Дарія Гусяк

* 1924

  • «Били маму, шоби я заговорила. То не до кожного таке примінюють. Але я тоді нічо не говорила. Вони вже масу мали інформації про мене – дві папки від тих, шо були арештовані до мене, кожний шось говорив. І вони мене знали, чому вони примінили таке. Я на то не звертала увагу, як я була вдома… Сестри мої роз’їхалися – хто куди, а я трималася мами. Я боялася, шоби шось з мамою не сталося в мою відсутність. І переживала, як я кудись відходила. Старалася якомога скоріше приїхати, допомагала у всьому господарстві мамі. І таку дали мені характеристику. Я сама того не розуміла й не знала. Я не думала, шо я якось особливо маму люблю. Але вони то так сприйняли, тому примінили такий спосіб. Раз били – мама кричала. Я ті звуки чула. Потім в мене галюцинації. Потім приводили, потім ше раз… за такою тонкою стіною, шо все було чути, – кожний удар, кожний крик. Потім ше раз водили і ше раз били. Я навіть тоді так не розуміла, для чого вони то роблять. Мама якось прийшла і каже: «Чому, Дарцю, нічого не говориш?» А я то так сприйняла: чому я до мами нічого не говорю. А шо мама мала на думці – не знаю. Може мама так сказала, шо двояко можна було зрозуміти. А я кажу: «Та шо вже тепер говорити?» І вони припинили то. Побачили, шо я не заговорю.»

  • «Тато був дуже діяльним: працював у «Просвіті», очолював «Сільський господар», у Просвітянському хорі співав і в драматичному гуртку був, такий перший артист. З колєґою вони дуже часто комедії давали і завше обидва грали головні ролі. І двайцять років грав роль св. Миколая. То монахині підготовляли спектакль релігійного змісту. Тоді батько виходив на сцену, тих дітей питав, як вони поводяться, чи молитви знають, і роздавав дарунки. Ті дарунки і церква від себе давала, і батьки приносили. Кожний пакунок був заадресований. Батько зачитував – діти підходили і дуже вірили, що то св. Миколай. А тато, користаючись з того одягу священичого, бо з церкви брали це, то він і до нас, дітей, приходив, як св. Миколай. Я також по голосі не пізнавала. Ми дуже боялися, чи правильно все відповідаємо йому. Але коли Миколай пішов, я кажу до мами: «А в Миколая точно такий палець розрізаний, як у батька». Він мав забинтований палець. І навіть через той палець я не здогадалася, шо то батько.»

  • «Ми листувалися з чоловічими камерами. Як хтось є, шо вам хоче післати, – нагорі. Він постукає, шо посилає. Це такий знак дає, шоб менше стуку було. І Ви дивитеся – появляється у вікні (там кватирка була відчинена лише, не вікно) «кінь» так званий. То є на шнурку замотана записка чи кілька записок. Там кілька респондентів було, тут кілька. І вони листувалися. Відбираєте то, відв’язуєте, прив’язуєте на попередній лист – відповідь. І вони тягнуть нагору. Час від часу попадалися. То треба було відсидіти в карцері, або листа позбавляли, або «ларка» позбавляли. Такі три форми покарання було.»

  • «Членами ОУН були завше найбільш авторитетні і розумні хлопці в селі. Всі вони, як правило, мали потяг до навчання. А грошей не було у батьків, шоб їх вивчити. Вони самотужки осягали середню освіту. Купували чи позичали десь відповідні примірники і самотужки вчилися. Всі ті хлопці були і по природі інтеліґентні. Взагалі духовний рівень на селі був досить високий. Особливо, коли в двадцяті та тридцяті роки попрацювала ОУН по селах. То була така потужна хвиля відродження, що я не знаю, чи є ще такі моменти, де воно так масово сприймалося і так масово люди брали в тому участь. Згадати хоча б акції, які проводили ОУН: «Бойкот тютюну і алкоголю». То був монополь державний. Як вони провели ту акцію впродовж кількох років, то був вражаючий результат. Передовсім, величезні втрати на мільйони були для Польської держави. А в селі люди здоровіші були, і кишеня не терпіла від того, більша увага до дітей, до сім`ї, люди не пили і не курили. Члени ОУН, як правило, і не пили, і не курили, бо вони давали обітницю. До тридцять дев’ятого усвідомлення населенням себе нацією було наскільки потужним і високим, що люди вже були готові до збройного спротиву.»

