Олександра Папіна Oleksandra Papina

* 1981

  • Після того, як цей мітинг закінчився, о сьомій, о восьмій… В мене зміна нічна починалася з десятої вечора. От я додому пішла і цю ніч сиділа. От десь до першої години ночі ще були якісь новини, там якраз напередодні приїжджали-прилітали [міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина] Верещук, ще з якимось міністрами. Щось вони розказували там, і воно було не відписане. Я це відписувала, і інтерв'ю. Потім я, як то кажуть, в прямому ефірі бачила, як закривали небо над Києвом, над Харковом, цей повітряний простір для літаків. Я так десь просиділа до третьої ночі. Думаю: ну що сидіти, новин немає, поставила собі будильник через 40 хвилин, лягла, заснула. 40 хвилин – дивлюся, нічого не відбувається. Потім вже наступний будильник… мене не будильник розбудив, а дзвінок телефона. Дзвонила моя подруга. В неї чоловік на той момент працював в міжнародній організації, яка займалась розмінуванням гуманітарним. В них оце все вже теж… обговорювали плани про евакуацію. Вони тоді частину свого обладнання, якоїсь техніки, все вивозили в Дніпро. Він якраз цю ніч поїхав в Дніпро, вона сама залишилась вдома. Вона дзвонить, в неї паніка, каже… Причому, ну, вона далі від аеродрому живе, від аеропорту. А ми… ну там буквально два кілометри наш будинок стоїть. Я не чула вибухів. Вона мені дзвонить, каже: почалося. Я така відкриваю робочий чат наш, там, де в нас всі регіони України «Суспільного», там всі редактори сидять. Я взагалі не можу зрозуміти, що відбувається. Харків пише: в нас вибух, забирайте нашу стрічку, Київ пише: у нас вибухи. Тобто всі пишуть, що у них вибухи.

  • Виходить, що цей останній потяг, який їхав з Києва до Ясинуватої… Це останній рейс, коли він доїхав до Ясинуватої. Він вже до Донецька тоді не доїжджав. Мій батько на цьому потязі приїхав, а мій чоловік виїхав. Після того… ну я не знаю, буквально там… мені здалося, що це одразу сталося. Батько десь… Мій чоловік приїхав за мною на Вінниччину, і ми поїхали в Краматорськ. Батько мій… якраз почалися там дуже жорсткі бої в Ясинуватій. Там не було зв'язку, додзвонитися до когось було неможливо. Це хіба що якщо людина сама десь щось зарядила, телефони, змогла відправити якусь СМСку, то це добре. Тут якраз Галинка, що… В неї 10 серпня [2014 року] народилася онучка… у Максима, це донька Златка. А 12-го [cерпня] йому принесли повістку. Звісно, він пішов у військкомат. Галинка думала його десь відмазати, він ще з нею через це посварився. Виходить, що батько тут без зв'язку, Максима забирають… Я взагалі не уявляю стан Галинки, як це вона там все пережила, мала онучка. Ми поїхали в Краматорськ… це враження від Краматорська… Ми приїхали вночі, це десь у четвертій ранку потяг приїхав. Я перший раз в цьому місці, чуже місто, в невідомість. Там у чоловіка були якісь родичі, які нам… до яких ми приїхали, в принципі, пожили, вони нам допомогли, що ми пожили, поки знайшли собі житло таке більш-менш. Так ми опинились в Краматорську. Батько, він коли розказував, що це 10 днів цього пекла. Тобто без зв'язку, без нічого, майже постійно ти сидиш в підвалі. Там в них були у... якесь м'ясо в морозилці було, хліба немає, нічого немає. Ти вариш це м'ясо і мусиш його їсти, бо більше нічого немає. Йому довелося ховати сусіда свого, якого там міною вбило. Поліція, міліція просто приїхала, подивилась, що да, він мертвий. Каже: хочете — ховайте самі. Вони з сусідом його мили, вдягали, на своїх машинах повезли його на кладовище. Каже: ми приїжджаємо, там стоять якісь, ну, кавказці, я не знаю, чечени, абхази, хто вони. Труну везли на якомусь бусику там Volkswagen, умовно. Всі, хто ховати їхав, — на «Москвічє». Вони туди їх пропустили, почекали. Просто закопали, поклали труну в ту яму, закопали, ні хреста, нічого. Назад повертаються. «Москвіч» пропустили, а той бусік Volkswagen віджали «на нужди республіки». Батько розказував, як він виходив з того. Нічого немає, зв'язку немає, вони з сусідом на свій страх і ризик вирішили виїхати з Ясинуватої. Вони на його, на машині сусіда, на Авдіївку, там через [Донецьку] фільтрувальну станцію доїхали. Якийсь ніби блокпост стоїть, але нікого немає, подивились — розтяжок немає, нічого. Коротше, без якихось пригод в'їхали в Авдіївку. Каже: в'їжджаємо в Покровськ, а це якраз субота, День незалежності, весілля, як ніби зовсім інше життя.

