, у вересні 1948 року, відбувся другий арешт.

 

«На вулиці я переходжу, біжу в університет. Навпроти, де зараз пам’ятник Бандері стоїть, переходжу, шоб іти парком вниз до університету. Переходжу дорогу – тут мене хапає на дорозі. Троє було. Шофер і двоє. За руку. Я почала кричати: «Шо Вам треба? Як ви можете на вулиці до мене приставати?! Хто ви такі?!» А тут куди? На Дзержинського, звичайно».

 

Запам’ятала Орися й історію з дорогим годинником, який їй подарувала мама напередодні арешту та опісля піврічого перебування під слідством у тюрмі НКВС №1 на вул. Лонцького.

 

«За три дні до мого арешту мама каже: «І знову мені той сон приснився. Боже, який тяжкий сон! Знаєш, мені шляхтич Антон передавав дорогоцінний годинник. Він оберігає від всього злого. Він сказав, шоб я тільки в тяжких критичних моментах його одягала або дарувала…». І дала мені той годинник. Він весь був оббитий каміннями дорогоцінними. Принаймні, всі ці роки, дев‘ять років, мама витягувала ті камінчики, продавала й мені посилки мала за шо відправити... Я з тим годинником, така щаслива!… Ведуть мене на Лонцьк. А по дорозі я кажу: «Пане чекіст!» – «Нє разґаварівай!» Я кажу: «Та чекайте, я не збираюсь».  І заклацав пістолєт. Шо, мов, буде стріляти. – «Буду стрєлять!» Кажу: «Та я не буду від Вас втікати. Ви є людина, і я. У Вас батьки, і в мене батьки. Я Вас благаю, прошу Вас. Всеодно мені, але той годинник мій віддайте моїм батькам». – «Нє положено!» Я кажу: «Ну добре, я знаю, шо не положено. Але як Ви людина, то Ви це зробите». Він мовчав, а коли вже побачив стіни з того боку Лонцького, каже: «Ладно, адрєс?» Я знімаю той годинник. Віддаю йому годинник і даю адрес… Відніс він на другий день. Мати не спала, думала, шо я вже пропала. Бо тоді чомусь дуже люди пропадали невідомо де. А він сказав: «Нічєво». Мати мені написала потім вже, як я була в Заполяр’ї, в Інті, в концтаборі, листа: «То, – каже, – як ти пропала, до мене прийшов незнайомець в цивільному і дав мені твій годинник. Я подумала, шо тебе вбили, а він найшов твій годинник». А він каже: «Нє плач, мамаша, твоя дочь на Лонцкого, в тюрмє». І таким чином дізналася».

 

У тюрмі на дівчину знову чекали допити, покарання за будь-які прояви вільнодумства та нелюдські умови утримання.

 

«Прийшла висока жінка… Її всі в тюрмі дуже боялися, називали її «баба-яґа». Здирати почала з мене всьо, і в кут ногою повідкидала… Вона: «Сєсть! Встать! Сєсть! Встать! Сєсть! Встать!» Її дуже злило, бо я фізкультурниця була. І вона дивувалася, шо я могла десять разів присісти. Інші сядуть – і вже не можуть встати. А я присідала. Але і я зломалася на кінець. Я впала, втративши свідомість».

 

А далі – камера №59, перші враження від побаченого і знайомство з майбутніми подругами на все життя.

 

«Приходжу в камеру. То був ранок. Всі лежать одне коло одного. Навіть біля «параші»… Раптом всі попіднімали голови. Я думаю: «Боже, то шо, з одної сім‘ї?» Всі вони чомусь були подібні. Тільки очка блищали. А одна: «Боже! Ті москалі вже зовсім здуріли. Дивіться, кого вони вже арештують! Вже нас всіх, то вони вже до дітей добралися».

 

Умови утримання в тюрмі були такими, аби довести ув’язнених до межі відчаю, після якого наставав цілковитий послух катам, визнання усіх вчинених і не вчинених «злочинів», або ж бажання якнайшвидшої смерті.

