Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Oleksiy Zakharkiv Олексій Захарків (* 1944)

• Народився 19 жовтня 1944 р. в с. Угорці (тепер - Підгір‘я).

• Разом з сім‘єю був виселений 24 жовтня 1947 р. в м. Прокоп‘євськ, Кемеровської області, РРФСР.

• Згодом переїхали в Новопестерево та Горскіно, Гур‘ївського району.

• У 1958 р. був звільнений зі спецпоселення.

• У 1962 р. разом з рідними повернувся в Україну.

• Був головою сихівського осередку Спілки політв‘язнів.

Note: English translation follows at the end of Ukrainian text

Народився 19 жовтня 1944 в с. Угорці. Був наймолодшою дитиною в сім‘ї. 

„Я був самий наймолодший, [19]44-го року“

У сім‘ї Захарківа Івана (1886 р.н.) та Матрони (1900 р.н.), з дому Демкович, було шестеро дітей: Василь (1925 р.н.), Марія (1929 р.н.), Меланія (1934 р.н.), Микола (1931 р.н.), Федір (1937 р.н.) та Олексій. Іван Захарків у селі „робив головою млина, бо в нас було в селі два водяних млина“. У період війни був на примусових роботах в Австрії. 

Під час облави на криївку, яка розташовувалась на подвір‘ї, загинув найстарший син Василь - через оточення криївки та брак можливості вийти, повстанці, які там перебували вчинили самогубство: 

„Тоді вони [військові] ше не вірили, факт того, шо вони на протязі цих днів постійно, ну всю солому і сіно спалили, викурюючи їх звідтам. Мама, туда [в криївку] її заганяли три рази, і коли вже третій раз, коли вони вже туда прийшла, вона казала, шо там нікого нема, то вже ті хлопці пострілялися. Вже той, вона казала, шо той ну, Василь сидів вот так до стінки з пістолетом, такий мав малий пістолет і вже…“

Після цього арештували Івана Захарківа, а у жовтні - всю сім‘ю: 

„І тому на в [19]47-му році нашу всю сім’ю за двадцять, 24-го жовтня [19]47-го року завезли до Золочева і поселили в товарняки, і на протязі, ну десь ну може, я точно не можу сказати, десь до місяця? Везли в Сибір“. 

Їх привезли у м. Прокоп‘євськ, Кемеровської області: 

„А там, вот особливо Прокоп‘євськ, там де ті шахти, то то є Вавілон, там якої національності нема. Там і чечени були, і ті, ті башкіри, нурти і так дальше, то то, але були і азербайджанці. Були і німці, котрі також були виселені з тієї... Навіть в нас в школі, там вчитель німецької мови, то був чистокровний німець. Він українську мову знав“;  

„І коли нас привезли вже, то був жовтень місяць, нас вже привезли туда в листопаді, в Кемеровську область в город Прокоп‘євськ. То Западна, Західний, Західний, Західна Сибір. І там вже були люті морози. Наші люди, по-перше, коли нас везли, то тільки дозволили брати всьо необхідне, котрі ніхто, по-перше, ніхто не знав куда нас везуть. Нас всю дорогу тільки ті люди дивилися на, які міста ми проїжджаєм. І коли, ми, нас привезли туда, в основному не було…, люті морози були, а вдягнутися до того, тих умов не було як. За… поселили нас в барак. Не барак, а конюшня, шо там коні стояли“. 

Комендант 

На спеціальних поселеннях кожен, хто був у списку на виселення, крім дітей, мав щомісяця у комендатурі підтверджувати свою присутність у поселенні: 

„І коли ми там були в Прокоп‘євську, то над нами був постійно комендант – капітан, ну звання його було якби, капітан НКВД. І кожний місяць ті люди котрі були ви, вони, ми були на спецкомендатурі, і кожний місяць люди, котрий вже мав 10 років, мусили іти розписуватися, шо вони знаходяться ше ну на спецпереселенні“.

Комендант мав право також надати дозвіл для зміни місця проживання: 

„І той комендант один приходив до мами і каже: „Вас сюда привезли не для того шоби держава вас годувала. Я вам пропоную їхати в село, ви там скоріше собі дасте раду“.