  • Мені дали десятий, одинадцятий клас, і дев'ятий в мене клас був. Я тільки не пам'ятаю, який з класів… Це або десятий, або одинадцятий клас. Якраз оце ж вибори, це все, агітація, це ще перший тур. Вони в мене питають: «Александра Алексеевна, за кого вы будете голосовать?». Я така стою думаю, ну, блін, як мені їм відповісти, щоб і пояснити, і щоб, ну якось, це, ну… Я стою, в голові формулюю відповідь, а інший хлопчик: «Ну вы ж, наверное, как и все, будете голосовать за Ющенко?». Я така: «Да я буду». Думаю, фух, він за мене зробив всю роботу. Я кажу: «Так, я буду голосувати за Ющенка». Він потім… він зрозумів, що він оговорився. Тобто він хотів сказати за Януковича. Вони потім у мене уточнюють: ви точно… я оговорився, я хотів сказати за Януковіча. Я кажу: «А я ні, я буду голосувати за Ющенка». Вони там: «А чому?» Це ж там от якісь вже тоді стереотипи були, про цих бандерів, притеснение русского языка. Я їм тоді щось пояснювала, бо я кажу: насправді це не проблема, от ваші батьки розмовляють російською, от ви бачили, щоб в нас в Донецьку когось за російську мову били, ви це бачили? Вони кажуть: ні. Я кажу: так а які утиски, ви зараз тут вчитесь, якою мовою я з вами, якою мовою розмовляю? Вони: да, да. Звісно, вони прийшли додому, і, певно, навряд чи вони там… Можливо одиниці які з них хотіли… можливо, просто переказали цю розмову, і все.

  • Насправді я прямо аж якось дуже серйозно до цієї наукової роботи не підійшла. Якось я вже на той час, коли варто було, певно, вчитися, навпаки, я так вже більш формально до цього підходила, просто напрацювала собі певний авторитет серед викладачів, і далі вже воно все так на автоматі йшло, не знаю. Якось формально… Нічого я там… Але я точно знаю, що коли я цікавилась цією темою… тоді з джерелами — ну які джерела? Це якийсь офіційний вісник МЗС, бо навіть інтернету тоді… він вже був, але доступу до нього такого прям не було. Якщо враховувати, яку стипендію ти отримав, то піти там заплатити в якийсь інтернет-клуб за годину інтернету — це була досить відчутна сума. Це по-перше. А по-друге — навіть якщо ти набереш цю інформацію, скинеш, умовно, на якусь дискету, то потім цю ж дискету кудись треба мати вставити. Тоді ще не у всіх були навіть ці комп'ютери. Це знову треба ж ще кудись в інтернет-клуб, щоб попрацювати потім просто в Word. Тому я ходила в зал періодики, це якісь офіційні вісники МЗС, шукала якісь статті про підписання якихось договорів, аналізувала їх. Потім також так само якась преса. Потім мені хтось порадив: каже, а ти знаєш що в нас в Донецьку є… зараз не згадаю, як точно воно називалось… оце Слов'янське товариство… а, Центр слов'янської культури. Це потім вже з цього всього… Я вже потім зрозуміла, що це був один з осередків оцього двіжу, який підтримував потім і «ДНР». Це офіційний центр через який фінансувалося, роздавались, ще, певно, з [19]90-х років, оці мутні двіжняки були в Донецьку. Я ходила туди, мені дали контакти. Там головою цього Центру слов'янської культури був якийсь викладач в матфаку, з математичного факультету [Донецького державного університету]. Я туди пішла, але щось, я не знаю, чомусь не склалось. Я один раз туди прийшла, він прям дуже зацікавлений був: приходь, приходь, приходь, ми там, і то, і сьо, і прямо ми чуть лі не за тебе напишемо ту дипломну роботу, тільки приходь до нас. Але я тоді не відчула взагалі ніякого такого подвоху, як то кажуть. Я не знаю, чому я не пішла туди. От якось більше не зрослось, і слава богу.

