Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Зеновія Шульга Zenoviia Shulha (* 1952)

• народилася 23 січня 1952 року в м. Глиняни на Львівщині

• у 1969 р. закінчила школу № 36 м. Львова та художню школу при Спілці художників

• у 1974 р. закінчила Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині — Львівська національна академія мистецтв)

• з 1974 до 1981 року працювала на Глинянській фабриці художніх виробів «Перемога»

• у 1976 р. вийшла заміж за Шульгу Ігоря Олеговича

• у 1977, 1978 та 1979 роках народила трьох дочок — Христину (Микитишин), Олесю (Новак-Шульгу), Марію (Флейчук), а в 1994 р. удочерила Софію Канас.

• у 1981 р. почала працювати викладачем на кафедрі художнього текстилю Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, з 1991 р. є доценткою кафедри

• у 1983–1986 роках працювала над створенням ансамблю костюмів для Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Г. Г. Верьовки, за які була висунута на Національну премію України ім. Тараса Шевченка

• з 1986 р. — членкиня Національної спілки художників України. Учасниця та організаторка всесоюзних, зарубіжних та персональних виставок, міжнародних симпозіумів та конференцій.

• у 1989–1993 роках працювала над проєктом «Художній текстиль — традиції і сучасність»

• у 1993–1996 роках — проєкт «Відродимо глинянський килим»

• у 1996–2016 роках — міжнародний етномистецький проєкт «Екологічний ракурс»

• у 1998–2016 роках — міжнародні пленери художнього текстилю в Карпатах

• 2010–2016 — цикл виставок викладацьких і студентських робіт «Вчитель і учень»

• у 2000–2012 роках викладала в Сургутському коледжі культури імені А. С. Знам’янського

• 2000–2010 — українсько-російський проєкт «Писанка»

• 2008–2016 — проєкт «Родина Певних — повернення з небуття»

• 2002–2013 — українсько-польський проєкт «Економіка в культурі — культура в економіці»

• 2015–2016 —українсько-польський проєкт «Символи самоідентифікації»

Шляхетне походження та виховання в родині колишнього бранця сталінських таборів та членкині УПА не завадили Зеновії Шульзі реалізувати успішну мистецьку кар’єру за радянських часів і розвинути українську національну традицію художнього текстилю, повернувши в історію міста Глиняни імена багатьох знаних художників. Відродження легендарного глинянського килимарства стало однією зі справ її життя.  

«Дуже важливе є для дослідників оце передання з вуст в уста, і є родинні історії, які про щось розказують»

Зеновія Шульга (з роду Галан) народилася 23 січня 1952 року в містечку Глиняни на Львівщині в родині Михайла та Галини (в дівоцтві — Дичок) Галанів. «Глиняни ніколи не були селом. <...> Це було дідичне місто, тобто ним за Австрії опікувалися графи». Як дослідниця мистецтва, пані Зеновія ретельно дослідила не лише історію Глинян, але і власний родовід. У її нарації ці оповіді органічно переплітаються. Розповідаючи, як її чоловік — Ігор Шульга — тринадцятирічним хлопцем 1963 року знайшов скарб зі золотими монетами, пані Зеновія пояснила, що через Глиняни проходив Via Regia [лат. Королівський шлях] «з варяг у греки», і місто це було також родинним гніздом однієї з родоначальниць династії Ягеллонів — Олександри Друцької (матері королеви польської Софії Гольшанської). Говорячи ж про власний родовід, пані Зеновія торкається історії графських родів Потоцьких та Бадені, адже її бабуся по лінії матері, будучи донькою Марії Горностальської та Івана Фарнезе, належить до цього італійського папського роду. 

«Мені сестра татова розповідала дуже щемкі родинні історії»

Що ж до родини батька пані Зеновії, рід Галанів у Глинянах, за її твердженням, є нащадками Володимира Галана, який описав свою історію в автобіографічній книзі «Батарея смерті» та видав її у США (присвячена битві 1919 р. під Лисиничами між поляками та українцями). 

