Марія Микитка (* 1921  †︎ 2012)

Вона здобувала святість тихою молитвою

 

+ Народилася у 1921 році в селі Должницях у горах коло Перемишля.

+ Закінчила гімназію.

+ Навчалася у Львові в сестер Василіянок у вчительському семінарі.

+ У 1944 році вийшла заміж за Маркіяна Микитку.

+ 1944 переїхала з чоловіком на парохію в с. Добряни на Стрийщині.

+ 1945 р.переїхали  в с. Покрівці коло Жидачева.

+ У 1946 церкву в Покрівцях закривають і родина переїхала до Стрия.

+ 1950 – родину вивезли до Хабаровського краю.

+ 1951 – 1953 р. працювала на бензозаправці.

+ 1957 – повернулася в Україну до Рогатина.

+ 1972 – помер чоловік  о. Маркіян Микитка.

+ 1977  – переїхала до Львова з молодшими дітьми.

+ після 1977 – брала участь в житті підпільної УГКЦ, аж до виходу УГКЦ з підпілля в 1989 році.

+ Після виходу Церкви з підпілля продовжувала активну участь у церковному житті.

+ 30 червня 2012 року померла.

 

Пані Марія Микитка – вдова по о. Маркіянові Микитці, народилася у 1921 році в селі Должницях у горах коло Перемишля, в багатодітній родині священика Антона Федоряка. Мама Марійки була з священичої родини Котисів. Вона добре давала собі раду на господарці і з чотирма дітьми. Батько був деканом в с. Лісковате.  В селі була дуже гарна церква, славний хор, «Просвіта».

 

Після закінчення гімназії Марійку відіслали вчитися до Львова до сестер Василіянок у вчительський семінар. Прищеплена в родині духовність і релігійність  робила життя в монастирських умовах легким та приємним. У неї залишилися добрі спогади і про сестер, і про товаришок по навчанні. Найближча товаришка теж – Марійка, вийшла заміж за о Степана Скробача. У них, в Підмихайлівцях, вона познайомилась з майбутнім чоловіком, який був тоді випускником Львівської Духовної семінарії. Після цієї зустрічі молоді трохи листувалися. Через короткий час Маркіян Микитка приїхав до с. Лісковатого, де жила Марійка з батьком (на той час мама померла) просити її руки. Хлопець сподобався батькові. Та часи були страшні, війна: з одного боку німці, з іншого – москалі та ще й поляки. Хлопець попереджав: «Ти добре подумай, бо то різно може бути. Можуть нас вивезти на Сибір [...] Можуть мене в тюрму взяти, а тебе вивезти [...]». Почуття і жаль до молодого хлопця вплинули на її рішення, бо казав ще, «як не одружуся з тобою то піду в партизанку». Маркіян був єдиним сином у батьків. Уже перед цією поїздкою до нареченої рідні прощалися з ним як назавжди.

 

Молодий богослов, діставши благословення на шлюб з Марійкою від о. Антона, повернувся до Львова, щоб отримати священичі свячення. У 1944 році їх обвінчав парох сусіднього села. Після шлюбу Марія ще мешкала з батьком - поки чоловік-священик не отримав першу парохію. В Добрянах, на Стрийщині, отець став сотрудником біля старенького немічного священика. Тут народилася їхня перша донька.

Згодом о. Маркіян дістав призначення в с. Покрівці коло Жидачева, де і закінчилася його праця парохіяльним священиком, адже у 1946 році церкву закрили, бо отець Маркіян Микитка відмовився перейти на режимне російське православ’я. Родина переїхали до Стрия. Чоловік працював на державній роботі – був заготівельником шкір. Дружина опікувалася дітьми (їх було вже троє), а їй допомагала мама о. Маркіяна. Пані Марії Микитці закарбувалася в пам’яті та страшна ніч, коли їх вивозили. Вивозили за те ж , за що і викинули з парафії – отець Маркіян Микитка не «підписав» православ’я. «Застукали вночі. Діти маленькі, настрашились і плакали». Старенька мама дістала серцевий напад і пані Марія кинулась її рятувати. В хаті був гармидер, переляк, крик. Ніхто не міг збиратися. Солдати не зважали: «Збирайтеся!»  Всіх повантажили на машини і повезли до пересильного пункту біля Борислава.

 

Їхали товарним потягом 5 тижнів до кінцевої станції в Хабаровську. Старенькі, діти і речі – всі у вагоні з малесенькими вікнами. Потім баржею везли по ріці Амур у тайгу. Здавалося, вже звідти ніколи не повернуться.

 

Їх висадили на якомусь березі. Люди, яких раніше сюди привезли, вже мали будиночки. Одна родина прийняла до маленької кімнатки, крім родини Микиток, ще дві родини переселенців: 11 осіб мешкало в  кімнатці. На ніч клали дошки між двома ліжками і на них лягали спати. Згодом сім’ю Микиток пересилили в тайгу, де вже були побудовані бараки. І великою радістю для родини стала окрема кімнаточка.

 

Усі мусили працювати. Незважаючи на маленьких дітей, пані Марія працювала на  бензиновій заправці. Отця Маркіяна відправили на лісоповал. Вдома  був тільки гостем. Приходив раз або два рази на тиждень з тайги. Холод стояв страшний, а начальство не хотіло виписати валянки і фуфайку. Отець був приречений замерзнути. «Тебе на то привезли, щоби ти подох, і нічого тобі не випишемо» – говорив комірник. Від переживань за сина і важких умов житття померла мама отця Маркіяна.

