Ігор Гавришкевич Ihor Havryshkevych

«Я, коли ходив на засідання тих перших політичних дискусій, політичного клубу, мало хто знає, бо обмежене коло туди ходило. Власне, після першого нашого вечора тоді Василя Симоненка, то було ще засідання політичного клубу, потім його прикрили. То тоді ще Чорновіл не насмілювався (і це було правильно, я вважаю, дуже правильно на той момент), він ще не мав тої відваги і не вважав за потрібне говорити, що Радянський Союз має розпастися і утворитися Україна як незалежна держава. То його б просто ще раз посадили на багато років, і всіх тих, хто б його там підтримав. В цей час він сказав, що Радянський Союз має бути, не складатися з соціалістичних республік, а конфедеративною державою має бути. Тобто що всі республіки мають бути на засадах конфедеративності. <…> І це було в унісон з тим, що Товариство Лева робило. Ми також відразу не говорили, що це має бути. Ми просто боролись за цю демократію, за наші національні традиції, за право говорити українською мовою і писати на підприємстві, там, де нас заставляли російською. І це було дуже несправедливо: у Конституції писалось одне — що народ має право на самовизначення і таке інше, а насправді все це заборонялось. Все це було заборонено. Навіть ряд українських пісень — вони були заборонені. І підтвердженням цьому була річниця утворення Товариства української мови, де ми заспівали звичайну пісню: Наливайте, браття, кришталеві чаші, Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали Голівоньки наші… То міліція в той час нас оточила і фактично від Львівсільмашу — будинку культури — супроводжували аж до моєї художньої майстерні, де ми йшли туди, аби відзначити ту річницю, саме Товариство Лева, хто брав в тому участь. То вони мою майстерню там оточили. Просто ми так зайшли, хоч вони нас переслідували. Вони на машинах всі їхали. Ми зробили такий трюк, що ми заходим з того місця, де до моєї майстерні можна зайти тільки по сходах, а то вулиця Мала, тут, у Львові. А вони ж не могли автомобілями по сходах! І почали розвертатися всі навкруги, шукати, куди ми, а ми в той час вже заховались».

«Значення, сутність Товариства Лева, його діяльності полягала в тому, що… Починали ми з народних традицій, тобто то, що люди все життя з покоління в покоління передавали як пам’ять про нашу культуру українську. Якою вона мала би бути. І до того завжди додавалось щось, що забороняло її, тобто та інформація, яка… От було так, а зараз чому не можна? Чому вчителів не випускали, чому це все до церкви так? Це все — воно випливало на поверхню. І починалися тоді ширші, погляди ширшого масштабу. Ми дивились у Прибалтиці — вже там народний фронт почав формуваться, тут вже це і нам стало відомо. Ми також… це ми перші, якби в нас з’явилася ідея створення українського народного фронту. Тут же — майже паралельно з Прибалтикою. <…> Ще Народного Руху не було, ні, це [19]88 рік. І, звичайно, ми навіть скликали делегатів, той, хто міг би бути, бо вже були такі осередки, які готові були в різних областях. До створення Народного фронту, який потім став Народним Рухом. Але нас не впустили, спочатку — тоді це називалося Палац Гагаріна, зараз — Палац Євгена Петрушевича — імені президента Західноукраїнської Народної Республіки, а потім в Будинок офіцерів, тоді ще… колись це був Народний дім, який став Будинком офіцерів. І туди нас не впустили для установчих зборів. Там всіх нас на відео знімали, потім декого в обкомі партії з цього відео розбирали — хто, шо. За участі КГБ. І навіть парторг, де я працював, підходив до мене і казав: “І тебе там показали”. І попереджала поліція, щоб не ходити туди, міліція, вірніше, тодішня. Але нічо, ми дальше діяли, і ця ідея створення Народного фронту України, вона була підтримана багатьма такими осередками культурологічними, в тому числі в Києві. Потім ця ідея дуже швидко була перехоплена Спілкою письменників, і Іван Драч став одним із тих акумуляторів, який на основі оцих прибалтійських положень, за якими було створено Народний фронт, запропонував створення Народного Руху України за перебудову. Там говорилося, були такі пункти, де говорилося в підтримку тих ідей, які фактично впроваджувалися самим Горбачовим».