«Мій тато — Михайло Галан, їх було шостеро в родині. І один із його.... тата брат був у Сполучених Штатах Америки. Вибухнула війна, дідо Михайло пішов на фронт, бабця Анастасія залишилися з п‘ятьма діточками, мій тато мав два роки. І коли він мав два роки, мама померла. Діти лишилися сиротами. Якби не той дядько, який впав десь з хмарочоса в Сполучених Штатах, і сюди прийшли на ті діти гроші — очевидно, може, би і крав. Але одного вивчили на столяра — брата Василя, другого брата — Петра, вивчили на шевця, тата — на кравця, тітку — на килимарницю, а старша п’ятнадцятилітня дитина виховала тих четверо ще. Її в 16 років видали за Степана Мишка, який був років 10 старший від неї, і фактично заопікувався тими сиротами». 

Першим учителем кравецької справи для батька пані Зеновії став місцевий єврей. «Знаєте, у нас в Глинянах було чотири громади такі окреслені чисто національно: це були українці: найбільша група — дуже інтелігентна, дуже добре вишколена і дуже патріотична; це були поляки <...>, потім — єврейська, при тому, що євреї з українцями практично не змішувалися. Вони мали свій кагал, вони мали свою внутрішню структуру, яка тримала їх в тому єврействі, і вони, знаєте, себе позиціонували як євреї. Ну, і була невеличка група німців». 

З початком війни у 1939 році батька пані Зеновії рекрутували до польського війська. «Два тижні — і Польща впала. Взяли його в полон. Десь працював в бауера [фермера]. Не знаю, в якому місці. <...> 1944 рік, бауер каже: “Міхал, іди додому! Війна програна”. Знаєте, ті мудріші, хитріші вони в Сполучені Штати — туди повтікали. А тато додому прийшов. А в (19)44 вже “освободітєлі опять”, і тата — в Інту, на Сибір».

«Прийшла сюди “вшива фуфайка”, повирізала-попалила»

«Наші батьки не дуже розповідали свої історії. Це був комуністичний режим, — констатує пані Зеновія. — І що робила моя мама в лісі, і яке було її псевдо — я досі не знаю, така була конспірація величезна УПА. Правдоподібно, мама була в групі [Андрія] Мельника. Єдине, що я знаю, що вона друкувала на машинці і розповсюджували». 

Свого часу мати поділилася з пані Зеновією спогадами про прихід більшовиків у 1939 році: «Там, знаєте, в’їзд до Глинян так згори. І мама розказує: “Ми, — каже, — були малі діти в 1939 (мама з [19]27-го). — Дивимося: татари їдуть! І ми сховалися під стіл. За кілометр сморід стояв того війська, так страшно смерділи”. Смерділи! Ви розумієте?! І, каже: “Прийшли, a за два тижні вже обоз іде і людей з Глинян вивозять на Сибіри, визволяють територію». Коли у Галичину приходять німці, «молода, незаміжня мама в дев’ятнадцять, може, вісімнадцять років тоді їй було, вже була в УПА». Своїми спогадами про переслідування НКВС з пані Зеновією ділилися і її тітки, і свекруха — Богдана Михайлівна Шульга (в дівоцтві — Маркевич, псевдо в УПА «Калина»). 

«Голка з ниткою тата порятувала!»

Кравецький фах і талант батька не лише допомогли йому вижити під час німецького та російського полонів — у 1947 році, але ще до закінчення терміну заслання втекти з Сибіру назад до Глинян, а згодом — до Львова де він продовжив працювати кравцем. Саме у Львові Михайло Галан зустрів молоду красуню Галину Дичок, яку він швидко, того ж 1947 року, переконав стати своєю дружиною та залишити четвертий курс Лісотехнічного інституту, щоб повністю присвятити себе родині. Сам Михайло Галан додатково закінчив у Львові технікум легкої промисловості та до пенсії працював закрійником на фабриці індивідуального пошиву на Краківській, 25, обшиваючи не лише офіцерських дружин (завдяки старанням яких його не повернули на заслання), але й еліту Львова. 

