Дмитро Присяжний Dmytro Prysiazhnyi

* 1975

  • «Був перший виїзд одразу з Майдана на Чернігівщину в містечко Гончарівське. Військові так неформально називають це містечко — Гондурас. Знаєте, так по-військовому. За радянщини там стояли танкісти. Ну, вони там і стояли. А також було інше військове містечко, котре було розтрощене не авіаударами, а людським невіглаством, і нахабством, і ненажерливістю. Тобто, коли розформовували військові містечка, майно або продавали, або розтягували. І самі будівлі там розбирали на друзки. Чому? Тому що той напрямок був небезпечний щодо можливого російського вторгнення. Якщо танкісти стояли в облаштованих казармах, умовах, то із Сумщини був перебазований до Гончарівського ракетно-артилерійський дивізіон. Хлопці, молоді солдати, мешкали в наметах, в непристосованих умовах. Будівля є, але вона… порожнеча там, ні вікон, ні дверей. Все розтрощено. Намети. Хлопці не мали ні засобів гігієни, ні достатнього харчування, ні дощовиків. Багато чого. І ми з євромайданівцями, які зібралися в таку дружню ватагу, в колону… “Хто зі священників згоден?” Кажу: “Я”. — “Давайте, вирушаємо”. З нами були відомі актриси. Зокрема, Раїса Степанівна Недашківська, народна артистка України, жива легенда театру і кіно, Руслана Лосман, Леся Горова, вже народний артист України Тарас Компанійченко. Вони вирушили з концертом, підтримати. Я — з молитвою. Поки вони готувалися, я відслужив молебень, благословив хлопців. Я побачив, і я був дуже вражений. Вбрання потерте, брудне, взуття в жалюгідному стані. Там десь підошви немає, там взагалі немає навіть взуття. Вони в капцях».

  • «Це як один ланцюг — Революція помаранчева, Революція гідності. Ти учасник і першої, і другої. А щодо Помаранчевої… Звичайно, було відчуття дивовижної єдності через піднесення національне. Тому що була фальсифікація, була. Я, наприклад, ніколи не забуду. От зараз дуже актуальна Києво-Печерська лавра, адепти “русского мира”. Це не було вчора, і це не було лише в [20]14-му році, коли почалася анексія Криму і буремні події на Донбасі. Я пам'ятаю, як в храмах моспатріархату тамтешні, якщо можна, з дозволу сказати, священники, на Євангелії і на хресті вимагали у своїх парафіян присяги, що тільки за Януковича будеш голосувати. Вибачте, що це за ґвалтування людського вибору? Бог людину створив вільною і дав можливість обирати, а тут людину позбавляли цього вибору. Це негоже. Я пригадую їхній агітки, котрі роздавали ледве не в усіх парафіях моспатріархату. Тут високоякісний папір, ікона архістратига Божого Михаїла. Розгортаю. “Молитва верных духовных чад украинской канонической православной церкви за раба божьего Виктора Януковича”. Я не буду цитувати всю молитву, а лише її невеличкі уривочки. “Запрети всем врагом его, борющимся с ним, сотвори их яко овцы и развей их, как прах пред лицем ветра”. Як таке можна пропагувати?! А як же любов до ближнього свого? Я тоді побачив, яке лицемірство. Слава Богу, що я не в Московському патріархаті. І та ракова пухлина, котра була в українському тілі уже довготривалий час, вона дала вже свої метастази. Це лише наслідки того, що вони не були покарані тоді за такі дії, що суперечать не лише Божому, але й цивільному закону. А непокаране зло повертається. І тому і не дивно, що їх адепти стали коригувальниками вогню рашистської артилерії, здавали наших активістів, ветеранів АТО. А декотрі вдягали з георгіївськими ганчірками військову форму і з автоматами чинили безчинства. Дехто навіть катував наших військовополонених. Це не вчорашній день. Непокаране зло повертається сторицею. І те, що їх почали зараз ставити на місце — Слава Богу. Але, на превеликий жаль, з великим запізненням. Ну, краще пізно, ніж ніколи. Хоча в ідеалі процес українізації, декомунізації, люстрації, утворення помісної церкви повинно було розпочати ще в [19]91-му році, на зорі української незалежності».

  • «Тому що справа була варта того, щоби українська церква у Боярці відродилася. Тим більше, в [19]20-ті, [19]30-ті роки Михайлівський храм, де мене хрестили, — це була парафія Української автокефальної православної церкви. Це вже потім радянщина прийшла, кого замордувала, розстріляла, кого відправила до концтабору, процес русифікації. Боярка дуже активно заселялася відставниками-кагебістами, відвертими україножерами. І тут приходить українська церква, де служба правиться українською мовою, де крім закону Божого викладається історія української церкви і історія України. І потім, коли ми з Божою допомогою перейшли до свого храму, ми зорганізували історичний клуб, де запрошували фахових істориків, такі, як нині спочилий Володимир Броніславович Білінський, автор тритомника “Країна Моксель [або] Московія”, Сергій Коваленко. Варто пригадати навіть Юрія Щербака. Це взагалі легендарна постать і нашої політики, і дипломатії. Ми почали знімати на камеру, потім перекладали на диск, розповсюджували. А потім поширювали на ютубі, щоб більша глядацька і слухацька аудиторія мала змогу ознайомитися з їхніми напрацюваннями, з їхніми книжками. Було дуже цікаво. І це лише один із епізодів. Коли ми були присутні, наприклад, на історичних диспутах в нашій семінарії, а потім уже історичний клуб при нашому Свято-Покровському храмі».

