"Коли нас туди виселили, коли ми вже приїхали до, на Хор. Тато почав дошукуватися причини, чомусь ж нас вивезли. Звичайно що, підкупити можна всіх і вся, в усьому світі. І він десь нашов якогось там чоловіка, який татові показав документи. І в тих документах тато побачив невідповідність дат, значить татові ставили, ну його звинувачували, в співпраці з ОУН, ну це в принципі відповідало дійсності, ну але то ж було все секретно. І... там вийшло як, шо ніби тато десь там годував хлопців з лісу, в Угерсько, а ми вже в цей час жили в Стрию. І тато тим скористався, бо якби він тих документів не побачив, ну чим можна було скористатись? І він тим скористався. Тато почав писати заяви в усі інстанції Радянського Союзу, а дідусь звідси писав. І так звідси ідуть листи від діда, а звідти тато пише. І... в 56-му році тато отримує рішення Верховного Суду. Про те, шо нас звільнено і реабілітовано з поверненням майна, оці документи вже можу показати. (Показує документи) Це дуже важливий був документ для нас, практично це був наш пропуск на всі, на все життя. І після цього ми відразу же, в принципі навіть ні одного дня ми зайвого не були там. Зразу же, ну, безумовно, коли ми отримали це рішення суду, я вже була дівчинкою в 7-му класі, я дуже добре пам’ятаю як всі плакали, тато і мама плачуть, тішаться і тут же зразу тато каже: “Так, Марія, що ми будемо робити? Як ми будем збиратися?” Тобто думка про те що залишитися там, навіть на одну хвилину не була. Хоча там в Хабаровську нам жилося вже і не зле. Тато працював, мама працювала. Сестра тут, брат вчився. А це було вже пізнє літо, десь серпень був. Шось там, шо могли спродали, і ми тут же відразу в поїзд сіли, і поїхали. І ми повернулися додому".
"Вже прийшли, прийшов час, коли помер Сталін, прийшов до влади Хрущов, почалася невелика Відлига, бо до того часу кожного місяця тато з мамою мусили конче їздити, ходити в комендатуру і відзначатися. (Коротка пауза) А коли оце почалася відлига, дозволено було дітям, дітям можна було, дітей можна було відправляти назад додому. І сестру, тато відразу же відправив сестру додому, до дідуся з бабцею. І вона повернулася сюди. І вона тут вчилася в Стрию в Стрийській школі. Закінчила Стрийську школу №4, а брат, він дуже гарно малював. І ми всі сподівалися, що він буде художником. Поїхав. Хлопці з його класу, закінчив школу, хлопці з його класу поїхали в село, в Черемхово Іркутської області вступати на навчання в гірничий технікум, і він з ними поїхав, бо там була, була, було художнє училище. Ходив, в художнє училище його не прийняли, ну а так як він туди поїхав, то він разом з хлопцями пішов туди в той технікум. Поступив в той технікум. І він там в Черемхово закінчив той технікум."
"І тоді, ну ще згадаю момент, сьоме січня було, з шостого на сьоме січня. Була люта зима тоді, і нас всіх, значить. Ну люди все одно так чи інакше, все одно якусь вечерю люди собі зробили. А після вечері люди почали колядувати."
"То на пересильному пункті було?"
"На пересильному пункті. Так, я ж вже кажу, про пересильний пункт. В Бориславі. Почали колядувати. І нас всіх, від мала до велика, вигнали сьомого числа на вулицю, і ми цілий день під снігом сьомого числа стояли на вулиці. А в ті часи зими були люті, не то шо тепер."
"І 19-го грудня 49-го року, ранком о 7 годині до нас завітали "гості". Тоді, коли діти бігли під подушку брати подарунки, нас оточили в квартирі ціла група небажаних гостей. Дали мамі дві години часу на те, шоб вона могла зібрати речі. Що можна зібрати за дві години сім’ї з п’яти чоловік. Із наймолодшою дитиною якій 7 років і яка весь час хворіє, тобто я взагалі з дитинства була хворобливою, ну але тим не менше. А напередодні нам тато купив в подарунок на Миколая піаніно. Це піаніно навіть не було розпаковане, так шо ми навіть не мали можливості на нього подивитися. Нас забрали, посадили на машину вантажну, грудень-місяць. Якраз пам’ятаю йшли діти до школи, а нас везуть і діти сусідські, всі кричать за нами: “Що сталося?” і кричать. Нас всіх завезли в Борислав на пересильний пункт. Туди ж привезли татову сестру з сім'єю Марію, і татову сестру Анну. Тобто відразу в один день нас три сім'ї забрали. Опинились ми там на пересильному пункті."
Софія Зубрицька народилася 4 червня 1942 р. в с. Угерсько в родині галицької інтелігенції. Вона була третьою, наймолодшою дитиною у сім‘ї Івана та Марії, з дому Терлецької, Зубрицьких. Її батько, як і дудісь, був бухгалтером. Тато працював в об‘єднанні спритзаводів в Угерцях; дідусь у Райффайзен банку в Стрию. Бабуся, батькова мама, очолювала кружок „Союзу Українок“ (жіночої ради) у селі. Родина була пов‘язана з повстанським рухом - двоє маминих братів (Терлецьких) були у підпіллі, один з них у СС „Галичина“, а батько, Іван Зубрицький, допомагав повстанцям, передаючи їм спирт, який вони могли поміняти чи продати. Зранку 19 грудня 1949 р. троє дітей - Володимир, 1935 р.н., Дарія, 1938 р.н. та Софія, разом з батьками були арештовані та транспортовані на пересильний пункт у Бориславі, звідки були депортовані у Сибір. Там вони оселились спочатку у безіменному поселенні у Хабаровському краї, де був тільки один барак, а згодом були перевезені у поселення Хор, де батько вже працював бухгалтером. Там також він отримав можливість подивитися у справу, за якою була депортована його сім‘я. Знайшовши невідповідність у датах він, з Сибір, а дідусь, зі Стрия, почали писати у Верховний суд УРСР. 18 липня 1956 р. ухвалою суду постанова про виселення на спецпоселення була скасована, а справа закрита „з поверненням конфіскованого при виселенні майна“. Сім‘я Зубрицьких повернулася в Україну, де пізніше Софія Зубрицька стала вчителем математики та директором школи.
