Онуфрій Дудок

«Як той фронт сі зближав, то три-чотири дні ніякої піщи. Тільки вода горяча була. Ні хліба, ні нічо. Навмирало людей ціла стирта довга, як барак. Їден головою туда, а другий – туда. Так їх складали. На висоті і на довжині барака, бо крематорії вже не працювали. Якраз коло того бараку, де я був. Ті американські вояки на другий день бігали з носилками. Хто лежав на ліжку, того їден впереді, другий ззаді, а третій стягав його з ліжка і виносили з лагеру. Виносили, виносили. Я лежу, думаю, шо там так мене хапає. А то тягнуть на носилку. І винесли за лагер. А там зробили таке тимчасове, в тих есесівських бараках, бо там тоже були бараки, але есесівські. Там були ліжка. І там клали людей, але і там повмирало багато. Я Вам скажу: з’їв шось трошки – і вже желудок в нього не працював. Голод – то страшне. Живіт присихав до хребта. Так шо мене з того лагеру винесли. А за пару днів начинають вивозити.»

«Десь в сорок четвертому році після ранкового апелю рапортфірер (Reportführer – авт.) заявив: «Аллес бляйн штейн» (“alles bleiben stein” – у перекл. з нім. «Всім стояти на місці» – авт.). Такого ніколи не було. І тоді каждий бльокфюрер (“Blockführer” – авт.), бараковий фюрер, перед своїм бараком бігав з червоним олувком і вдивлявся в обличчя в’язня. І хто був дуже худий, тому на чолі нарисував «нуль». І так каждий бльокфюрер. Ця процедура тривала недовго. Десь двадцять мінут. І таких з «нуль» вісім соток навибракували. Вже та операція сі закінчила. Той рапортфюрер заявляє: «Ті, шо мають «нуль», «бляйбн штейн» (“Bleiben stein” – у перекл. з нім. «Не рухатися» – авт.), а ті «андерес – командо формірен» (“anderes – Komando formieren” – у перекл. з нім. «Решта – сформувати загін» – авт.)». І десь за мінут десять вже пляц порожній. Тільки з «нулями» стоять. – «Шо то буде з нами», – кажуть. – «На транспорт! На транспорт, на транспорт». Перевозити десь будуть в друге місце. То тільки то говорили, же ми їдем «на траспорт». По сотням, по сотням, по сотням… (Інт.: «А Вам намалювали такий, чи ні?») «На мені тоже намалювали. Бо я вже був зовсім «до нуля».

«Позасували і поїзд рушив. Везуть, везуть. Вгорі віконечко маленьке, а у вагоні майже темно цілий день. Раптом чуєм – сирени, шо літаки летять. Нальот десь. Поїзд остановив сі і за хвилю чуєм – знов стріляють до тих літаків. А ті звідтам кидають бомби. І ми чуєм – взрив. Від вистрілу чути такі взриви. І неподалік нашого вагона як вгріла бомба – аж вагон перекосив сі, а каміння – на дах. Я думаю: «Нам тут, певно, вже буде кінець». Я думаю, як легко можна було загинути без шкоди, без жалю. Півгодини того нальоту було. Потім літаки десь полетіли. Після того поїзд стояв шість днів. Я точно не знаю. Десь цілий тиждень стояв. Всьо там впереді порозбивали. У вагоні люди вмирають, бо ні води, ні їжі. А то, шо видали «на транспорт», то вважало сі, шо нас повезуть два дні. Але поки завели ті «шкілєти» до вагонів, то каждий хлібець по дорозі з’їв. Стоїмо і стоїмо. То було, видно, над весну. Мороз. Певно, в марцу (в березні – авт.). В вагоні всередині люди дихають – тепло, а з двору – зимно. І ті заклепки були повкривані інеєм. То каждий з нас полизав трошки – трошки сі відживив. А в вагоні вже ціла купа мертвих. Повмирали. Якби ше вода була. Ні води, ні їжі. Довше не можна було витримати. А то вже люди просто «шкілєти». Привезли. Після тої стоянки, видно, десь направили там. Бо по вагоні лазили, згортали ті каміння. Чуєм, вже поїдем далі. Приїхали на місце. Відкрили вагони, засуви. – «Аллєс раус!» (“Alles raus” – у перекл. з нім. «Всім вийти!» – авт.). А там вже ходять такі самі, як ми. Ми сі питаєм: «Де то ми є?» А він каже: «Аушвіц, Аушвіц.»

«Есесівці передають охорону лагера на військо вермахт. Військо вермахт – то такі старики. А вони самі залишили лагер і одразу всю документацію, папери на апельпляц (Appellplatz – ред.), на купу виносили, спалювали. Всі документи спалювали. Як десь вітер відносив папірець, то він летів, шоби ні кусочка не було якоїсь документації. Спалювали томи. То ми знали: шось тут не так. Вже до роботи не виводили. Всі сиділи в лагеру. Фронт вже вот-вот. На будках вермахт повивішував білі прапори, шо вони не будуть обороняти сі, а то американці прийшли. Фронт перед тим десь затримав сі пару днів. Назад повернули сі есесівці. І начинають командувать. Шо роблять? Включають сирену. А там був тунель такий. Весь лагер заганяли в той тунель. То ми так: перші сотні вже з лагеру були майже в тунелю, а кінцеві сотні ше в лагеру. Включали сирену, шоб обратно до лагеру. І так кілька разів туда-сюда. Потім останні назад завели, закрили лагер. Есесовці втікли знову. За пару днів всіх о годині п’ятій вечером (а там було в шостій завше апель) вистроїли на апельпляцу, як завше. Відкривають ворота. «Шузгауз» (Sсhutzhaus – авт.) то сі називав. Ми дивимо сі, а там стоять вже війська американські на джипах. Зелені, всьо військо в них зелене-зелене. В той час на тім плацу таке замішанє зробилося. Всьо хлинуло в ті ворота.»