«Ця аура мистецтва — вона завжди була зі мною» 

Родина Галанів оселилася на вулиці Котовського, 10 (нині — Донцова). Завдяки високій кваліфікації батька молода сім’я жила в добробуті і мала прекрасні зв’язки. Занурені у культурне та мистецьке життя післявоєнного Львова, вони створили для донечок чудове творче середовище. Сестри Галан росли в оточенні платівок, розмов про театр, оперу та живопис. 

«Ясно я пригадую з дитинства [19]61 рік, Шевченківські дні. Приходить мама з татом з шевченківського концерту: “Ти бачила, ти бачила?! Сестри Байко на сцені поставили собі синьо-жовті стрічки”. Це 1961 рік — це тюрма! А вони — синьо-жовті стрічечки... <...>  І оці сестри Байко в свій час — це була епоха ціла! Це був знак, міт, який виховав… тримав мою маму з татом у певному тонусі національно-патріотичному. І давав нам ту можливість і той приклад, як цієї національної ідеї можна навчитися». 

Але найбільш фундаментальний урок національної самосвідомості від матері юна Зеня отримує в день своєї посвяти в піонери. «Знаєте, ти ходиш до школи, ти там незле вчишся, ти така активістка, в тебе все є добре... І тут у теперішньому Музеї національному, це був “Музєй Лєніна”, на сходах приймають нас в “піонєри”. Прив’язали мені цю червону шмату, я приходжу до додому... А моя мама каже сакраментальну фразу: “Ну що ж, настав час говорити. Ану сідай…”.  Легенько зняла цю тряпочку і почала розказувати... що і вона була в УПА, і тато був у двох полонах — всю ту історію України, яку боялися дитині сказати до того». 

«Саме середовище вже зобов’язувало, що мистецтво — це дуже поважно»

У художній школі при Спілці художників, де вчилася юна Зеновія, «директором був Роман Турин — знаменитий український художник, який вчився у самого [Фернана] Леже, він же ж був в тій Паризькій групі. Ясно, що середовище було надзвичайне: Зеновія Масляк, Петро Маркович, Ліщинський Омелян Юліанович...». В останній рік навчання Зеновії у художню школу приходить викладати знаменита художниця Наталія Петрук та молода Стефанія Шабатура — українська мисткиня-килимарка, членкиня Української Гельсінської групи. Через три роки, 12 січня 1972 року, КДБ заарештував її разом з Іриною Калинець, Михайлом Осадчим та В’ячеславом Чорноволом. «Донині у мене в хаті висить робота, зроблена під її керівництвом. Знаєте, оце поняття сучасного мистецтва другої половини XX століття, яке стало в конфронтацію з образотворчим мистецтвом, яке прийшло до нас зі сходу — таке примітивно-буквально… ну, не хочу лаятися. І от тут вона починає говорити, що мистецтво оперує іншими категоріями. І я роблю композицію, яка <...> говорить про ті нові віяння та стремління, які були під впливом і Романа Сельського, і Маргіт Сельської — грона тих художників, які, пройшовши школу Олекси Новаківського і самого Фернана Леже, тут у Львові формували сучасне українське мистецтво, абсолютно відмінне від того, що діялося в центральній Україні». 

