Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Цві-Гірш Бліндер Zvi-Hirsh Blinder (* 1969)

• народився 29 жовтня 1969 року в Одесі

• у 1988–1989 роках служив у радянській армії в Криму

• став одним із перших студентів єврейського освітнього центру «Мігдаль» після його відкриття в лютому 1992 року в Одесі

• 1992 року закінчив математичний факультет Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова

• в серпні 1993 року разом з дружиною влаштував весілля в традиційному єврейському стилі, одне з перших в Одесі з часів розпаду Радянського Союзу

• під час весільного бенкету знайшов спонсорів серед єврейських організацій і почав видавати газету одеських євреїв «Ха-Меліц» («Перекладач»)

• 1994 року став головним редактором щотижневої єврейської газети «Шомрей Шабос» («Ті, хто шанують суботу»)

• з 2019 року на волонтерських засадах працює в музеї історії євреїв Одеси «Мігдаль-Шорашим»

• під час повномасштабного вторгнення залишається вдома і продовжує розповідати про історію та культуру єврейської спільноти Одеси в музеї «Мігдаль-Шорашим»

Цві-Гірш Бліндер — учасник одеської єврейської спільноти. Своє коріння почав досліджувати вже в дорослому віці, після служби в радянській армії. Зверхнє ставлення та підсміювання співслужбовців через незнання ним мови свого народу стало одним із поштовхів до пошуків власної ідентичності. Шлях до єврейства почався з вивчення ідишу та івриту, а також з повернення до імені, яке за традицією мало бути з ним від народження. 

Геннадій — на честь дідуся Гірша

Цві-Гірш Бліндер народився 29 жовтня 1969 року в радянській Одесі. «Я перше покоління одеситів», — каже він. Батьки народилися на сусідньому Поділлі, де традиційно мешкали єврейські громади. «Вони народилися у Вінницькій області. Містечкові євреї. Жили по сусідству фактично». Але зустрілися й познайомилися набагато пізніше, вже в Одесі, після того, як їхні родини пережили трагічні події Другої світової війни.

1941 року батьковій і материній родинам пощастило бути евакуйованими вглиб Радянського Союзу і зберегти життя. Якби вони залишилися на окупованих нацистською Німеччиною територіях, переслідування було би не уникнути. Родина матері опинилася в Узбекистані разом з іншими родинами працівників Чорноминського цукрового заводу. Батькова родина евакуйовувалася з Криму, куди перебралася ще до початку війни. Там дідусь пана Бліндера працював у єврейському колгоспі, який займався здебільшого тваринництвом. «Стадо також підлягало евакуації. Слава Богу, їхню сімʼю також вивезли вони [радянська влада] через Керченську протоку, вони потрапили до Ростовської області й потім дісталися до Грузії», — згадує пан Бліндер.

Після закінчення Другої світової війни родина матері повернулася на Вінниччину, а батько з рідними опинився в підмосковному Подольську. Одразу після війни батько почав навчатись у фабрично-заводському училищі, далі працював за робітничою спеціальністю, доки його призвали в армію. Після завершення служби заочно закінчив педагогічний інститут — став учителем. Далі за направленням поїхав працювати в Одеську область. У Одесі зустрів майбутню дружину, яка працювала там учителькою після закінчення місцевого педагогічного інституту. 

Коли в родині Бліндерів народився син, батькова мама запропонувала за єврейською традицією назвати його на честь померлого дідуся. За радянських часів, однак, євреї зазвичай не вживали традиційних «немилозвучних імен», змінюючи їх на «нейтральні» російські відповідники. Батьки пана Бліндера також використовували змінені імена. Мати, Маня Гріндберг, стала Марією. Батько, Іцак Бліндер, використовував зросійщене ім’я Ісаак. Щоб уникнути іншування, хлопчика вирішили записати Геннадієм. Перша літера цього імені збігалася з першою літерою імені дідуся Гірша. Зараз пан Бліндер використовує подвійне традиційне єврейське імʼя Цві-Гірш — «так мене звуть останні 30 років <…> до цього імені я більше звик, ніж до того, що за документами».

