Микола Петрущак

«У п’ятдесятому році десь у листопаді зібрали етап. Назвали ІНТРУД – індивідуальний труд. Тут були старі люди вище шістдесять років, інваліди, поранені різні, знаєте, хто себе стріляв. Наприклад, такий був Давид Біда з Тернопільщини, який стріляв собі у висок. Куля пройшла – і він осліп. Його взяли живого і не розстріляли. І все думав, – каже: «Я звільнюся, Совєцький союз розпадеться – і я поїду до Австрії. І мені австрійські лікарі відновлять зір». – Мав таку візію. Такий був з Ходорова, заступник сотенного, який сюда собі стріляв, а куля вийшла у переніссі. Сохан, здається, прізвище його було. Дрофич Микола – такий був політвиховник сотні. Мав стегно прострілене… В кожнім разі таких, нас не розстріляли. Бо було так. У сорок сьомому році вийшов Указ і до п’ятдесятого року не було в Совєцькому союзі розстрілу. Бо вони масово розстрілювали, а потім побачили, шо тих людей можна використати на роботу.»

«Мертвий пункт» – то означало, шо ми в певному місці кладемо почту, або кладемо інформацію. А певне місце – то було так: або дупло десь було, або купа каміння, або на цвинтарі. Розумієте? І ми могли не бачитися місяцями, але та почта йшла. Наприклад, я як дістав плащ-палатки. То я на «мертвий пункт» відніс уночі і я пішов геть. Міг хтось на той «мертвий пункт» попасти випадково. То могло бути. Але ми старалися десь у потоці той «мертвий пункт» визначати, шоби мало було доступне. І то нам вдавалося. Ну і тривала така моя робота до травня сорок дев'ятого року. Черговий раз я йшов на квартиру, на той «мертвий пункт». І засідка. – «Стой!». Думаю, не буду ставати, не буду. Я вискочив, туди-сюди. А мені автомат збоку. Я ше пробіг може метрів тридцять-сорок – і впав. Думаю, шо зі мною, я не можу... Підбігли, скрутили. Лікарня у Бориславі на Потоці недалеко. Мене в лікарню якоюсь фірою (відразу знайшли). Прооперували мене. Повитягували кулі. Кулі пробили печінку, кишки. Ну і... Хто ти є? Що ти є? А у мене той документ. Я мовчав. Я тиждень мовчав. Не можу говорити. І за тиждень вони мене перевезли до Підбужа, до мого району.»

«І там вже було мені трошки ліпше. Там вже були з різних кінців люди, вже мали шось їсти. Я там трошки віджив. В пересилці так було: заводили – то була баня і прожарка одежі. Так шо вошей ми вже не мали. Були великі блощиці. Камери були як камери. Я був на другому поверсі і близько до залізниці. То був дванайцятий корпус, наскільки я пригадую. Ну а порядок який? Рано –– підйом. Там «параша» (туалет – Авт.) у камері. Виносили, хто був здоровший, парашу виносив. Нас було в камері певно десь чи сорок вісім, чи п’ятдесять. Дуже тісно було і від того дихати не було чим. Зле було. Не було як спати. Мені все давали місце, бо бачили, шо я вже з гноями, поранений. Деколи приходили раз на три дні певно, фельшер. Якийсь жидок був. І він дбайливо ставився. Але він не міг нічо зробити. Той бинт мені відірвали, а той причепили. А жовч йшла, йшла, гній ішов мені... І не дивлячись на то, я дуже схуд. І мене вже в камері мої побратими жалували, шанували. Ну а обід: рано була каша (трошки каші на тарельці) і чай. А чай – то був окріп, вода звичайна. А потім в обід давали баланду. Якусь зупу. Миску якоїсь зупи (на дні трохи дали зупи) і знову або каша, або якоїсь бульби. Деколи було кусок рибки. Маленький, так, як на два пальці. В кожнім разі все... А на вечір нам також трошки каші. На кашу було так як наперсток олії.»

«В Абезі я зустрічався, наприклад, зі Львова був Іван Грабар. Він був в уряді Стецька. Фещенко-Чупівський – професор, якого заарештували в Катовіцах. Він був членом Центральної Ради… Вмер мало не на моїх руках. Вчив мене багато. Як Грабар, так і той. Вчили мене. Той історію вчив,той ґеографії... Ну а наука у лягру (таборі – Авт.) як тривала? Після одбою переважно літом (день довгий, сонце не заходить) можна було походити. І так поміж бараками розмова йшла на ходу. Три-чотири хлопці йшли, а той, хто розказував – розповідав, розповідав, розповідав. Так шо я вчений чоловік власне з лягрів (таборів – Авт.)»