  • «Став запитувати, зокрема, про Степана Бандеру. Батько, як вихованець радянської школи, розповідав, що це був злочинець, що його після війни вбили свої, бо гроші не поділили. Я потім став цікавитися, а що ж там відбулося. Після війни? Так, вибачте, рік смерті Бандери — [19]59 рік. Війна Друга світова завершилася в 45-му. Уже щось не відповідає дійсності. І ви знаєте, за дивним збігом сталося так, що я колись відвідав його малу батьківщину, селище Старий Угринів, біля Калуша. Сучасна Івано-Франківщина. Ви не повірите, але в храмі, де його батько був довготривалий час настоятелем, я мав дві служби. Це парафія греко-католицької церкви, але коли ми приїхали з Боярки, де я служу священником, це передмістя Києва, до Старого Угринова, вони люб'язно погодилися надати нам можливість відслужити літургію, причастити наших вірян і відслужити панахиду пам'яті і священника Андрія, котрий, з'ясовується, був військовим капеланом Української галицької армії, воїна Андрія, духовного воїна, священника, і воїна Степана, його сина, а також братів, що були замордовані нацистами. Іншого брата, котрий загинув у лавах УПА. Музей… Потім був в Стрию, на Львівщині, де Степан Андрійович Бандера вчився в гімназії. І не повірите, з плином часу стежки привели до Мюнхена, до цвинтаря Вальтфрідгоф, де похований Степан Бандера, де також упокоївся його побратим Ярослав Стецько. Той, що 30 червня [19]41 року у Львові зачитав Акт про відновлення української державності. І упокоїлася старша донечка Степана Андрійовича Наталка Бандера-Куцан. Куцан вона по чоловікові. Я був тоді в Мюнхені. І сталося так, що я був саме в той день, коли згадувались роковини і упокоєння. Я був в кафедральному соборі Святої Покрови і святого Андрія Первозваного. І саме в той день завітав до собору зять Степана Бандери, Андрій Куцан, його діти, онуки… Тобто онуки, правнуки, праправнуки Степана Бандери. Я підійшов до них, сказавши, що я священник з України. Тому що якраз теж приймав участь у поминальних заходах. Вони так були вражені. Запросили, він і його вже на той час дружина пані Іванка, українка, хоча родом із Польщі, на вечірню мюнхенську каву, спілкування. І ви не повірите, потім за два роки вони були в гостині у нас в Боярці на службі Божій в день Преображення Господнього. Прийняли причастя».

  • «Бабуся розповідала — за радянщини доволі так обережно — про Голодомор. Бабуся пережила їх аж три: на початку 20-х років XX століття, [19]32-33-й і [19]46 року. Я спостерігав, як бабуся дуже багато залишала сухариків і сушила. Кажу: “Бабуся, навіщо Ви це робите?”. “Ой, дитинко, ти не голодував, а я знаю, що таке голод. Треба, щоб хлібчик був, хоч і сухенький, але про запас”. Мене дивувало, чому вона дуже багато заготовляє дров. І тоді, коли газ коштував копійки, вона казала: “Діточки, будете в хаті перебудовувати щось, ні в якому разі не чіпайте пічку. Вона ще вам знадобиться”. Багато хто з цього дуже глузував з наших сусідів, знайомих, родичів. “Та ви що, та дрова — це вже вчорашній день”. Бачите події сучасної історії, як ті самі дрова знадобилися, коли у нас були масові відключення електроенергії або з метою, щоби система працювала, або коли були пошкоджені об'єкти критичної інфраструктури».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kyiv, 01.04.2023

    (audio)
    délka: 02:28:32
    nahrávka pořízena v rámci projektu Voices of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Я — воїн Христовий і воїн української армії

 ~1991
~1991
zdroj: witness archive

Дмитро Анатолійович Присяжний (отець Димитрій) — настоятель Свято-Покровської парафії міста Боярка, який розбудовував українську церкву й одразу після Революції гідності розпочав капеланське служіння. Народився в селі Тарасівка Київської області 10 грудня 1975 року. З раннього дитинства вдосконалював свою українську мову, обираючи за співрозмовників односельців, які володіли літературною мовою, та багато читав. У школі захопився історією України, наприкінці 1980-х років шукав зустрічей з українськими дисидентами, щоби дізнатись про їхні погляди на історичне минуле Батьківщини. У 1994 році, після закінчення професійно-технічного училища, пан Дмитро із цікавості завітав на церковну службу до Михайлівського Золотоверхого монастиря і був настільки вражений побаченим, що того ж року вступив до Київської духовної семінарії, а в 1997 році прийняв сан священника й отримав призначення до міста Боярка Київської області. Події революцій 2004 та 2013 років Дмитро Присяжний пройшов разом зі своїми парафіянами на Майдані, а навесні 2014-го розпочав волонтерське та капеланське служіння. Після отримання вищої богословської освіти в Карпатському університеті ім. Августина Волошина та Ужгородській українській богословській академії ім. святих Кирила та Мефодія обійняв посаду головного військового капелана Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, а в 2020 році був призначений головним капеланом Операції об‘єднаних сил. Від зими 2023 року Дмитро Присяжний несе капеланську службу в лавах Збройних сил України.