  • «Вона чудом врятувалася – Катруся Зарицька. Її вже викликали на розстріл… Викликали, вона зібралася з тим своїм клуночком і стоїть під дверима. А вони не йдуть і не йдуть. Вони просто не встигли. Хлопці почали вивалювати двері і дівчат визволили. Пізніше зачали виходити на подвір’я. То там ше кулеметник залишився і ше постріляв дуже багато тих, шо вийшли на подвір’я. А Катруся розумна і хитра, вона розуміла, шо то небезпечно, тим більше, шо, певно, побачила, як розстрілюють. Вийшла з тюрми, але десь близько коло тюрми зайшли на якесь подвір’я і в якесь приміщення скрилися – сарайчик чи шось там таке було. Вона взяла ше дві дівчини, які майже йти не могли. Вона їм допомогла. Вони там заховалися до вечора. І, дійсно, добре зробили, бо ше завернули кагебістів, які вже втікали останні, їх завернули, бо знали, шо ше не всі постріляні. І вони ше по дорозі, як бачили людину обстрижену, бліду, то вони з місця стріляли. І Катруся, таким чином, вижила з тими дівчатами. А вже як стемнілося, то вона тоді прийшла додому. Там вже заопікувалася тими дівчатами.»

  • Celé nahrávky
  • 1

    м. Львів, 03.06.2009

    (audio)
    délka: 02:34:28
    nahrávka pořízena v rámci projektu Жива історія
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

«Мене переконувала наша начальниця: «Ходіть, там усе вирішено. Підпишете тільки документи – підете на волю». Я не пішла. Вперлася і до кінця відбула… Як я двадцять три роки відсиділа, то ще два відсиджу»

Дарія Гусяк, 1943 р.
Дарія Гусяк, 1943 р.
zdroj: ЗУЦІД

Дарія Гусяк (псевдо «Нуся») народилася 4 лютого 1924 р. у м. Трускавець Львівського воєводства (тепер Львівська область). До 1939 р. навчалась у початковій школі. В роки нацистської окупації здобувала освіту в торговельній гімназії м. Дрогобич, яку закінчила 1943 р. До приходу «других совітів» працювала помічником бухгалтера в Трускавці. 1941-1943 рр. активно співпрацювала з підпіллям ОУН.У 1947 р. уникнула арешту та перейшла на нелегальне становище. За завданням зв‘язкової головнокомандувача УПА Романа Шухевича (псевдо «Тарас Чупринка») Катерини Зарицької (псевдо «Монета») організувала хату-криївку в с. Грімне Комарнівського району Львівської області, де стала «легально» мешкати за фіктивними документами. Протягом трьох тижнів зими 1947 р. в хаті-криївці перебував провідник УПА «Чупринка». У 1948 р. Дарія Гусяк стала зв‘язковою Р. Шухевича. 2 березня 1950 р. була заарештована і протягом року утримувалась в тюрмі «на Лонцького» у м. Львові. Для продовження слідства була перевезена до тюрми м. Київ, де знаходилась також рік. Відповідно до рішення Особливої наради при МДБ СРСР засуджена за ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР («зрада Батьківщини», «участь у контрреволюційній організації») до 25 років тюремного ув‘язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньоуральська та Володимира. В 1969 р., на вимогу світової громадськості, тюремне ув‘язнення було замінене на перебування в таборах. Згодом відправлена до табору в Мордовії. Звільнена в березні 1975 р. Дозволу на повернення в Галичину не отримала. Поселилась у м. Волочиськ Хмельницької області у подруги з підпілля К. Зарицької. Працювала у кравецькій майстерні. З 1995 р. і дотепер мешкає у м. Львові. Дарія Гусяк є однією із засновниць Всеукраїнської Ліги українських жінок, членом Проводу Конгресу українських націоналістів, бере активну участь у громадському житті.