Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Лідія Небога Lidiia Neboha (* 1938)

• народилася 28 грудня 1938 року в Мелітополі Запорізької області у молдавській сім’ї

• під час німецької окупації України родину переселено до села Сарата, що було в складі Румунського королівства (зараз — Одеська область)

• після закінчення 8 класів навчалася у вечірній школі, паралельно працюючи бухгалтеркою в місцевій райспоживспілці

• у 1960–1966 роках навчалася на економічному факультеті Одеського сільськогосподарського інституту

• здобувши вищу освіту, працювала головною економісткою одеського підприємства «Сільгосптехніка»

• 1968 року одружилася з українцем Іваном Небогою з сусіднього села

• виховувала дітей трьома мовами (українською, російською та молдавською) і потайки їх охрестила

• на початку російського повномасштабного вторгнення виїхала до доньки в Кишинів, але невдовзі повернулася додому

• живе в Одесі

Етнічна молдаванка Лідія Небога (Чакир) у дитинстві зазнала примусового переселення. Тоді за домовленістю з німецькою окупаційною адміністрацією румуни виселили її родину з рідної Дунаївки на Запорожжі до Бессарабії. Через 79 років, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, домівку довелося залишати знову. Ця історія — про збереження традицій своєї спільноти, незважаючи на депортацію, несприятливу радянську дійсність  і розпорошення родини по різних селах.

Молдавани з Дунаївки

Лідія Дмитрівна Чакир народилася 28 грудня 1938 року в Мелітополі, що на Запорожжі, в родині етнічних молдаван. Прізвище маминої заможної сім‘ї Болташeу русифікували за радянських часів — так її дідусь і бабуся стали Болташовими. Дідусь Миколай Данилович і бабуся Анастасія жили в Дунаївці, селі неподалік Мелітополя. Мали велике господарство, в дорадянські часи тримали власну крамницю. Батькова родина Чакирів так само жила в Дунаївці, але була менш заможною. Під час Голодомору з 9 дітей вижив лише батько пані Лідії, який мав роботу в місті, і його двоє сестер. Голод забрав життя і його батьків. Батьки пані Лідії, Дмитро Чакир і Парасковія Болташова, були нащадками тих молдаван, які переїхали сюди з Бессарабії ще на початку 1860-х років і назвали своє поселення Майтугай (ця назва не збереглася). 

З дитинства пані Лідія памʼятає небагато: ще до переселення до Бессарабії тато працював на мʼясокомбінаті; а мама шила. Аби забезпечити життя двох дітей (окрім доньки, у Чакирів був іще молодший син Петро), вона самостійно закупляла тканини й виготовляла на замовлення постільну білизну. Родина жила в одному з будинків, які збудував дідусь Лідії для своєї доньки та її сестри.

Переселення до Бессарабії 

Навесні 1943 року родину переселили до бессарабського села Сарата Одеської області. З 1918 року ці землі належали Румунії, і якби Німеччина перемогла СРСР, мали б назавжди ввійти до її складу. Аби легітимізувати приєднання, їм потрібно було надати румунського вигляду. Робилося це зокрема й через переселення румунськомовних молдаван із німецької зони окупації України. Вважалося, що молдавани з часом зможуть набути національної свідомості й ідентифікувати себе як румуни. 

Загалом із Дунаївки було переселено близько двох тисяч «етнічних румунів» (як їх класифікувала румунська адміністрація). Після складної дороги й майже без особистого майна сім’ю пані Лідії привезли до напівзруйнованого бессарабського села й поселили в один будинок із родиною маминого брата та їхніми батьками. Інших молдаван розселили по сусідніх селах: окрім Сарати, з Приазов’я депортації проводилися в Надію, Молдове, Мирнопілля та Світлодолинськ.

Переселенці спали на голих дерев‘яних ліжках під однією ковдрою — єдиним, що вдалося вивезти.

У Сараті жилося важко. Після війни Бессарабія ввійшла до складу СРСР. Батько пані Лідії, який воював на боці Радянського Союзу, повернувся аж 1947 року — з ампутацією ноги нижче коліна. Після повернення працював у їдальні, до нещасного випадку що стався по дорозі в сусіднє село. 

Молдавські колядки й російська в школі

У Сараті пані Лідія пішла в російськомовну школу — однак у сім‘ї говорили молдавською. Вона пригадує що на Різдво до родичів ходила колядувати молдавською — це був символ збереження культурних традицій, попри несприятливе для цього русифіковане середовище.

