Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Світлана Поваляєва Svitlana Povalayeva (* 1974)

• народилася 20 березня 1974 року в Києві

• завершила загальноосвітню школу № 71, де поглиблено вивчала хімію та біологію

• навчалася в Інституті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка

• разом з однокласниками підтримувала протестувальників під час Революції на граніті у жовтні 1990 року

• розпочала кар’єру журналістки на телеканалі «ММЦ-Інтерньюз» у культурологічній програмі «КіН»

• працювала у першому кольоровому україномовному тижневику «ПіК: політика та культура» та інших виданнях

• активна учасниця протестних акцій «Україна без Кучми», Помаранчевої революції, Мовного Майдану та Революції гідності

• бере участь у роботі громадської організації «Захистимо Протасів Яр», що була заснована її сином, громадським активістом Романом Ратушним, який загинув у червні 2022 року

• авторка прозових книг і збірок поезій, зокрема «Після Криму» і «Мінлива хмарність з проясненнями»

Світлана Поваляєва — учасниця чи не всіх найбільш знакових подій сучасної української історії, починаючи від Революції на граніті, до якої долучилася ще школяркою. У Революції гідності брала участь уже разом зі своїми синами: Василем та Романом Ратушними. Журналістка й авторка книг для дітей і дорослих. Громадська активістка. 

Звичайна радянська родина, типова радянська школа  

Світлана Вадимівна Поваляєва народилася 20 березня 1974 року в Києві. Як згадує письменниця, родина була доволі типовою, як для того часу: «Моя родина виглядала ззовні як звичайна совєцька родина, тато — інженер, мама — юрисконсульт. Ну, принаймні інженер в радянській родині — це була така, дуже типова історія».

Навчалася в «найгіршому розумінні такій совєцькій школі, червоній такій, комуняцькій». У той же час удома ставлення до офіційної ідеології було доволі негативне, навіть іронічне, оскільки в родині були репресовані. Нерозуміння дитиною усіх процесів, що відбувалися, чому в школі говорять одне, а вдома зовсім інше, призводило до курйозних ситуацій. Так, одного разу, наслухавшись розмов на кухні, Світлана Поваляєва прийшла в школу і сказала, що «Ленин — рыжая сволочь». І хоча тоді при владі уже був Леонід Брежнєв, такі висловлювання могли мати серйозні наслідки для родини.

Росла пані Світлана в російськомовному середовищі. Україномовною, імовірно, була лише бабуся. А от батьки, хоч і негативно ставилися до радянської влади, все ж були прихильниками «великой русской культуры». Тож не дивно, що навчатися пані Світлану відправили в школу з російською мовою викладання, де в класі із сорока учнів жодна дитина не розмовляла українською.

Про майбутню професію в шкільні роки особливо не мріяла: «Я просто хотіла вирости і щоб всі мене нарешті залишили в спокої… Мені просто хотілося стати дорослою і самій розпоряджатися своїм життям, приймати рішення».

На початку 1990-х не було відчуття, що все розпадається, руйнується. Не було розуміння важливості цих історичних подій: «Я просто пам’ятаю, що це були старші класи і мені було абсолютно байдуже на, м’яко кажучи, вчителів там, на всіх. Тобто я просто бунтувала, мені було абсолютно не страшно, що мене не приймуть в Комсомол». Тож не дивно, що разом із кількома однокласниками пані Світлана опинилася на Майдані, де, голодували студенти, висунувши свої політичні вимоги українському радянському уряду. Перша революція, у якій вона взяла участь, ще навчаючись у старших класах, — Революція на граніті.

