Yulia Nykolyn Юлія Николин

Я пам’ятаю один такий момент.. звичайно, батьки не говорили мені, бо він приходив пізно. Я думала, чого мій тато так пізно додому приходить, а це його весь час викликали КДБ, щоб він був стукачем, щоб він закладав людей і так далі. Але тато мій був незламний, дуже сильний. І одного разу було вже дуже пізно, 12 година, і мама каже, давай одягнемось і підем назустріч. Ми вийшли так на дорого, далеко за село, чуємо, що хтось іде, мама вже кричить :«Івасю, то ти», а він каже : «Та Паранцю, то я», але таким голосом, знаєте, придушеним. Я була дитина, мені було шість років, але у мене просто це перед очима. Він підійшов до нас, ми почали бігти, іі він так маму взяв під руку, і я бачу, що він ледве йде. Ми прийшли додому, він сказав : «Грій воду, бо мені треба помитися, а ти лягай спати». У нас була одна кімнатка і кухня. Кухня була така маленька, може 2 метри довжиною. Ті люди що були вибралися, ми 9 місяців жили в батькової сестри. Я пішла лягла, але мене всю трусило, відчувала, що щось з татом не те. Я периною накрилася і в шпарку заглядала що там робиться. І коли мама зняла з тата сорочку, це взагалі був шок. Всі плечі - була суцільна кров, полоси фіолетові, чорні аж. Я не розуміла, я не знала що це таке, я цілу ніч не спала. Мама біля нього доглядала, ставила миску, я пам’ятаю що він почав відкашлювати кров’ю. Я питала в мами ранком що сталося, а вона каже : «Ти, дитинко, нікому нічого не говори, я тебе прошу, це тата так побили, я тебе прошу : ніде, нічого про це не розказуй». В мене вже тоді зродилися така, знаєте, така ненависть до тої системи, до того всього. Так старалася пронести це через усе життя, бо батьки мене так виховували.

Мама приїхала на спецпоселення до своїх батьків. Батько помер, рік побувши на Сибіру.. він так за неї переживав, мав 4 сини і, мама, одна дочка. Він її дуже любив, переживав за неї. Помер від тої туги. Лишилася бабця і троє синів вивезених, одного забрали в армію, а потім німці забрали його в полон, то старшого сина Василя не було з ними. Мама приїхала туди, на другий день у неї забрали паспорт, і сказали, що її залишають на спецпоселення, хоча не мали права цього робити. Коли вона вже пішла на роботу, там був один росіянин, каже: Пашенька, вони не мали права забирати в тебе паспорт, пиши в Москву, тобі прийде, що вони мають віддати паспорт". Як я буду писати, якщо я кину тут, КДБ одразу забирає всі листи? Я буду їхати в Невчинськ, і я там тобі кину того листа. Мама написала, він таким чином їй допоміг, а з Москви потім прийшов дозвіл, щоб їй віддали паспорт.

Якраз був Великдень, хлопці йшли з роботи, а дівчата йшли на роботу, бо були нічні та денні зміни. Один хлопчина впізнав дівчину зі свого села, скинув шапку, привітався з нею: "Христос Воскрес", а дівчата хором відповіли: "Воістину Воскрес!" - і тоді той конвоїр чергою цю чоловічу колону.. 6 чоловік загинуло одразу, на смерть, а 33 було тяжко поранено. Це, напевно, було вже останньою краплею, люди настільки збунтувалися, що почали організовувати повстання. Внутрішня організація, яку очолив, так всі кажуть, там був поет Сорока. Він, напевно, очолював це повстання, бо він написав гімн Кенґірського повстання; і такий був Михайло Келлер, з Дрогобиччини. Вони організували групу людей, які керували цим повстанням. Що вони робили: вони пробили стіну. В Кенгірі було три зони: перша зона була жіноча, друга і третя – чоловічі. В третій зоні ще знаходилася тюрма. Тюрма була страшна.. карцери були одинокі, одна людина могла тільки стояти, навіть не могла присісти.. перепрошую, і пісяла і какала.. Мама каже, потім, як вони розбили ті стіни, ті 40 днів, як тривало повстання, вони могли туди піти подивитися. Табірне начальство… Повстанці їх вигнали за зону і там самі керували тим всім. Був там священик із маминого села, який її знайшов, до речі, я навіть маю його фотографію, тут всередині зображений. Він її знайшов і каже: "Паранцю, ходім я тобі покажу що робили з людьми, як знущалися". Мама каже, як зайшла туди, не витримала і просто впала в обморок. Стіни в крові, страшно, просто страшно, мене, каже, трусило всю.