Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Володимир Шарко (* 1931)

• 1931, 21 серпня — народився у Львові

• 1938—1939 — навчався у школі ім. Князя Льва Українського Педагогічного Товариства «Рідна школа»

• 1939—1941 — навчався в середній школі м. Львова

• 1942—1944 — навчався в Українській Академічній гімназії у Львові

• 1944, 1 червня — виїхав з родиною в еміграцію до Австрії через Угорщину

• 1944, літо — утримувався в таборі біженців в Штрасгофі (Австрія)

• 1944—1945 — мешкав і навчався у Відні (Австрія)

• 1945, червень — переїхав до до табору переселенців (D.P.) у м. Карльфельд, Баварія, Німеччина

• 1946 — переїхав до табору переселенців (D.P.) в м. Берхтесґаден, Баварія, Німеччина

• 1949 — закінчив українську гімназію в таборі переселенців (D.P.) у м. Берхтесґаден, Баварія, Німеччина

• 1950, 11 березня — еміграція до США, родина оселилася в Нью-Йорку

• 1979 — одружився з Мерилин Сванн

Володимир Шарко

„Другий раз батько не мав найменшого сумніву,

що від большевиків треба втікати.“

 

Володимир Шарко народився 21 серпня 1931 року у Львові. Батько, Петро Шарко, за фахом був юристом, працював у банку.

«Батько по фаху був юрист, скінчив школу юристичну і спочатку працював яко адвокат, а потім працював в банку. Під час Польщі працював в банку Gospodarstwa Krajowego, за совєтів працював в якімсь банку (я не пам’ятаю, як називається), а після того, як прийшли німці, працював у банку «Дністер» — був його директором».

Мати Володимира — Євгенія Сполітакевич — була за фахом учителькою і тако працювала в банку.

«Спочатку працювала яко учителька, а пізніше як секретарка, власне, в бюрі, де працював батько, і вони… не знаю, чи точно там, чи десь недалеко, але так пізналися».

 

Дітей, що дожили до повнолітнього віку, у родині було четверо: дві доньки і двоє синів.

«З тих, що я знаю, було четверо, але заки мій найстарший брат народився, вони мали ще двоє дітей, які померли маленькими. Найстарший мій брат, що я знаю, був Олександер, тоді сестра Марія, а тоді сестра Тереза, а тоді я. Мій брат помер під час війни, то було, здається, в 44 році, моя сестра Марія померла десь 30 літ тому – дістала тяжку хворобу кровного рака, яку не можна було вилічити. А сестра Тереса ще жиє, і ми, власне, приїхали разом до Львова на 100-ліття Пласту».

 

Початкову освіту Володимир почав здобувати у Львові 1938 року.

«Тут, у Львові, то була народна школа імени Князя Льва. Вона знаходилася там, де є вхід на Шевченківський гай. Вже цей будинок не існує.

Я якраз кінчив 1 клясу. 1 вересня 1939 року була або субота, або неділя. В понеділок наступного тижня я мав зачинати знов школу – з другої кляси народної школи».

 

Однак радянські освітяни не визнали навчання у 1 класі народної школи:

«Тих кілька днів на початку війни не було жадної школи, нічого, і я не пам’ятаю, як довго. Перша річ, що совєти зробили – то сказали: ваша перша кляса неважна, ви йдете назад до першої кляси. Так що я пішов другий раз до першої кляси. Знов почали нас вчити то саме: читати і писати… Як знову прийшли німці за 2 роки, то казали мені здати іспити… Я скінчив трету клясу, а щоби дійти до гімназії, то треба було четверту. То мене дали на іспити, я здав іспити, і перескочив з третої кляси до першої кляси гімназії. Так що злапав – заратував цей рік».

 

У 1941 році, під час радянської окупації, голові родини загрожував арешт:

«Я знаю лише таке, що десь 6 місяців, а може більше, перед кінцем першої совєцької ери мій батько вже не жив в хаті. Сказали йому, що він може бути заарештований… Не що він може бути, а що він є на списку і що ми є на списку, що його заарештують і вишлють на Сибір чи до криміналу. І він тоді зачав ховатися. Ніколи не спав в хаті, ніколи не був в хаті, тілько час від часу зустрічався десь з нами в околиці – з дітьми і з жінкою, а так то він десь ховався у знайомих, десь по селах. Ми не знали, де він ховається. Але це, власне, було то, що зберегло його. І тоді вже, як большевики прийшли другий раз, то не було сумніву … Багато виїхало в 39-м році, багато українців виїхало зі Львова до Польщі, на захід, чи до Словаччини, і пізніше вернулися назад. А батько рішив з родиною лишитися: тяжко, бо четверо дітей і… не знаю, але так рішив. Так що другий раз він не мав найменшого сумніву, що від большевиків треба втікати, і, власне, ми виїхали зі Львова».