Вступ на журналістику у перший рік незалежності 

У школі пані Світлана навчалася в педагогічному класі, де поглиблено вивчала хімію та біологію, і планувала вступати на біофак. Хотіла працювати на якійсь дослідницькій станції та вивчати тварин. Втім, виявилося, що в реальності програма навчання зовсім інша, до того ж потрібно буде вивчати вищу математику. «І ми істерично почали шукати, куди би іще. Я писала вірші, зрозуміло, я їх писала кошмарно і російською мовою. <…> І на основі цього вирішили, що, можливо, на журналістику». Це був 1991 рік. Рік, коли вперше і вступ, і викладання у вищих навчальних закладах були українською мовою. Світлана Поваляєва стала студенткою Інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Пані Світлана згадує студентські роки як веселі часи. «Були настільки неймовірні викладачі, що навіть такі люди, як я, які не сильно тяжіли до освіти, з цікавістю ходили на лекції, і запам’ятовували це все, і читали все, що задавали, просто дійсно з цікавості».

Телебачення, глянцева журналістика і перша книжка

Журналістську діяльність розпочала на п’ятому курсі, коли потрібно було проходити виробничу практику: «Я прийшла на “ММЦ-Інтерньюз”, головним редактором тоді Сашко Кривенко був, програма “Вікна”. Але я не хотіла в політику. А там була якраз програма “КіН”, і друг Сашка Кривенка Володимир Павлів був головним редактором. Він її вів, і там працювали і Михайло Бриних, Ярослав Геляс. Словом, люди, які дуже акуратно і грамотно могли виправляти все, починаючи з моєї української і закінчуючи моєю оцією невалідною журналістською освітою, яка мені абсолютно не знадобилася, тому що вживу на сучасному телебаченні все виглядало абсолютно інакше».

Згодом працювала на «Новому каналі», де створювала «величезні, гігантські сюжети про культурні події, поки туди не прийшов Ткаченко [1] і все це не закінчилося». Після цього працювала в журналі «ПіК» («Політика і культура»), де головним редактором був той самий Олександр Кривенко. «І це теж такий розквіт був уже цієї глянцевої, я би навіть сказала, друкованої журналістики, де теж практично не було жодних обмежень, жодної цензури».

Перші спроби написання художніх текстів були в той період, коли Світлана Поваляєва поєднувала материнство з роботою в журналістиці. «В мене було двоє зовсім малих, грудних дітей, і мені потрібно було подіти всі ці мої переживання, все це моє київське життя… Я записувала, я писала і вірші, і просто якісь рефлексії. Я взяла чомусь і почала це писати і перекладати все це українською мовою». Хоча переважно вдома всі спілкувалися російською, у пані Світлани не виникало навіть думки видаватися не українською. Перша книжка Світлани Поваляєвої «Ексгумація міста» була наполовину перекладена самою авторкою з російської.

Ще дві революції

Про початок Помаранчевої революції дізналася з новин: «Я побачила це по телевізору. Рано-вранці, перед роботою я приїхала на Майдан, і мені стало страшно, тому що людей було дуже мало. Насправді це не виглядало так, як телекартинка, це було набагато страшніше». Людей було небагато, і складалося враження, що вони не мають чіткого плану дій.

Згодом пані Світлана знайшла дома усі помаранчеві речі й почала щодня їздити на Майдан. Але все одно на той момент це була більше мистецька історія, ніж політична. Багато друзів і знайомих теж підтримали Помаранчеву революцію: «Уся наша тусівка, яка була на “Україні без Кучми” [2], опинилася в результаті на помаранчевому Майдані».

Період, коли президентом було обрано Віктора Януковича, став часом найбільшої зневіри. Адже, на думку пані Світлани, попри здобутки революції, громадяни усе це втратили, обравши такого діяча на головну посаду держави. Тож коли Євромайдан лише починався, пані Світлана доволі скептично поставилася до чергової спроби змінити щось у країні мирним, ненасильницьким способом. Втім, разом із синами, Василем та Романом Ратушними, дуже швидко знову опинилася на Майдані. 