 

«Ми ходили в баню, був там душ. Але ми виходили зовсім, а тоді нам викидали ті шмутки наші. Кожний розбирав свою шмутку. Ми ходили голі, не було чим витертися. Ми не соромилися. Як навіть душ був, то ми дивилися тільки, коли кип‘яток кинуть на нас. Ми думали весь час, шо ми йдемо на смерть. В нас було таке відчуття, але ніхто не боявся цього. Смерть – то смерть. За Україну вмерти не страшно».  

 

Справою «Маківки» керував слідчий Галушко, який порівняно з іншими слідчими вирізнявся меншою жорстокістю щодо ув’язнених. Та за найменший вияв непослуху в’язнів кидали до карцеру.

 

«Ми співали, колядували. І ввірвався… Мене і Катрусю (Катерина Бородюк (Боса) – ред.) забрали в карцер. Вона описує то детально. Мене в один бокс, в другий – щурі, вода. І так тримали нас три дні. Не кормили нічим. І коли нас випустили, а Катруся знов починає співати. Вони кажуть: «Вам мало?! Єщьо хатітє?» Ну, ми вже замовкли».

 

За час перебування у тюрмі Орися здружилася зі своїми співкамерницями, які по-сестринськи піклувалися про неї. Під час прощання подруги заспівали їй пісню, а вона востаннє продекламувала один зі своїх віршів, яких так багато написала в неволі.

 

«Одягнули мене, зав’язали. Пісню мені заспівали «Червоні маки». Я їм вірш сказала свій експромтом. Я дуже писала в тюрмі. Я їх не пам’ятаю зараз. Але вони підхоплювали, це їм дуже подобалося!»

 

На судовий процес ув’язнену везли в «чорному вороні» з написом «хліб».

 

«Я їду. І через шпаринку в тому «чорному вороні», то був не «чорний ворон», а «хліб». Я дивлюся: люди кудись спішать, хліб несуть. Не думала я, де ж мене ведуть, будуть судити. А думала: «Ох, якби той хліб завести в мою камеру! Яке б то щастя, яку б то радість я зробила! Якби той хліб ми мали в камері!»

 

22 березня 1949 р. Військовий трибунал МВС Львівської області засудив «Маківку» за ст. 54-1 «а» до 25 років виправно-трудових таборів. Після суду декілька місяців дівчина перебувала у Львівській тюрмі НКВС №4 («Бриґідки»), згодом – у Київській пересильній тюрмі, звідки була етапована на Далеку Північ. В дорозі засуджені потерпали від холоду, спеки, голоду та відсутності умов для сну.

 

«В залізних вагонах. Діра така була маленька. Нічого – ні матраців, нічого не мали. Нари були дерев’яні, а на низу і того не було. Тільки перекладки такі дерев’яні. Якшо хтось був на горі, то підняти голови практично не можна було… Воду давали, але нам не вистачало тої води. Але вже як було холодно – то ми й пити не хотіли. А було горячо – нам тої води не вистачало».

 

Орися відбувала покарання у таборах суворого режиму в Інті (Мінлаг), а пізніше – в Абезі.

 

«Сніг по коліна. Я в босоніжках. Холодно… Закутували ми ноги всім, чим попало. Рукавиці якісь натягали. І тут приходить Гринько Олесь. Наш відомий артист народний. І каже: «Дівчата, звідки ви?» – «Зі Львова». – «Ой, та ви замерзнете!» І кидає нам жмут валянок. А я собі думаю, як то одягати. «А ти чому не одягаєш?» – крикнув на мене. Я одягнула валянки вище колін, але тепло зразу. І зразу в барак... А тоді треба нас сортувати в яку категорію. І кажуть мені: «Хвора ти, не хвора, – дівчата мої кажуть,– не кажи, шо ти хвора, бо зразу відвозять в «табір смерті» Абезь. Там виходу нема… Ті всі, шо позаписувані, шо вони здорові, вони дістали першу категорію – і за зону. Чистити дорогу до начальників будинків. Я провалилася в той сніг, мене на руки – запалення. Я попала зразу в туберкульозну палату. В мене двостороннє запалення».

 

Саме в лікарні Орися познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – політв’язнем, лікарем Ростиславом Матещуком.