Місця проживання 

Після приїзду в Сибір батьки почали хворіти, тому не могли влаштуватися на роботу. В шахту пішов працювати старший брат Микола, проте невдовзі він отримав травму і сім‘я фактично залишилася без коштів на проживання - „і нас, ну п’ятеро, п’ятеро дітей і батьки, ну не мали срєдств к существованию“. Отримавши дозвіл на переселення в село, „ми переїхали в Гурівський район, село Новопестері [Новопестерево]“.

Сім‘я переїжджала декілька разів: 

„Перший рік ми були в такої... Баляснікова, вона сама жила з дитиною, і така мала кімнату там дуже ті будівлі такі дерв’яні. І критий навіть були деревом, шо вони не могли. І коли вони, ми, я пам’ятаю як ми були зимою, то вони вже корови мали теля, і вони то, то, то, те теля брали до хати і тримали в хаті. І ми тут були всі, нас стільки було, і там кімнатка така була, може 3 на 4, я не знаю як там п’єц і як там жили“; 

„Тоді нас вже на другий рік відправили на заїмку, 12 кілометрів від села. Шо таке заїмка? То було окремий будинок, там де колись як вони збирали збіжжя, і там люди шоб не їхати в село, там люди жили. І вот ми в той будинок нас туда відправили. [...] Там вони потому ше тримали овець, і ми там коло тих овець ходили. А на літо там приїжджала оті, та бригада і там вони ночували“;

„А потому вже ми приїхали в село, був такий будинок, ну я думаю шо то будинок також, шо колись вони, видно, в Сибіру також скоро розкуркулювали десь за радянських часів, шо то. Бо такий був добротний будинок, і там в тім будинку жило шось п’ятеро, п’ять сімей, але були такі шо в одній кімнатушкє також жило по дві, по три сім’ї разом. Но нам дали окрему кімнату, ну там“.

В 1950 р. „на заїмці“, помер Іван Захарків - „і його завезли в село і в селі на цвинтарі там, в Новопестерях його поховали“.

У школі

Олексій Захарків пішов у перший клас у Новопестерево, потім у 1955 р. у четвертий в Горскіно, а після того, як одна з сестер одружилася і почала жити у Прокоп‘євську, переїхав до неї та продовжив навчання у старших класах. Зі школою пов‘язаний найяскравіший спогад з дитинства: 

„І на..., я як пішов в школу, десь ходив в перший клас, я думаю. І там треба було костюми шоби на, на ялинку, на Новий Рік. І вони мене зібрали в українську вишиту сорочку, дали, той во, пояс такий, як називається. І я пішов на, на ті... Школа була велика, я шо саме скажу, та виявляється, шо то школу зробили на місці церкви. Церков там не було абсолютно. Там на всю область була може одна церква в Прокопівську була одна церква, шо там двіста чи триста населення, і Кісільовськ рядом шо там такі шахти, і вони зробили. І [мій найяскравіший спогад, це] коли я отримав там перше місце за костюм“.

У школі чи на вулиці всі розмовляли російською. Українську мову дітей навчали самі батьки: 

„Я навчився української мови тільки від своїх батьків, в мене, в мене до сьогоднішнього дня, я літературної мови не знаю, бо я в школі української не вчився. Я вот то, шо від батьків в мене, так як батьки ті такі ше польські якісь слова, ше такі шо тут розмовляли. І коли я, шо цікаво, коли ше приїхав з Сибіру, і пішов з там родич..., пішли до клубу. І, і я почав розмовляти українською мовою, я рахував шо то нормальне то, а вони на мене почали так дивитися, шо то я так розмовляю, як ті старші люди розмовляли, але я інакшої, інакшої я не...“

Після повернення 

У 1958 р. членів сім‘ї було знято з обліку на спецпоселенні. Чотири роки по тому, у 1962 р. Олексій з мамою приїхали до Львова. 

Матрона Захарків розказувала дітям про Батьківщину та наголошувала на необхідності повернення: 

„Вона постійно наголошувала на тому, шо я не маю права тут лишатися, і шо я маю їхати на свою Батьківщину, їхати додому, бо я.... А ті всі брати і сестри, вони також були. Вони тут, фактично, ну більш-менш, знали про Україну, а я 3 роки, я нічо. Я, я же так, в мене така була, сприймав я то шо то Сибір то моя Батьківщина, я же там виріс“.