У ніч побиття протестувальників 30 листопада 2013 року пішла додому, але під ранок вирішила повернутися, аби забрати сина Романа, який залишився біля стели (монументу Незалежності). «І в цей момент, коли я вже йду по вулиці, мені дзвонить Маша Лебедєва і істерично кричить: “Свєта, ти знаєш, що відбувається? Тебе знають люди, ти публічна особа, повертайся, будь ласка, додому і напиши негайно, що тут забивають на смерть людей, що добивають навіть просто перехожих за квартали й квартали від Майдану, що “Беркут” [3] розганяє Майдан і тут людей буквально вбивають фізично». Власне, спроба силового розгону Майдану, на думку пані Світлани, була точкою неповернення революції.

Проте найстрашніша ніч була все ж «із вісімнадцятого на дев’ятнадцяте лютого [2014 року], коли горіли Профспілки [Будинок профспілок, де був розташований штаб Майдану]. Коли були вже перші вбиті, коли БТР тиранив барикаду. Коли барикада згоріла, мій старший син був з боку Профспілок, в “черепасі”, вони штурмували “Беркут”, а молодший стояв саме на тому місці, куди таранив БТР. І я розумію, що я їх обох бачу, але якщо їх вб’ють або схоплять, я навіть не зможу нічого зробити. Тобто я це просто побачу і все. Це найстрашніший момент взагалі».

А далі — анексія Криму та початок війни, коли все виглядало абсурдним і було неможливо повірити, що це правда. Війна, яка почалася одразу після Революції гідності, не дала повною мірою відрефлексувати Майдан. Це тривало й далі, адже після 24 лютого 2022 року «ми отримали Бучу, отримали Маріуполь». Після анексії Криму пані Світлана займалася волонтерством, повернулася на телебачення, продовжувала писати, видала збірку поезій «Після Криму» (2018).

Боротьба за Протасів Яр

У 2018 році розпочалася боротьба із забудовниками ТОВ «Дайтона Груп», які планували побудувати кілька багатоповерхівок у зеленій зоні київського урочища Протасів Яр. Пані Світлана згадує: «Всі собі жили, не тужили, ніхто не цікавився, кому належить ця земля… Але у нас красиве місце, все прекрасно, кожен живе своїм життям. Літо. І тут люди просто, які в Києві, помічають, що активно починають вирубатися дерева, просто вирізатися весь схил».

З цього почалася боротьба проти недоброчесних забудовників, із тітушками [4], бійками, наметами і судами. «Рома [Роман Ратушний] одразу сказав, що просто фізичним протистоянням це нічого не дасть. Нам треба йти в суди. Нам треба розкопувати цю історію, дивитися, хто власник, як це було продано, через які схеми, кому, і розкручувати оцю всю історію. І паралельно в законний спосіб боротися в судах». Вже за рік після появи громадської ініціативи «Захистимо Протасів Яр» син Світлани Поваляєвої Роман Ратушний очолив однойменну організацію. Попри переслідування, погрози чиновників, незаконне прослуховування, зелену зону вдалося відстояти. 

У день початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Роман Ратушний долучився до підрозділу територіальної оборони, ставши на захист Києва. Згодом у складі 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр» брав участь у деокупації Сумщини, боях на Харківщині. У червні 2022 року він загинув під час виконання бойового завдання. Водночас заснована Романом Ратушним громадська організація продовжує його справу. У пам’ять про Романа Ратушного було засновано фестиваль «Протасів Яр», який поєднав у собі правозахисну, культурну і історичну складові. «Фактично усе, про що мріяв Рома». Свою останню збірку поезій «Мінлива хмарність з проясненнями» Світлана Поваляєва присвятила синові.

Пані Світлана вірить, що творчість і культура відіграють надзвичайно важливу роль під час війни. “Це і є спротив. Це показує, що вони нас не знищать”.

[1] Олександр Ткаченко — політик, журналіст, міністр культури та інформаційної політики з червня 2020 року до липня 2023 року.

[2] «Україна без Кучми» — кампанія протестів у 2000–2001 роках, спрямована на відставку президента Леоніда Кучми.

[3] «Беркут» — підрозділ міліції в структурі МВС України в 1992–2014 роках.

[4] Тітушки — неофіційні найманці, яких влада (передусім Віктора Януковича) використовувала для сутичок і перешкоджання діяльності активістів.