Бути євреєм за часів пізнього соціалізму

Сімʼя жила в Черемушках — новому районі, який стрімко забудовувався в 1960–1970-ті роки здебільшого не завжди якісними панельними п’ятиповерховими хрущовками, які мали задовольнити житлові потреби якомога більшої кількості населення. В однокімнатній квартирі не було місця влаштовувати свята, тому дні народження відзначали не щороку. Але коли синові виповнилося 13, батьки влаштували велике святкування, бо тринадцятий день народження — особливий для єврейського хлопчика. Саме в тринадцять єврейським хлопчикам влаштовують свято бар-міцви, бо після досягнення цього віку вони стають дорослими юнаками, зобов’язаними виконувати всі релігійні заповіді. Тоді, давно, батьки не стали вдаватися в пояснення, бо радянська влада всіляко обмежувала релігійні прояви населення. Така ситуація сприяла асиміляції та втраті традиційного для єврейської спільноти життєвого ладу, який суперечив радянській ідеології. Про своє єврейство пан Бліндер дізнався доволі рано, але ще довго не розумів, що воно означає. 

У радянській Одесі працювала лише одна синагога, хоча на початку ХХ сторіччя їх налічувалося сім. 1954 року влада закрила синагогу в центрі, але дозволила відновити синагогу на околиці, в районі Пересипського мосту. Саме там батьки малого Геннадія Бліндера купували на Песах мацу (традиційний прісний хлібний коржик). Це була одна з небагатьох речей, які залишилися в сімʼї від єврейських традицій. Відвідування синагоги контролювали спецслужби. «На прихід людей по мацу ще дивилися більш-менш крізь пальці. Але прийти й узяти участь у молитві — це було вже досить проблематично, можна було отримати певні неприємності від радянської влади», — каже пан Бліндер.

Хлопець навчався в звичайній радянській школі № 25. Навчання давалося легко. Улюбленим предметом була математика, подобалися інші точні науки та іноземні мови. «Закінчив школу з золотою медаллю, брав участь у олімпіадах із різних предметів». Взаємини з однокласниками переважно складалися добре. Якось під час бійки однокласник обізвав його євреєм. Вчителі швидко врегулювали конфлікт, побоючись наслідків — мама пана Бліндера працювала в цій же школі й могла вчинити скандал або поскаржитись у вищі інстанції. За його словами, в дитинстві та юності він більше страждав від державного антисемітизму, ніж від побутового.

Відродження єврейської громади в Одесі перших років незалежності

Після закінчення школи пан Бліндер думав про вступ до Московського державного університету, але побоювався, що може не скласти вступні іспити через свою національність. Вчитель, із яким він готувався до олімпіад, теж відмовляв: «МГУ — навіть і не думай!» Розповідав, що представникам єврейської спільноти навмисно ставлять додаткові питання, поки вони вже не зможуть на них відповісти. «Я, злякавшись усіх цих історій, вирішив не ризикувати», — пояснює пан Бліндер. 1986 року він вступив до Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова на математичний факультет — математика йому добре давалася в школі. Провчившись два роки, 1988-го пішов в армію. Служив у Криму — в Севастополі та Керчі. 

Армія стала одним із поштовхів пізнати єврейську культуру й вивчити мову. Співслужбовці з різних куточків Радянського Союзу дивувалися й підсміювалися над Цві-Гіршем, коли на прохання сказати щось єврейською, він відповідав, що не знає її. Повернувшись з армії 1989-го, він помітив, як сильно змінилася ситуація в релігійній царині. Почали функціонувати єврейські організації. Зʼявилася можливість відвідувати синагогу й курси ідишу та івриту.

Паралельно із зануренням у єврейську традицію пан Бліндер закінчував навчання в університеті. Саме там познайомився з майбутньою дружиною, яка теж навчалася на математичному факультеті, й разом з нею грав у інтелектуальні ігри «Що? Де? Коли?». «Перші кроки в єврействі ми також робили разом», — згадує він. 1992 року пара серед перших почала відвідувати новостворений єврейський освітній центр «Мігдаль» (у пер. з івриту — вежа). Згодом дружина пана Бліндера стала співробітницею цієї організації. 

На весіллі, яке святкували 1993 року в приміщенні центру «Мігдаль», зібралося керівництво всіх єврейських організацій Одеси. Шлюбну церемонію проводив равин, а наречені стояли під хупою — спеціальним тканим балдахіном, атрибутом усіх єврейських весіль. Це була одна з перших традиційних весільних церемоній у Одесі з часів розпаду Радянського Союзу.