 

Пані Марія  залишилася сама з п’ятьма дітьми. Приходячи додому з тайги, отецьвідправляв у хаті Служби Божі. На роботі  мав змогу тільки відчитати Часослов. Троє старших дітей ходили до школи, а двоє «сибіряків» ще були зовсім малими.  Щоб якось вижити купили козу. В морози коза і кури мусили бути в тій самій кімнатці. Там тримали й інші продукти.

 

Найстрашніше було підписувати папір про навічне поселення тут, в Сибіру. Отець потішав: «Вічність у Бога, тут вічного не буває». І так сталося. Після смерті Сталіна багатодітні родини дістали право на звільнення. Повертатися на Львівщину заборонили. Давній товариш - отець Степан Скробач, через свою родину допоміг Микиткам у 1957 році облаштуватися в  Рогатині.

 

Отець Маркіян працював на різних роботах, а ночами служив  підпільним греко-католицьким священиком. Обслуговував монахинь в Рогатині і в Івано-Франківську.  Люди зі сіл приїжджали і просили приїхати до них: сповідати, хрестити, давати шлюб.

 

Пані Марія з отцем на відправи не їздила. Вона забезпечувала життя родини, бо діти були ще малі, особливо ті, що народились у Сибіру.  Отець працював уБурштині. Далеко було їхати, тому мусив ранесенько вставати, щоб відслужити Службу Божу і вчасно доїхати на роботу. Кожен раз пані Марія, була дяком і паламарем при Літургії. Родина підтримувала стосунки з іншими священичими греко-католицькими родинами та підпільними греко-католицькими священиками, які навідувались до гостинної хати родини Микиток. Для всіх пані добродійка мала добре слово і готовий обід.

 

Через активну священичу діяльність за отцем Маркіяном провадився постійний нагляд. Його часто звільняли з роботи. Десь із 20 разів викликали в міліцію, в КГБ до району, часами навіть уночі. Він кожен раз прощався з родиною, як назавжди.

 

«Він не зважав на те, що жінка, діти маленькі. Їхав, де потрібна була його священича праця, і цим дуже ризикував собою»,- згадувала пані Марія. Вона ніколи не ставала на перешкоді служінню свого чоловіка. Була вирозуміла, терпелива і дуже молитовна. Такими виховувала дітей.

 

У 1972 році отець Маркіян Микитка помирає. Важка праця в Сибіру, постійне нервове виснаження, переживання за родину і вірних зламали його сили.

Старші діти вже давно переїхали до міста. Тільки молодші ще залишились з мамою.  Коли молодші підросли і пішли на студії, пані добродійка переїхала до Львова, щоб допомагати виховувати маленьких внуків.

 

Підпільний священик Павло Брицький став духовним наставником родини. Пані Марія організовувала спільні Святі Літургії, на котрі збиралася, тепер вже велика родина Микиток. Присутнми були не тільки діти і внуки, а й близькі члени родини.

 

Якщо не було можливості бути на «живій» Службі Божій – слухала  з Риму радіо Ватикан. Привчала до того і дітей, бо умираючий отець Маркіян  заповідав: «Не забувайте про Службу Боржу».

 

Часами відвідували пані Марію друзі чоловіка – підпільні священики. І тоді, як і на Рогатинщині, в родині Микиток на них чекали з відкритим серцем. Коли ж прийшла Свобода – пані Марія Микитка брала участь у відправах біля костелу кармелітів та біля собору св. Юрія. Йшла Львовом  у молитовному поході 17 вересня 1989 року, випрошуючи у Бога свободу Церкві й Державі. «Боже, нам єдність подай», - співала разом з усіма, коли підняли синьо-жовтий прапор над Ратушею.

 

А коли до неї прийшли з новоствореного Інституту історії Церкви, вона своїм спокійним голосом, згадуючи про прожите, розповідала нелегкі сторінки життя.

- Що було найтрагічніше у Вашому житті?

- «Різно в житті було, я дуже швидко втратила маму, нас пересилили сюди, потім коротке життя на парохії.  Але найтяжче було, як помер чоловік. Сибір, мені здається не був таким страшним... Бо ми були разом. Легше то все переносилося. А вже як він помер, то було навіть більше трагічніше для мене, як сам вивіз. Вивозили то що буде, то буде – чи смерть, чи щось інше  – але ми разом. То ще щастя, що ми разом з дітьми вернулися на рідну землю. І що він тут похований, в Стрию.

- А щасливий момент в Вашому житті?

- То як Церква вийшла з підпілля... То для мене було дуже радісне. І тепер, відрада – тоодна Церква. Тим я ще живу і то мене тримає. Знаєте, навіть коли якийсь момент переживань, то я там успокоююся, в церкві. То як бальзам на рани, та церква, і те що вона вільна».

- Чому, на Вашу думку, Бог дозволив такий період переслідування для Церкви?

- Щоби більше людей скріпити. І Бог тому дав такий допуст, я так думаю. Деякі християни  слабшу віру мали, можливо не так були виховані вдома. Може, теперішнє покоління не було так?...

Одні священики зробили життєвий подвиг – не підписали, бо мали глибоку віру; а інші пішли на православіє, бо просто боялися труднощів, Сибіру, тюрми боялися».

 

Пані Марії Микитки не стало 30 червня 2012 року. До кінця, до останніх хвилин життя, вона здобувала святість тихою молитвою.

 

Підготувала Ірина Коломиєць