Я бачив порозбивані танки, машини там, де проходив російський фронт. І я бачив, як йшли російські полонені — тисячами, йдуть і йдуть. А мама мала буханець хліба. Взяла, порізала на кусочки і каже: «Я тебе зараз спущу з кузова на землю, а йдуть полонені, то ти їм давай по кусочку хліба». Ну, і я їм так даю. А вони ідуть так: один, потім через три метри – третій… І я їм той хліб роздаю. І потім, я вже бачу, що хліба нема. А приходить ще один, мабуть, хворий полонений, вже не має сили говорити, і показує мені на уста, що він хоче їсти. А я останній кусочок хліба перед ним я дав іншому полоненому… Той вертається, розділяє на половину, і дав тому, що показував на вуста… І так вони відійшли. То мені запам’яталося на ціле життя: як одна людина, що сама була голодною, по-християнськи поділилася з другою голодною людиною.
23 грудня 1949 року маму арештували, засудили на 10 років ув’язнення, а нас — мене, брата, тата і стареньку хвору бабцю вивезли на Далекий cхід. І коли мене вже вивозили, то сказав мені совєцький офіцер: «Посмотри последний раз на Львов - больше ты его не увидишь!» То я запам’ятав! Везли нас більше місяця… Волосся присихало до металевих каркасів вагонів, їжі не було, бо ми не мали з собою що взяти — належали до тої частини інтелігенції, що мала тільки зарплату. Бараболь нам не дозволили взяти з пивниці, а більше нічого не було. Але Боже провидіння було з нами, бо в нашому вагоні була людина з Мокротина біля Жовкви, і він мав цілий мішок сушених яблук, грушок і сливок. Коли він бачив, що нам не дають їсти, а так було по 2-3 дні, що ми нічого не їмо і вже стали жовтими, як віск, - він, коли варив своїй родині ту сушиню, давав і нам. Таким чином ми лишилися живі.
Маму звільнили після 7-ми років тюрми, бо вона нічого такого не зробила, нікому не чинила кривди. Її поляки заарештували — вона відсиділа. Її німці заарештували — вона відсиділа. Ну, а найбільше — совєти… І все за вірші, все за поезію. Вона дуже багато читала віршів. Німці її арештували за те, що вона прочитала вірш «Мені однаково чи буду я жити в України, чи ні». Прочитала вона його німецькою мовою. Вони все зрозуміли і прийняли на свій рахунок. Тільки завдяки тому, що мером міста був татів товариш Попорович (вони разом вчилися в Ґданську), вдалося переговорити з ляндкомісаром, щоб він пішов до німецьких гестапівців і пояснив, що вірш не про німців, його написав Шевченко. Та що з віршами, — зі словом також треба бути дуже обережно.
Мене виховував батько, український січовий стрілець, і мати, пластунка, так, що на всіх великих концертах Варшави я був присутній. Бо мама мене вела з собою. В тому числі я був в найбільшому палаці Варшави — палац Рома, на кілька тисяч людей. Приїхав Богдан Кравців на свято Крут, і мама взяла мене на той концерт. І вийшло так, що маму викликали на сцену в президію, а я лишився з зовсім незнайомим чоловіком, бо Богдана Кравціва я не знав. Коли зазвучав гімн — я то пам’ятаю, як сьогодні: я почув гімн — і дивлюся, що встали всі люди. Я подивився в одну сторону, в другу, також став по стійці струнко. І мама, яка була на сцені, казала: «Твій голос дитячий виділявся на тлі найбільшого залу Варшави — палацу Рома…»
На Різдво я поїхав додому, до Збаража… І вже мене потім не пустили родичі на ІІ піврік до гімназії, бо гімназія закривалася, і мама взяла мене і Бориса, і ми поїхали до Львова. Вже тепер назавжди до Львова, до маминої тети. Тато мав видати студентам посвідчення про закінчення ремісничої школи і приїхати. За одну добу совєцькі війська зробили прорив на 150 км. Ми були у Львові, а тато лишився в Збаражі. І так наша сім’я розлучилася. Ми доїхали до Криниці. Кожен день виглядали поїзда — може, якось тато добереться до нас, але того не сталося. В Криниці було багато пластунів зі Львова, в тому числі і старших пластунів. Вони мною опікувалися, брали мене на прогульки, на лісові мандрівки… Від Криниці до Мушини текла ріка, і в ній були викопані окремі місця, щоби людина могла і поплавати, бо сама ріка не була глибока, тільки в окремих місцях. Так що ті пластунські мандрівки я пам’ятаю, маю навіть одну фотографію, тільки треба буде її знайти. Пластуни не робили ніякої різниці, що я ще такий малий, а вони дорослі. Вони були з 5-ої кляси гімназії, з 6-ої. І так якось мені везло, що до мене ставилися, як до рівного собі …
Попович Ігор Степанович народився 26 лютого 1933 року у Варшаві, Польща. Батько Степан Попович, мати Наталія Юрчинська, брат Борис.
Батько - вояк Українських Січових Стрільців, закінчив політехніку в Данцігу, скерований до фірми „Лімпоп“ у Варшаві.
Мати - полковниця 34 полку пластунів ім. Марусі Богуславки в Бережанах, Галичина. Працівниця Центросоюзу, акторка-декламаторка.
Родина емігрувала перед наступом Червоної армії у 1944 році в м.Криницю, Західна Галичина, Польща. Репатрійовані в СРСР. Сім‘ю було заслано на 7 років в Хабаровський край, Росія.
Ігор навчався у 1954-1959 роках в Хабаровському інституті інженерів Залізничного транспорту, Будівельний факультет.
Після повернення на Батьківщину працював у 1959-63 рр. в м.Миколаєві, Західна Україна, інженером, а потім начальником виробничого відділу будівельного управління. З 1963 року живе у Львові, Західна Україна. До 1991 року працював в будівельних підприємствах.
Член товариства політичних в‘язнів та репресованих. Член координаційної ради товариства у 1993-97 роках. Співав в хорах і декламаційних гуртках. Пише поезію.