  • Мій дідусь по батьковій лінії, Денисюк Василь, у роки Другої світової працював в колгоспі, як і всі. Коли почалась Друга світова війна, німці окупували Вінниччину, йому на той час було 14 років. Він потрапив у полон як остарбайтер. Він був полоненим, працював у концтаборах, на заводах. Коли вже закінчення Другої світової війни, він перебував десь у Франції, неподалік міста Кале. Там їх звільнили англійці та американці. Він розказував, коли це звільнення відбулося, їм там видали дуже багато їжі, якихось шоколадок, одяг дуже гарний, це було ніби на кшталт військової форми. Серед них там в тому таборі, де він перебував у полоні, були не тільки цивільні полонені, але й військовополонені, тобто радянські офіцери, десь нижче рангом. Після того як їх звільнили й до того як їх передали вже радянській владі, дуже багато їх агітували їхати в Канаду або в Австралію. От серед тих, хто був… саме серед військових дуже багато погоджувалися на цю пропозицію. Певно, вони розуміли, що з ними може бути по поверненню в Радянський Союз, але мій дідусь не погодився. Не пристав на цю пропозицію. Він думав, що він хлопець, 14 років, він цивільний. Тобто з ним нічого поганого точно не могло би статися. Але після того, як їх передали радянській владі… Їх, як він розказує, там п'ятьма пароходами відправили в Одесу, вони десь біля місяця пливли. Коли їх передали радянській владі, ці радянські солдати, які їх приймали, позабирали все, що видали їм американці, англійці, з одягу, з їжі. Повидавали натомість взагалі якісь там ганчірки. Вже в Одесі, після того як вони прибули в Одесу, в порт, їх там розподіляли, сортували — цивільні полонені й військовополонені. Його відправили… не дивлячись на те, що він був цивільний, малолітня дитина, на момент потрапляння в полон. Його відправили в Магадан, він там валив тайгу, на п’ять років. Але він там не пробув всі п'ять років. Його доля склалася так, що його батько був комуністом, і він добровольцем… як тоді, певно, всі називалися добровольцями. Всі йшли на фронт. Він навіть там загинув, отримав якісь там вже по загибелі нагороди від радянської влади. От його мати написала листа кудись владі. Його не звільнили з того концтабору, а перевели у Азербайджан, десь поблизу Баку. Це вже був табір такий, трошки полегшений, трудовий, вони там клали дороги.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, 14.05.2024

    (audio)
    délka: 04:04:53
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Ми ще не знали, на що вони здатні

Олександра Папіна під час запису інтерв'ю, 2024 р.
Олександра Папіна під час запису інтерв'ю, 2024 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Олександра Олексіївна Папіна — культурна менеджерка та журналістка за фахом, історикиня за освітою. Народилася 1981 року в Ясинуватій, що поблизу Донецька. Діда пані Олександри репресувала радянська влада, тому її батько негативно ставився до радянського устрою. В роки перебудови саме він відкривав доньці білі плями української історії. Інтерес до історії підживлювали якісне викладання цього предмету в школі й багата на українську класичну та історичну літературу домашня бібліотека. Саме батько підштовхнув пані Олександру вступити в Донецький державний університет на історичну спеціальність. Після завершення навчання, 2004 року, вона почала викладати історію в донецькій школі, де пояснювала дітям, чому підтримує Віктора Ющенка. До 2014 року поєднувала роботу та підприємницьку діяльність із виховуванням власних дітей. Після початку російсько-української війни була вимушена виїхати в Краматорськ, оскільки громада знала про її проукраїнську позицію. Короткий час працювала в управлінні культури Донецької ОДА. Організовувала фестивалі «Дике поле» та «Кальміус», а також Нью-Йоркський літературний фестиваль (спільно з Вікторією Амеліною). З 2018 року працювала у регіональній філії «Суспільного». Наразі мешкає у Львові й редагує газету для переселенців.