Окрім інших депортованих або місцевих молдаван, поруч жили і євреї. Траплялись вони й серед шкільних друзів пані Лідії. З-поміж інших етнічних спільнот Бесарабії в сусідніх селах також були громади болгар та українців. У болгар і молдаван були власні будинки культури, де часто організовувалися спільні концерти. В сусідньому селі Зоря болгари здебільшого активно зберігали свою культуру — приїжджаючи, можна було потрапити на концерти болгарських пісень і танців.

Після переселення до Бессарабії стало помітно, як депортовані молдавани відрізняються від місцевих. У говірці пані Лідії та інших переселенців було більше запозичень із російської.  Попри те, що релігійні свята відзначались однаково як до, так і після переселення, деякі традиції забулися. Всі були вимушено відірвані від свого коріння. 

Навчання й робота в Одесі

Пані Лідія не знала російської, доки не пішла до школи, де навчання відбувалось виключно нею. Після закінчення 8 класів вона продовжила вчитись у вечірній школі й працювала бухгалтеркою в місцевій районній споживчій спілці. Пізніше вступила на економічний факультет Одеського сільськогосподарського інституту, де провчилася шість років заочно. Пригадує, що на факультеті з нею навчалися багато людей старшого віку — зокрема голови колгоспів. Після війни навіть ті, хто вже працював на певній посаді, змушені були отримувати профільну освіту.

Закінчивши навчання, пані Лідія працювала головною економісткою на місцевому підприємстві «Сільпгосптехніка». На роботі не було місця упередженому ставленню до працівників інших національностей. У пані Лідії були друзі на високих посадах, зокрема секретар райкому партії, секретар комсомолу та директор винзаводу, де працював її майбутній чоловік. Після отримання освіти Лідію завжди запрошували на роботу, і їй жодного разу не доводилося працевлаштовуватися  самостійно. 

Одруження з українцем і таємне хрещення дітей

У 1968 році Лідія одружилася з українцем із сусіднього села. Їхнє сімейне життя було спокійним. Вдалося завести невелике господарство. Після народження дітей у сім’ї спілкувалися трьома мовами: пані Лідія — російською, її чоловік — українською, а мати Лідії — молдавською. Пані Лідія пригадує, що дітей довелося хрестити потайки, у прибудові біля церкви. Хрещеними батьками погодилися бути партійні друзі Небог, тому все слід було тримати в таємниці. 

Працюючи в «Сільгосптехніці» у 1980-х роках, Лідія Небога спостерігала, як привозили нові товари в магазин навпроти. Завіз був такою рідкістю, що всі одразу припиняли роботу й ставали в чергу. Вона закуповувала тканини про запас, щоб, як і її мама, шити костюми для доньки, але частина цих тканин досі лежить вдома.

Життя в незалежній Україні

Часи, що настали після здобуття Україною незалежності, пані Лідія, попри складну економічну ситуацію, згадує як часи надії. Люди терпляче чекали на покращення. «Звісно, ми раділи, що Україна стала самостійною. Але от всі труднощі, що знову почалися з грошима… талони знову видавали, продуктів стало менше чомусь….» У самій спільноті молдаван Сарати особливих змін не сталося — довелося пригадувати українську мову, але молдавани й болгари лишилися закритими в своїй культурі. У сусідньому селі Світлодолинськ жила тітка пані Лідії з родиною. Родичі й друзі часто відвідували один одного, аж доки в живих не залишилося майже нікого.

Повномасштабне вторгнення

З початком повномасштабного вторгнення Лідія Небога з дочкою виїхала на кілька місяців до Кишинева. Третього березня, під час перетину кордону на пропускному пункті «Паланка», були величезні черги, де машини стояли в кілька рядів, і людям доводилося переходити кордон пішки. До пропускного пункту її довіз син Сергій, а після перетину кордону зустріла донька Ольга. Проживши з донькою в Молдові три місяці, пані Лідія повернулась в Україну для проведення планової операції й відтоді живе в Одесі. 

Лідія Небога хоче, щоб пам’ять про депортацію її сім’ї та народу не забувалася. Її донька Ольга займається дослідженням історії депортації й багато робить для Саратівської громади — наприклад, зняла фільм про переселення її спільноти. «Найбільш пам’ятне місце для мене — це кладовище», — каже Лідія Небога. Там поховані її батьки й діди.