Вже мешкаючи в Україні Олексій подумки повертається до місць свого дитинства, а також місць поховання своїх близьких: 

„І коли я приїхав вже сюда на Україну, і також в мене ностальгія була за тим часом, шо я там. Я би кажу сьогодні поїхав ше там. Бо там навіть, в мене ше племінниця, в мене три племінниці там живуть, але як от, наприклад, той німці всім тим людям родичам, котрі загинули в Німеччині, вони кожний рік дають можливість поїхати на могилу безкоштовно до своїх, там, родичів. До своїх, ну, на ту могилу. Я би, в мене також брат в Сибіру лишився, батько лишився в Сибіру. І я ну я знаю де вони поховані, но могили однозначно, шо вже немає. То я би хотів поїхати, але як я поїду“.

Ще до початку російсько-української війни йому вдалося декілька разів відвідати брата, який там залишився: 

„Були в мене... був ше один хлопець, він сам з Волині був. То ми ходили в один клас з ним, то також так, Владик називався. Ми, а вони так і лишилися там в Сибіру. Я як приїжджав тоді до, ну туда до брата в село ше, як він жив. Ше та його дружина жила, і я хо..., ну зустрівся з ним, ми ходили. То було якраз десь після Нового Року, і прийшли до нього до хати, а його ше мама і батько жили, і вони мене почали розпитувати про Україну, а я почав їм колядувати, і вони плакали. І вот та ностальгія в них і лишилась на все життя, хоть вони і залишилися там жити...“

--------------------------------------------

He was born on October 19, 1944, in the village of Uhortsi. He was the youngest child in the family.

“I was the youngest, born in [19] 44th”

The family of Zakharkiv Ivan (born in 1886) and Matrona (born in 1900), from the Demkovych family, had six children: Vasyl (born in 1925), Mariya (born in 1929), Melaniya (born in 1934), Mykola (born in 1931), Fedor (born in 1937) and Oleksiy. In the village, Ivan Zakharkiv “worked as head of the mill because we had two water mills in the village.” During the war, he was in forced labor in Austria.

During the raid on the hideout, which was located in the yard, the eldest son Vasyl was killed - due to the encirclement of the hideout and lack of opportunity to get out. The insurgents committed suicide:

“At that time, the [military] didn‘t believe yet. During those days they were constantly, well, burning all the straw and hay, smoking them out. My mother, she had to go there [into hiding] three times, and when she came there for the third time, when she came in there, she said that there was no one there, those guys had already shot themselves. They already, she said that Vasyl was sitting like that against the wall with a pistol, he had a small pistol and already…”

After that, Ivan Zakharkiv was arrested, and in October the same happened to the whole family:

“And that‘s why in the [19]47th our whole family was taken to Zolochiv on October 24 in [19]47 and settled in a freight train, and for, well, maybe, I can‘t say for sure but up to a month? They were taking us to Siberia.”

They were brought to Prokopyevsk, Kemerovo region:

“And there, especially in Prokopyevsk, where those mines are, that is Babylon, there are so many nationalities. There were Chechens, and those, those Bashkirs, Narts, and so on, then, but there were also Azerbaijanis. There were also Germans who were also evicted from that... Even at our school, there was a German language teacher, he was a pure German. He knew the Ukrainian language”;

“And when we were brought there, it was October, we were brought there in November, in the Kemerovo region to the city of Prokopyevsk. That is West, Western, Western Siberia. And there were already severe frosts. Our people, firstly, when we were being brought there, we were only allowed to take belongings we needed, which, firstly, no one knew where we were being taken. All the way, those people were looking at, at cities we were passing. And when we were brought there, there were mostly no…, there were severe frosts, and there were no ways to get dressed. They put us in a barrack. Not a barracks, but a stable where the horses stood.”

Commandant

In special settlements, everyone who was on the eviction list, except for children, had to confirm their presence in the settlement every month at the commandant‘s office:

“And when we were there in Prokopyevsk, there was always a commandant above us - a captain, well, his rank was, something like the captain of the NKVD. And every month the people who were, you, they, we went to a special commandant‘s office, and every month the people who already had 10 years had to go and sign that they were still in special resettlement.”

The commandant also had the right to grant permission to change residence:

“And that commandant came to my mother and said, „You weren‘t brought here for the state to feed you. I suggest you go to the village, you will be able to cope there sooner.”

