Там [в Коломиї] є так: є станція, а тоді в напрямі на Івано-Франківськ є дорога через рейки – дорога з Городенки. І там була славна рампа. Знаєте, що то рампа? Шлагбаум, по-українськи сказавши – шлагбаум (сміється). В кожнім разі, той патик, що дається через дорогу, як поїзд має їхати. Так звичайно було, що як хтось від’їздив з Коломиї, то ми скоренько бігли і ще ставали там, біля того шлагбаума, і як поїзд проїздив, то ми махали. Але як ми стояли ще на станції, я стояв біля вагону. І дивлюся – а через рейки переїжджають якісь такі зелені потвори. А то большевицькі танки. І тоді поїзд рушив, і ми зачали їхати. І як ми були менше-більше там, де та дорога була, над’їхав слідуючий танк і стрілив. То добре, що поганого гарматника мали – стрілив в дорогу, а по нашому вагоні посипалося каміння. А ми мали щастя, що на останній платформі нашого поїзду була гарматка протитанкова німецька. І вона ті танки тримала на відстані… Танки боялися, бо вони навіть, здається, зістрілили один танк. І ми так помаленьку доїхали до Івано-Франківська.
Брат мій живе в Івано-Франківську. То він мене вчив пластувати. На городі ставили шатро і варили якусь там зупку чи ще щось – я вже не пригадую, бо я був ще цілком малий. Під час війни (за німецької окупації) створилися так звані Виховні Спільноти Української Молоді. І я до них належав. Ми ходили на вправи… То не було таке цілком як нормальний Пласт. Не було часу на таборування… Я був – о, перепрошую! – я був на одному таборі, в Пасічній. В Пасічній відбувалися табори в приміщеннях колишнього – по-польськи то називалося przysposobienie wojskowe. Це було для польських вояків, і там були бараки. Бараки на такому підвищенні, тоді був такий якби парканчик, отакий во зависокий (показує), а тоді був дах. Між дахом і парканчиком було от стільки місця. Як я там мерз! Бо я мав два дрантливенькі коци, а там було страшно зимно. Але я там відбув два тижні табору…
Я народився в Коломиї. Мій батько був адвокатом в Коломиї і диригентом хору «Боян». Дідо мій теж був адвокатом в Коломиї – це Андрій Чайковський. Я народився 27 року – 1927. Дитинство я провів у Коломиї. Тоді прийшла війна, а тоді прийшли більшовики, а за ними прийшли німці, а тоді знов наступали більшовики. А оскільки батько мій був громадським діячем і зокрема активний тоді, як в Коломиї була мадярська окупація (в Коломиї була майже самостійна Україна, бо мадяри досить коректно поводилися з цивільним населенням і з цивільною управою, так що батько був тоді активний)… В кожнім разі, треба було виїздити, як приходили большевики. Ми виїхали до Відня, доїхали до Відня, там перебули майже рік, а тоді, як мобілізувалася знов большевицька навала, то ми переїхали далі на захід.
Для мене тепер в Америці поліцист – то є такий чоловік, якому я плачу, то є раз. А друге: як мені щось потрібно – щось довідатися, наприклад, то я звертаюся до того поліцая і питаю його, чи він мені може показати, де є така вулиця, чи сказати щось. Дуже довго – я вже був в Америці – я мав неприємне почуття, як я стрічався з поліцаєм. Бо перше був польський поліцай, який був ворог. Потім був большевицкий поліцай, потім був німецький поліцай. І кожен з них був моїм ворогом. І я абсолютно не хочу від них нічого, мати жадної помочи, мати справу.
В Баварії, так на південь від Авґсбурґу, було декілька сіл, які німецька влада призначила для родин дивізійників. Але там збиралося все українство, так скажу, яке відступало з большевицькою навалою. А тоді прийшов кінець війни. І американці зачали збирати тих так званих «переміщених осіб» - displaced persons - в табори. Була ще така проблема, що москалі (СССР) хотіли дістати своїх горожан. А ми, ті, що були з Галичини, були польськими горожанами, так що вони до нас не мали… Не мали доступу, що так скажу. І ми зачали збиратися в тих таборах. Американці почали створювати ті табори, і створили біля Дахау – біля Мюнхену, в місцевості Дахау (там був концентраційний табор — то одна справа, але там була теж фабрика BMW). Там був великий табор для робітників тієї фабрики. Очевидно, фабрика не працювала. То були прості бараки, двоповерхові, дерев’яні, і там американці почали збирати тих «переміщених осіб». Це було в місцевості, що називалася Карльсфельд. Ми його називаємо «Карлове поле». В тому Кальсфельді створилася українська республіка. Там зібралося – не знаю, сьогодні не пригадую, - але так яких 7-9 тис. людей, самих українців. Створилася відразу управа того табору, створилися школи: там була нормальна школа (як то є – «нормальна»? Від 1 до 6 класу. Бо казали «ненормальна школа»). А пізніше гімназія, учительський семінар, торговельна школа. І всякого рода товариства. І, очевидно, як прийшла молодь, то колишні пластуни відразу заснували Пласт. Промотором там Пласту був Петро «Пік» П’ясецький.
Народився 1927 року в Коломиї, у родині адвоката Романа Ставничого і Марії з роду Чайковських. Батько навчався у Музичному інституті імені М. Лисенка у Львові, був диригентом товариства «Коломийський Боян». Мати - донька письменника і адвоката Андрія Чайковського, була дописувачкою часописів «Жіноча доля», «Світ молоді», «Жіноча воля».Перед наступом радянської армії родина виїхала у вимушену еміграцію, оскільки батько, активний громадський діяч і адвокат, не сподівався нічого доброго від приходу окупаційної влади. Поїзд, яким виїздила родина Ставничих з Коломиї, несподівано потрапив під обстріл радянських танків. В еміграції перебували у Відні, згодом в Баварії (Карльсфельд, Берхтесґаден), від 1949 року в Америці (Баффало, Вашингтон). Навчався в Мюнхені.Членом Пласту став під час німецької окупації (член ВСУМ, учасник табору в Пасічній 1942 року), а згодом у баварських переселенських таборах. Після закінчення гімназії 1946 р. вступив до старшопластунського куреня «Лісові Чорти». В Америці був активним організатором пластових частин, комендантом пластових таборів (зокрема, перший комендант табору юнаків на оселі «Вовча Тропа», комендант табору «Лісова школа» 1972 року тощо).
Fotografie (3)
Гурток "Лис" 1-го куреня ім. полк. Івана Богуна в Карлсфельді, осінь 1945 року. Микола Ставничий - високий у центрі
Гурток "Лис" 1-го куреня ім. полк. Івана Богуна в Карлсфельді, осінь 1945 року. Микола Ставничий - високий у центрі