Тоді пан Бліндер вирішив утілити свій задум видавати єврейську газету. Саме під час весілля відгукнулися охочі підтримати ініціативу та вкласти гроші у видання спільної для всіх єврейських організацій міста газети. Вона отримала назву «Ха-Меліц», на згадку про видання, яке друкувалося в Одесі наприкінці ХІХ століття, однак проіснувала тільки рік через розбіжності поглядів засновників.

Головний редактор газети «Шомрей Шабос» 

1994 року пан Бліндер отримав пропозицію від равина громади «Хабад», яка об’єднує євреїв Одеси і навколишніх міст, створити нову газету «Шомрей Шабос» і стати її головним редактором. Період її розквіту припав на початок 2000-х. «Ми поставили собі за мету початково достукатися-дійти до кожного. Були часи, коли в більшу частину єврейських сімей Одеси наша газета приходила». Тижневик безкоштовно розповсюджувався серед єврейської громади на території Одеської, Херсонської, Миколаївської областей та Автономної республіки Крим. Цві-Гірш Бліндер працював над виданням, тираж якого складав 15 тисяч екземплярів, разом зі штатом постійних авторів. Виходила повноцінна газета, яку «було приємно взяти в руки». Робота над нею велася безперервно: «Закінчується один номер — відразу починається робота над наступним».

Після кризи 2008 року «впав тираж і обсяг», газета почала виходити тільки в одеському регіоні, «а втім, декілька тисяч екземплярів раз на тиждень однаково виходили до самого повномасштабного вторгнення». Наразі вихід видання тимчасово призупинено. 

Музей історії євреїв Одеси «Мігдаль-Шорашим»

Після зменшення обсягів роботи в газеті, приблизно п’ять років тому, пан Бліндер почав працювати на волонтерських засадах у Музеї історії євреїв Одеси. Він проводить екскурсії для відвідувачів, знайомить їх із історією та культурою єврейської спільноти міста. «Взагалі, — каже, — наш музей сімейного типу». Більшу частину колекції подарували різні люди з архівів своїх сімей. Експонати розповідають історію життя одеських родин. Є в музеї й рідкісні речі, як-от підручник з фізики написаний на ідиш у 1920-х роках.

Музей історії євреїв Одеси єврейський центр «Мігдаль» 2002 року створив у квартирі, де в 1960-ті роки ще жила єврейська родина. Мета музею — зібрати й зберегти свідчення про єврейську Одесу для наступних поколінь.

До повномасштабного вторгнення музей відвідували туристи з усього світу — з цікавості або в пошуках свого одеського коріння. Після того, як Росія розв’язала повномасштабну війну проти України, увесь 2022 рік та частину 2023 року музей було тимчасово зачинено. В травні 2023 року його роботу відновили: відкрилася нова виставка, влаштовуються освітні події та екскурсії. «Незважаючи на війну, в нас є відвідувачі — іноземні волонтери, школярі, переселенці з інших областей», — каже пан Бліндер.

Життя під час повномасштабного вторгнення 

Напередодні повномасштабного вторгнення музей відвідало багато іноземних журналістів, які передбачали новий наступ Росії на територію України. Пан Бліндер не поділяв їхніх думок і сподівався, що вторгнення не станеться. «Я виявився поганим пророком. Я думав, що війни не буде», — каже він. 24 лютого 2022 року пан Бліндер із дружиною та молодшим сином були в Одесі. Перші вибухи він не почув через міцний сон. «Я прокинувся, дружина сказала — почалася війна. <…> Я не повірив <…> був шок».

Життя й побут родини Бліндерів під час повномасштабного вторгнення майже не змінилися, лишившись традиційно єврейськими. Усі дотримуються Шабату, відвідують синагогу, мають кошерну кухню. Старший, уже дорослий син живе в Ізраїлі. Молодший навчається в єврейській школі й часто спускається в укриття під час повітряних тривог, до яких родина Бліндерів вже звикла й намагається не панікувати. «Але психологічно це все важко, наскільки важко — це ми зрозуміємо, коли все закінчиться», — каже пан Бліндер. Інші родини єврейської спільноти, які залишилися в місті, сприймають ситуацію схоже: «Всі зайняті, всі при своїх справах, усі працюють. Тому в них немає особливо часу на самокопання, на рефлексію. Але потім у якийсь момент усе, звісно, накладеться. Та це буде коли-небудь згодом. Поки що нам головне — вистояти й перемогти».