Address

After arriving in Siberia, his parents began to get sick, so they could not get a job. Mykola‘s older brother went to work in the mine, but he was soon injured, and the family was left without means of subsistence - “and we, well, five, five children and our parents, well, had no means of subsistence.” After receiving permission to relocate to the village, “we moved to the Guriv district, the village of Novopesteri [Novopesterevo].”

The family moved several times:

“The first year we were staying at... Baliasnikova, she lived with a child, and she had a room there, those buildings were wooden. And even the roof was wooden, they couldn‘t... And when they, we, I remember in the winter, cows already had calves, and they then, then took the calf to the house and kept in the house. And we were all here, there were so many of us, and there was a small room, maybe 3 by 4, I don‘t know, there was a stove and I don‘t know how was it possible to live there.”;

“Then for the second year, they sent us to a small settlement, 12 kilometers from the village. What is a small settlement? It was a separate house, which used to be a grain storehouse, and people lived there so they didn‘t go to the village. And so we were sent to that house. [...] Then they kept sheep there, and we took care of the sheep. And in the summer, the brigade came there and they spent nights there”;

“And later we moved to the village, there was a house, well, I think it was a house that, apparently, in Siberia, they were also de-kulakizing quickly during Soviet times, like that. Because it was a solid house, and there in that house lived five families, but some also lived in one room, two or three families together. But we were given a separate room there.”

In 1950, in the small settlement, Ivan Zakharkiv died - “and he was taken to the village and he buried in the village in the cemetery there, in Novopester.”

At school

Oleksiy Zakharkiv went to the first grade in Novopesterevo, then in 1955 he went to the fourth grade in Gorskino, and when one of his sisters got married and started living in Prokopyevsk, he moved in with her and continued his studies in the senior classes. One of his brightest childhood memories are connected with the school:

“And on..., when I went to school, I went to the first grade probably, I think. And we needed costumes for the New Year tree celebration, for the New Year. And they dressed me in a Ukrainian embroidered shirt, they gave me that belt, what‘s the name for it. And I went to, to the... The school was big, and I should mention that it turned out the school was built on the site of the church. There were absolutely no churches there. There was maybe one church in the whole region, there was one church in Prokopivsk, where there were two or three hundred people, and Kisilovsk was nearby, where there were mines, so they did it. And [my fondest memory is] when I got the first place there for the costume.”

Everyone spoke Russian at school and on the street. The parents taught the Ukrainian language to the children by themselves:

“I learned the Ukrainian language only from my parents, I, I still don‘t know the literary language, because I didn‘t study Ukrainian at school. And what I learned from my parents, my parents were using some Polish words, some of the words people were speaking here. And when I, which is interesting, when I came from Siberia and went with my relatives to... we went to the club. And, and I started speaking Ukrainian, I thought it was normal, and they started looking at me like I was talking like the older people do, but I didn‘t know, I didn‘t know how to...”

Upon return

In 1958, family members were deregistered at a special settlement. Four years later, in 1962, Oleksiy and his mother came to Lviv.

Matrona Zakharkiv told the children about the Motherland and stressed the need to return:

“She constantly emphasized that I have no right to stay here and that I have to go to my homeland, to go home, because I... And all those brothers and sisters, they were too. They, in fact, well, more or less, they knew about Ukraine, and I was 3 years old, I knew nothing. I, I did, I had that, I perceived Siberia as my Motherland, I grew up there.”

When living in Ukraine, Oleksiy mentally returns to the places of his childhood, as well as the burial places of his loved ones:

“And when I came here to Ukraine, and I also had nostalgia for the time I was there. I should say I would like to go there even today. Because I even have, I have a niece there, I have three nieces who live there, but like, for example, the Germans allow all those relatives of people who died in Germany, every year they allow going to visit graves for free, graves of relatives. So people can visit their relatives, to visit the graves. I would, my brother also stayed in Siberia, my father stayed in Siberia. And I know where they are buried, but the graves are definitely gone. So I would like to go there, but how would I do that.”

Even before the Russian-Ukrainian war, he managed to visit his brother, who remained there several times:

“I had... There was another guy, he was from Volyn. Then we went to the same class with him, his name was Vladyk. We, and they stayed there in Siberia. I used to visit my brother in the village when he was still alive. And his wife was still alive, and I met him, we met. It was just after the New Year, and they came to his house, and his mother and father were still alive, and they started asking me about Ukraine, and I started caroling for them, and they cried. And that nostalgia remained in them for the rest of their lives, although they stayed to live there... “