У часи хрущовської «відлиги» Зеновія, тоді ще школярка, бігала до Львівської галереї мистецтв слухати публічні лекції мистецтвознавця Володимира Овсійчука про Ван Гога та абстрактне мистецтво, які збирали всю прогресивну спільноту Львова. «І нам, дітям в такому ранньому віці, було вже прищеплено відношення до мистецтва дуже відповідальне». Пізніше, вже під час навчання у Інституті декоративного та прикладного мистецтва, Зеновія Шульга саме під керівництвом В. Овсійчука пройшла практику в Олеському замку, реставруючи старовинні шпалери, створені за ескізами Рубенса, і продовжила цю роботу вже як старша наукова співробітниця Львівської картинної галереї. Одним з найважливіших викладачів у інституті для пані Зеновії став графік, представник художників-шістдесятників, поет Ігор Бондар. 

«Я виросла серед чудових килимів»

Спеціалізацію «художній текстиль» пані Зеновія вибрала завдяки своєму народженню у Глинянах. «В кінці XIX століття у 1885 році в Глинянах було засновано “Ткацьке товариство”. Заснував його греко-католицький священник Филимон Решитилович. Він дав людям працю. Килимів не ткали. І тільки починаючи з 1890 року приблизно, готуючись до виставки у Львові 1894 р., Глиняни почали ткати килими. При тому всьому до приготування були запрошені найвидатніші митці і художники. І в нашій родині фактично було кілька килимарниць, які ткали ті килими. Від них я довідалася вже як дослідниця багато імен, хто ж їх проектував». 

Після закінчення Інституту молода художниця отримала престижне на той час направлення на Фабрику художніх виробів ім. Жанни Лябурб у Одесі, але вже на другий день перебування там повернулася до Львова, бо почувалася в російськомовному одеському середовищі абсолютно чужою. Зрештою, вона отримала скерування у Глиняни на Фабрику художніх виробів «Перемога», створену після 1939 року на залишках розгромлених за більшовиків довоєнних приватних ткацьких виробництв. У той час на фабриці працювали ще дві її старші родички — Марія Горностальська та Михайлина Польна, від яких вона перейняла всі тонкощі довоєнного килимарства. 

Саме тут, у Глинянах, Зеновія Галан зустріла Ігоря Олеговича Шульгу, з яким одружилася 1976 року. «Мій чоловік... знаєте, оця ідея волі — це було так, як в моїй хаті: можемо не мати світла, можемо не мати тепла, але ми не можемо жити без волі. Те саме було і в нього вдома, бо тато теж був упівець. Його тато, його теж везли вже в Золочів на розстріл, знаєте, теж випадково... не знаю, як він врятувався». 

«Зеня, не будь дурна! Хочеш жити — поступай в партію!» 

Попри родинний бекграунд та патріотичні переконання наприкінці 70-х Ігор та Зеновія Шульга змушені були стати членами компартії. Але чоловік пані Зеновії використав свою посаду секретаря парторганізації фірми «Львівтеплокомуненерго» для завдань, що були діаметрально протилежні політиці партії: «На фірмі в той час працювали і <...> Чорновіл В‘ячеслав, і Михайло Горинь, і Богдан Горинь — вони всі були кочегарами. Їх ніде не приймали на роботу. І не один раз мій чоловік казав: “Ніхто не знає, скільки раз мені треба було піти в КДБ і просто сказати”... Питалися: “А чи вони проводять агітацію?  <...> Ті дисиденти – що вони роблять у вас на фірмі?” А я мав дуже добру відмазку: “Та це пропащі пияки, вони, крім горілки, нічого не знають!”. Таким чином ці люди були якоюсь мірою захищені і моїм чоловіком. Ну, і коли Миколу Гориня вибирали до обласної ради, вже потім він став головою, то ми, маючи свого “жигульонка”, їздили по Львівській області й агітували за нього». Згодом Ігор Шульга відстояв на Майдані всю Помаранчеву революцію, а під час Революції гідності використав свої зв’язки, щоб автобусом привезти на Майдан львів‘ян і разом з ними тримати оборону проти беркутівців у найдраматичніші дні лютого 2014 року. 

«Я хочу замовлення!» 