 

Всі діти в родині належали до Пласту в час його існування в підпіллі і відвідували пластові табори:

«Оскільки знаю, то були в Пласті. Тоді, під час війни, Пласт діяв під назвою ВСУМ. Як мене записали до ВСУМу, я не мав поняття, що був Пласт, ані що був ВСУМ, ані що то за одна організація і друга, ані історії. Я довідався це аж багато пізніше. Моя перша участь у ВСУМі була, як мене післали на літний табір. Оскільки пам’ятаю, це було вчасне – зараз по шкількім році – літо, в 1943 році. З моїх товаришів на таборі був Любомир Курилко… З одних дівчат була Леся Коваль, здається, її ім’я було. Здається, був мій товариш з гімназії Лесько Секунда. Він лишився у Львові, не виїхав. Я старався його знайти, але він помер десь кілька років тому. Перебування на таборі було мені дуже цікаве, бо я був перший раз в такі окруженні — не в школі, але зі самими товаришами, товаришками мого віку. Так що то був такий перший мій досвід бути самому десь в інакшому окруженні».

 

Перед наступом Червоної армії у 1944 році родина поїхала на Захід:

«Пам’ятаю, це було точно 1 червня, і ми, не знаю, в який спосіб, але заладувалися на поїзд, в тягаровий вагон, і їхали через границю в Чоп. Пам’ятаю таблицю «Чоп», і ми в’їхали через той проїзд в Угорщину. І там їхали через Угорщину, через Будапешт і доїхали до Австрії. А там нас затримали в таборі біженців в Штрасгофі. Ми там були, може, місяць-два, і пізніше нас випустили… Десь батько шукав мешкання, мав якісь зв’язки, і ми спочатку жили коло Відня, а потім у Відні, і я там пішов до третої гімназийної кляси. Це була українська гімназія у Відні, і там багато вчилося з моїх товаришів зі Львова.

Але знов прийшли совєти на Відень. Родичі виїхали вже скорше, десь, не пам’ятаю, в якім місяці, за Відень, і були там на якімсь австрійськім селі, а моя сестра і я ще дальше ходили до школи. Ми дісталися з тяжким способом на один з останніх поїздів, які вивозили родини офіцерів німецької армії та інших. Це були заладовані поїзди, повні, і якось припадково ми дістали позволення, щоби дістати квиток на поїзд … Що я пам’ятаю – я пхав сестру до дверей, щоби влізти, і не годен було влізти. Але ми дісталися на той поїзд, я дістав свою посвідку, і мені казали: «Diese kleine ausländer». І так ми виїхали з Відня.

Ми знали, де наші батьки є в Австрії, і пізніше, знов, як армія Червона надходила, всі разом доїхали до Баварії, і в Баварії знов кілька місяців були — аж до літа 45 року, коли закінчилася війна».

 

В Баварії американська адміністрація облаштувала табори для біженців. Згодом ті, хто не бажав повертатися в СРСР, отримали змогу оселитися в Америці, Канаді, Австралії та інших країнах.

«В Карльсфельді був великий табір біженців, так званих Ді-Пістів (displaced persons), і ми там були рік, я ходив там до школи, а пізніше цей табір розділили, і ми з сестрою перенеслись до Берхтесґадену. І там були ми 3 роки. Сестра скінчила гімназію в Карльсфельді, а я дальше ходив до гімназії в Берхтесґадені, і там здав матуру в 1949 році. Знов, щоби здати матуру, я зі семої кляси здав іспити, перескочив до восьмої, лише тому, щоби здати іспити перед від’їздом.

Не пам’ятаю точно дати, коли ми виїхали, але приїхали ми до Нью-Йорку 11 березня 1950 року. Ми виїхали з Бремену, і я перший раз бачив море. Перший раз, що було можна бачити воду таку, що була така далека, що не видно було берега. Ми виїхали вечером, якраз перед вечерею, і зачали плисти через канал між Британією… Спочатку все було дуже гарно, я дивився, все було цікаво: море, хвилі, але зачало більше хитати, я пішов надолину на вечеру, а з вечері скоро так вибіг… На жаль, відколи ми виплили і доки ми не стали в Нью-Йорку (це було приблизно 2 тижні), я був хворий на морську хворобу цілий час. Відтоді я на морську хворобу не хорував…».

 

Зараз Володимир Шарко живе в Джексонвіл, штат Флорида.

 

Опрацювала

Ольга Свідзинська