«Я також їздив з акцією стосовно відновлення яворівської народної забавки, це яворівські ремесла, які в той час вже були якби заборонені. <…> Бо це вважалося вже чимось таким “національним”. Воно було свого часу популярним, і їх возили в Польщу, це дерев’яна іграшка, і не тільки, в основному. І це вже виклик. Все, що було популярним і українським, — воно вже виходило в якесь табу. Так само, як пісні Івасюка. Починалося «Червона рута», що він гран-прі взяв, нагороджений був, а після того, хто співав через деякий час «Червону руту», то під руки хапали, ну ми ж це знаємо. Після його смерті, після смерті Володимира Івасюка. Так само і з народними ремеслами: гаварецька народна кераміка — також вона [була заборонена]. То як я їздив на Яворівщину, пішли пообідати в кафе — за наш столик сідає людина, яка представник КГБ. Бо знаю, бо вони прямо ходили до секретаря райкому партії з’ясовувати, чи не міг би він дозволити відродити, дальше продовжити виготовлення цих народних забавок. І тут же нас почали допитувати в його присутності, КГБ — він викликав. І ті самі люди, потім я бачив, вони за мною ходили, коли я з’являвся в Яворові, стежили. Мабуть, так не тільки за мною».

«Гельсінська спілка була утворена — там Лук’яненко, Чорновіл, інші відомі особистості. Але якщо серйозно до того підійти й оцінити, це була група, яка діяла в тих можливостях, які їм давали. Але їм не давали. Чому? Тому що вони були всі арештовані і вони мали зв’язок з закордоном, дуже рідкісний. Вони мали поодиничний зв’язок з якимись людьми тут, але ніхто про це не знав. Тобто коли вони були арештовані. Коли вийшли на волю, будь-який контакт з громадськістю, найменший, навіть не з громадськістю, просто з іншими особами — це вже був арешт на два тижні, тобто не було контакту. Перший справжній контакт Гельсінської групи з ширшою громадськістю відбувся завдяки Товариству Лева, яке зробило вечір, присвячений Симоненку, Василю Симоненку в Лісотехнічному інституті, в залі будинку культури Лісотехнічного інституту. Чому? Тому що вони якби самі вийшли до нас на контакт і попросили, щоб… бо вони знали, яка ситуація, і ми знали, що це на нас впаде. Вже тоді ми націоналісти стовідсоткові. Ми знаєм поезію Василя Симоненка, яка вона є. І вони були вперше присутні там, і їм надали слово, хоча ведучі були від Товариства Лева і музичний супровід — це також від Товариства Лева. Остап Стахів і був такий Богдан <…>. Він розпочав такі вечори, які підносили патріотичний дух, і ми думали, як їх вести, ці вечори. Власне, один з таких найпершіших був вечір Симоненку, де було багато людей, де був портрет, який я намалював вперше на цей вечір Василя Симоненка, і сценарій перевірявся КГБ, партією — все. Але в сценарію було одне, а вечір вівся по-інакшому. По нашому сценарію, який не був писаний, а обговорений. На цьому вечорі було багато міліції, всі в формі, всі балкони — то ними були зайняті. І вони мали можливість сказати все про Симоненка. Ясно, що в той час зачитати вірші Симоненка, де говориться: “Гей, ви! Кати мого народу!”… Ну зрозуміло, хто кати нашого народу! Зрозуміло, що це мова йде про росіян у його поезії. І це в той час, у 1987 році, читалося зі сцени! Зрозуміло, що після того нас всіх переслідували, за нами стежили».

«Поштовх головний йшов, звичайно, від Товариства Лева, від тих традицій. Цей поштовх пішов на все. Я вважаю, що на даний момент ця ділянка історичного такого періоду — вона є майже недосліджена, бо ніхто особливо на це увагу не звертав, звертали вже на наступні події, які ще більше стали ширшими, масштабнішими. А якраз, на мою думку, саме [в] оцей період дуже поступового піднесення національної свідомості стало Товариство Лева. Чому? Тому що воно йшло від Комсомолу, і партія не відразу, і КГБ не відразу зрозуміли, що відбувається. Я думаю, що на початку вони зовсім не зрозуміли, що відбувається. Вони думали, що це просто якісь недорозуміння в Комсомолі. А народ ще весь, він не відразу, в широкому масштабі не відразу усвідомлював також, що відбувається, але сприймав, тому що нібито були всі комсомольцями. І воно все так позитивно виходило — ніби свої, а дивіться, куди ідуть, о, це гаївки — це вже стільки народу приходило на наші гаївки! Це було дуже багато, до того ніхто! І це самі приходили, ніхто нікого особливо тоді… не було такої реклами. На вечори приходили, ми не мали оголошень, по радіо це ніхто не передавав, по телебаченню — також, то ж зрозуміло. Одно малесеньке (ну, може, трохи більше), я їх, до речі, сам писав — ті оголошення на вечори, на гаївки. А народ приходив — це поширювалося неймовірно швидко. І народ приходив масово!»