У 1981 році пані Зеновія прийшла на рідну кафедру як викладач (з 1991 року — доцент). Проте економічна скрута часів перебудови та перших років незалежності сприяла тому, що паралельно вона почала працювати і художницею по костюмах. «Зовсім молодою та юною сталося так, що вийшла заміж у 1996 році. До року — дитина, через рік — дитина, через рік — дитина. Дуже хотілося їсти...». Відтак поступово пані Зеновія стала не лише фахівчинею зі створення структурних тканин, але і відомою авторкою тканого одягу в етностилі. Величезним поштовхом у цій царині для неї було створення костюмів для Академічного українського народного хору ім. Григорія Верьовки, замовлення на яке вона отримала у 1983 році. Запит художнього керівника відомого колективу Антона Авдієвського полягав у тому, що українські народні костюми мали б не лише репрезентувати усі етнографічні регіони України, але одночасно створювати на сцені гармонійну композиційну та колористичну цілісність.

Робота зі створення ансамблю на 150 костюмів тривала три роки, спиралася на ґрунтовне дослідження етнографічних музейних фондів по всій Україні і навіть перевершила визначені цілі. «При цьому всьому були збережені форми одягу, колорит одягу, ритм одягу, структура тканин. Ми, єдине, купили готове льняне полотно, що його не ткали. А решта, то ми так вишиття поклали, щоб воно було автентично один в один. <...>  І знаєте, тоді Станкович [Євген] написав оперу “Цвіт папороті”, і вони мали з цим, з цією оперою, хор мав (причому він написав її спеціально для хору) їхати до Парижу на гастролі. [Євген] Лисик намалював картину [сценографію], ми зробили костюми. Ну, і уявіть собі, цілий Київ збігся подивитися, що ж ті львів’яни привезли. І так, знаєте, стоять і хор “Явір”, ну і “Думка”, усі стоять дивляться, і тут починають виходити... Вони як стали виходити, повірте для мене самої — як ті артисти підфарбовані вийшли на сцену — це був тренд. Авдієвський: “На премію! На Шевченківську премію! Та це геніально!”. Знаєте, він такий був емоційний: “На премію!”. Ясно, нам тої премії ніхто не дав. <...> І я десь з того часу звиклася, що мені ніхто ніколи нічого не дає. Але якщо в мене є якась ідея і я хочу її зробити, я її все одно зроблю». Згодом пані Зеновія створила цілу низку костюмів для Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької для Національної капели «Думка», хорів «Верховина», «Троїсті музики» Київської філармонії, ансамблю танцю «Юність» та багатьох інших колективів. 

«Я прожила багате на події життя»

Заздрість та «доноси» старших колег унеможливили отримання Шевченківської премії, але того ж 1986 року пані Зеновія стала членом Національної спілки художників України. За більш ніж 40 років своєї діяльності у сфері художнього текстилю вона створила великий творчий доробок, була учасницею багатьох персональних всеукраїнських і зарубіжних виставок та мистецьких проєктів, кураторкою від України 15-го Міжнародного трієнале тканини в Лодзі. Її роботи зберігаються в багатьох українських та музеях за кордоном. Вона організувала чимало мистецьких проєктів та міжнародних наукових конференцій і виставок, виховала не одне покоління учнів. Окрім Львівської національної академії мистецтв, де вона і понині (2023 р) викладає проєктування художніх тканин, з 2001 по 2012 р. Зеновія Шульга співпрацювала з українською діаспорою в Сургуті (РФ) і сприяла створенню у Коледжі російської культури ім. А. Знаменського відділення «Текстиль і моделювання одягу». Зеновія Шульга є авторкою низки мистецтвознавчих досліджень, каталогів, монографій. Але особливою сторінкою в її житті залишається створення музею у Глинянах і відродження глинянського килимарства, яке продовжує її дочка — Марія Флейчук та заснована нею «Зена-Глиняни-Арт-Студія».