Professor Андрій Содомора Andriy Sodomora

Закінчив школу. Спочатку я думав поступати в поліграфічний — на художнє оформлення книжок і журналів, щось мені подобалась ця графіка, все. Про музику я вже не говорю, бо щось так не думав вже поступати на музику, хоча музику я найбільше любив. Писати хотілося мені від шкільної лавки. Я пам’ятаю, вчитель української літератури… ми писали про Гончара «Прапороносці», знаєте, «Злата Прага» — мені то дуже імпонувало… Я писав на тему «Прапороносців». Він прочитав, залишив мене по школі, то ми казали «по школі», всі пішли додому, я лишився. «Пиши ще раз», — каже до мене. Він вважав, що я переписав. Подивився, що я пишу то саме, відпустив мене. Я любив писати. Ну, а про що писати. Я ж тоді ще не знав, про що я буду писати. Поняття не мав. Хоча я любив психологію. Думаю, на історичні теми буду писати, бо я зачитувався «Кармелюком», ви розумієте, куди мене потягло — на історичний факультет. Та мене ніхто в світі би на ту історію не прийняв з моїми, так би мовити, біографічними даними. І слава Богу, справді якась доля, Божа рука мене спровадила, що я не поступив за конкурсом на історичний. Дійсно не поступив, бо я ні дат не знав, та і географію слабо, я не скажу, що мене хтось там не цей… Але мене все одно би не прийняли, як би я не здавав. І Дмитро Ліскевич — це по лінії батька родина, далека родина, — був лаборантом на кафедрі української мови, двічі був в Сибірі, представник нашої давньої інтелігенції, дуже цікавий чоловік, царство йому небесне, він підказав, що є класична філологія і там є недобір. І в той недобір я вскочив, так би мовити. І опинився там, де мав опинитися, розумієте, от що таке лінії долі. Це не лінії, це пунктири, це точки, які перетворюються… це випадки, які перетворюються в лінію долі.

А щодо моєї праці, то я кажу, що я відразу відчув, що в мене є і покликання, і так якось склалося життя, лінії долі так зійшлися, що я народився майже тоді, коли в Карелії загинув Микола Зеров. І буквально я ніби… я і мої однокурсники, які працювали, скажімо, в перекладі, згодом прийняли естафету від нього. Він працював з римською літературою і перекладами, а я заповнював ті величезні білі ім’я, і мої всі, хто працював в тому напрямку, заповнювали ті величезні білі плями, які лишалися в нашій літературі не тому, що ми були ліниві і нічого не робили, а тому що були такі умови, що ми не могли цього зробити, — те, що було в російській літературі. От я, хоча і дуже хотів зі шкільної лавки писати щось своє, але відклав на далекий час, бо що міг, то робив завдяки тим професорам гімназійним, які тримали власне цей камертон національного, я вже казав, — не прямим текстом, а ми відчували це. Про Зерова була згадка і про все те, про ту увагу до національної культури, до літератури, і ми намагалися… Це от Юрій Мушак, Михайло Білик, Йосип Кобів і так далі. Так-от я працював на цім полі перекладання і робив, так би мовити, своє діло. Хтось робив своє, я робив своє. І так мені вдалося. А ще тому що у ті часи вважали, що там грека, латина, де там політика, то, як кажуть, було давно і неправда. А насправді не так. Насправді, як копнути глибше, то саме антична література, саме вона… там є джерела патріотизму, там є джерела любові до свого, там є повага, що таке мова і так далі… Знаємо, триста спартанців, а потому «нас тут триста, як скло, товариства лягло» Шевченка, так що все це снувались ці патріотичні ідеї, образи, які світились в античності, і перейшли до нас, і підтримували.

Дев’яносто перший рік, початок квітня, прекрасне синє небо, квітневе синє-синє небо, жодної хмаринки, прапор над Ратушею. Як чотири хлопчики з сурмами на самому верху в чотири сторони світу засурмили. Вдарила козацька гармата, і синьо-жовтий прапор. То теж було… Громада стояла так плече-в-плече всі. Я дивився на цей прапор, але дивився на обличчя, бо мені цікаво було. Я бачив сльозу. В багатьох на обличчях я бачив сльозу. Але бачив і ті обличчя, які були геть не раді тій події, мягко кажучи. І тоді, думаю, не тільки я, але і всі зрозуміли, що шлях до справжньої незалежності ще дуже і дуже далекий. Але цей момент був дуже зворушливий, надзвичайно зворушливий.

Так от, як я прийшов до Сенеки? До Сенеки я прийшов через видавництво «Основи». Соломія Павличко зробила колосальну, так би мовити, працю… знову ж таки, з оприлюдненням, з впровадженням в нашу літературу античних творів. І пам’ятаю, як нині, Соломія Павличко приїхала до Львова і спілкувалася зі мною. Каже: «Що б ви?..». Ага, пропонувала: «Чи ви Сенеку?..». Я щось так… це проза, я так щось кажу: «А от Овідій? Овідій? Я дуже…». «Овідій буде після Сенеки!» — сказала. Я повірив їй, тому що слово Соломії Павличко видалося таким дуже твердим і несхитним. Я взявся за Сенеку. Взявся за Сенеку — і це була розкішна праця для мене. Тому що… В мене є цей примірник латинського оригіналу, де я ще до перекладу Сенеки читав і підкреслював олівцем ті думки, які мені дуже подобались. Так що я ввійшов в Сенеку вже, так би мовити, підготовленим. Ну і перекладав. Це великий обсяг роботи був. Це була обширна дуже передмова, примітки. І входження Сенеки в українську літературу, присутність Сенеки в українській історії, літературі. Козацтво, яке читало, зачитувалося. Старшина козацька зачитувалася стоїками, зокрема Сенекою. І відразу, щоб не забути, Артемій Димид, наш герой, наш воїн, який, на жаль, загинув, але всі ті, що загинули, в нашій пам’яті живуть і тривають, — так він мав Сенеку прямо ж на лінії вогню, так би мовити. Я про це писав в «Збручі». Данило Ільницький про це писав. І це неймовірно зворушливо, і це неймовірно для мене величезна заохота, бо я бачу, як античні працюють. Як їхні фрази, цитати їхні звернені буквально до нас сьогоднішніх. Буквально до нас сьогоднішніх. «І навіть якщо ворог натискатиме, відступати — ганебно, не здавайте позицій», — це Сенека пише в своїх діалогах. Прямо до нас. Я десь цитував ці пасажі. Напам’ять вже не пам’ятаю.

Хоча важко диференціювати, відділити, скажімо, робоче місце від неробочого місця. Я працюю, та, мабуть, не я, та всі так працюють: йдучи, сидячи на лавці. А потому вже приходиш за робочий стіл, за комп’ютер і пишеш те, що ти побачив, почув, передумав. Так що робоче місце в того, хто пише, в того, що компонує, так далі… це є просто неба, як античні завжди працювали просто неба. Я пам’ятаю, що десь крутиться в голові якась фраза, початок якоїсь з коротких форм, і ніяк не можу то написати. Ніяк написати про то. Пам’ятаю, як нині, я навіть би… вже десятки-десятки років пройшло. Я вийшов з хати, навіть знаю на якому місці я зупинився, і мені ця фраза, як кажуть, влетіла в голову. Я скоро побіг до хати і записав її. І відразу записав цю новелу, вона називається «Цигани». Така невеличка мініатюра, але вона дуже мені близька. То десь повіяв вітер, і з тим вітром принесло подих оцієї першої фрази, і вона прийшла. Так що оця праця, та «лабораторія» — вона дуже цікава, дуже цікава.