 

«Забирати нас, хворих, в Абезь, прийшла комісія… І серед тої комісії… молодий красень втюпився в мене, очей не відриває. Йому шось кажуть – він нічо не розуміє. І як відходив – низько мені вклонився. Після того почав мені писати записки: «Мій дорогий маленький друг», і так далі… Я не звертала уваги. А він, дійсно, почав писати мені дуже часто, коли я вже трошки працювала в майстерні на п’ятому (ОЛПі – ред.), він завжди під колючим дротом стояв і дивився. Отаке було наше перше знайомство. А тоді був Абезь... Якось так ми розійшлися. А коли він звільнився, він був один в батьків, вони жили тоді в Ярославлі на Півночі. Один день в них був, а на другий день вже сюди (до Львова, куди Орися повернулася після звільнення – ред.)».

 

Після перебування у лікарні Орися потрапила в кравецьку майстерню, а незабаром – в робочу бригаду, де розчищали дороги. І знову – хвороба, а потім – так званий табір смерті «Абезь», який був одним із найбільших в СРСР спецтаборів, де масово знищували «ворогів народу». Тут ув’язнені дізналися про смерть «батька всіх народів» Йосипа Сталіна.

 

«Ми закриті, бо нас закривали в бараках… Вони нас не відкривають. Раптом, на другий день, ми думали: всьо. Ми вважали, шо нас будуть стріляти. Чому? Вони кормлять – не відкривають. Накінець відкриває одна наглядачка. «Ой», – кличе! Ми думаєм, шо ж то таке. Я кажу: «Ну шо ж у Вас сталося?»  – «Наш атєц умєр!» Кажем: «Так, батько, то шкода». – «Ето не только мой, ето всєх народов отєц наш! Сталін умєр!» А ми тішимося, ми танцюємо!... Боже, яка то була радість: помер, помер, помер, помер! Така була радість. Тоді приїхала якась комісія, всіх нас вистроїли – хто ше на ногах. Ше якийсь етап запхали. А хто не міг, от Мирослава Гребенюк не могла, то її на носилках привезли додому, до мами».

 

Смерть Й. Сталіна ознаменувала початок десталінізації та розвінчання культу особи вождя. В’язнів радянських виправно-трудових таборів почали звільняти.  

 

«Всі-всі національності – їх відправили. А нас в Казахстан, в Карабас – «пересилка». Я попала в ту партію, шо там дуже коротко ми були. Перекличка – і відвезли зразу в табір… А потім приїхала комісія і нас звільняла. Тут же моя мама написала заяву. І я попала в партію малоліток, тих, шо перше звільняли. Мій чоловік аж через рік звільнився».

 

У 1955 р. Орися була звільнена і повернулася до Львова. Замість очікуваного полегшення зіткнулася з новими труднощами, які чекали на кожного колишнього політв’язня.

 

«Як я повернулася, мій тато тільки сказав: «Дитино моя, дитино! Ти з тюрми малої вернулася в велику тюрму». Я це дуже скоро зрозуміла. Пішла в університет за документами (треба було десь вчитися) – нема, згоріли документи. Дублікат прийшлось виробити… Вчитися я не зможу. Роботи не маю. Прописки не маю. Який мені вихід? Шо мені робити?… Всі мене бояться, бо знають, шо я «ворог народу».

 

У 1956 р. Орися вийшла заміж за Ростислава Матещука. Згодом закінчила культосвітній технікум і заочно Харківський бібліотечний інститут. Працювала бібліографом у бібліотеках Львова. Незважаючи на пережите в минулому і нові труднощі, жінка продовжила активну громадську діяльність в часи незалежності України. У 1989–1995 роках Орися очолювала перше об‘єднання колишніх політв‘язнів – Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки; продовжила письменницьку діяльність, розпочату ще в роки підпілля. До її творчого доробку належить поетична збірка «Відважні, щирі, неповторні» (2003), а також книги спогадів «Незабутня Софія Караффа-Корбут» (2004), «Олеська земля – земля героїв» (2006), «А ми не скорилися» (2007) та багато інших публікацій.

 

Підготувала: Людмила Левченюк