Були такі періоди, що ми жили в дуже дружніх стосунках з поляками, польською родиною, їхніє прізвище Гальва. Ровесник мого батька Станіслав, староста, а його батько Броніслав. А їх по сільському кликали «Броньки», ну кожний мав на селі тоді якусь свою кличку. В Станіслава була на рік менша за мене, моя дуже близька коліжанка Карольця, Кароліна, вона з 35-го року. Я до них там до хати, ніякі клямки, нічого там не стукалося, так заходилося, відкривалося «Слава Ісусу Христу». Мова розмовна в нас в усіх була така українська в своїй основі. Вони до костела ходили молилися там по латині, проповідь по польськи. Але сільська вулична мова в нас на східній Ярославщині і в поляків, вони були в меншості, то була наша мова, з такими певними надсянськими елементами говору «єкання», «юкання», «м'єсо», ту то таке . І поїдьте до Мостийськ, якби якусь таку стару бабусую ще зустріти, то ви мою мову ляшківську зустрінете. «Хоть гев» - іди сюди, то я можу ще довго згадувати з дитинства все шо було. І так (50:04 нерозбірливо), який я теж знав на пам'ять, колядки знав, бо я заробив шось коли в них колядував, вони в нас заробляли. Вона вже (50:13 нерозбірливо і'мя) давно померла, я вже її не застав, вона вийшла потім заміж. Мав хлопця зі змішаної родини, колєґу, теж помер, Тадзьо Гук. І от ми з тими всими сусідами жили, ну жили по-сільському дружно.
Були такі періоди, коли зникла польська людова влада, Упівський курінь спалив всі будівлі державні, сільську владу і так дальше, міліція втекла до Ярослава, за Сян, а в нас утворилося таке безвладдя. Ну то тоді УПА мало команду, ну то Стах, Гальва Станіслав, сусід мого тата, ночував у мого тата там, де треба, ховався. Якшо нам треба було, а то більше було такого, шо мій тато мусів ночувати в нього там десь, не знаю де він ховався, в яку нору, десь там в нього в стодолі, чи де там. Ми втікали тоді, як була боязнь з наше життя. Наше село тягнулося із заходу на схід пару довгих кілометрів, і чим далі на схід поляків було менше й менше, і була така частина села – східна Яремкія, потім ше воля ляшківська, де взагалі поляки не появлялися, ну там українці панували, то ми ходили з мамою з сестрою туди ночувати, на ніч, бо ми жили в центрі села де школа, влада, церква дерев’яна, костел. А була така окрема частина села на заході, яка називалася Баволи, бо поляки, які жили в Ляшках, були в основному там сконцентровані, там був такий польський кут села, і там жили ґреля, ґренда, Бавол, Гальва, всі прізвища. Ну тут колись давним-давно поселилися і так розійшлися Бавол, ґреля, ґренда, Гальва. Так шо.. а крамниця, як говорили «склеп» по сільському були там в тій частині села, один зі склепів, мені там було небезпечно йти, вже за ті часи людової Польщі. Ходили такі збиточники сільські, з рогаткою, знаєте: резинка натянута, камінець.І я йшов вулицею, вони своїх знали, шось по польськи, ну в мене то виходило, було відчутно, і потім, ну в мене був такий період один раз, дитячий. Але воно неприємний осадок, я вдома розповів, мені сказали «більше ти там не підеш, дитино». Тобто мене ставили спиною, і вони там вправлялися хто там де мені попаде, в голову чи, ви розумієте, камінчиками з тої рогатки. Ну тому шо я українець, український хлопець.
