Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Дарія Гусяк (* 1924)

• народилася 4 лютого 1924 р. у м. Трускавець Львівського воєводства

• до 1939 р. навчалась у початковій школі

• 1943 р. закінчила торговельну гімназію в м. Дрогобич

• 1941–1943 рр. активно співпрацювала з підпіллям ОУН

• 1947 р. перейшла на нелегальне становище, організувала хату-криївку

• 1948 р. стала зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича – «Тараса Чупринки»

• 2 березня 1950 р. заарештована

• утримувалася в тюрмі «на Лонцького» у м. Львові (1 рік) та тюрмі м. Києва (1 рік)

• засуджена за ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР до 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньоуральська та Володимира

• 1969 р. тюремне ув’язнення було замінене на перебування в таборах

• відправлена до Мордовії

• звільнена в березні 1975 р.

• поселилась у м. Волочиськ Хмельницької області

• з 1995 р. і дотепер мешкає у м. Львові

«Мене переконувала наша начальниця: «Ходіть, там усе вирішено. Підпишете тільки документи – підете на волю». Я не пішла. Вперлася і до кінця відбула… Як я 23 роки відсиділа, то ще 2 відсиджу»

Дарія Гусяк народилася 4 лютого 1924 р. в м. Трускавці Львівського воєводства (тепер Львівська область) в національно свідомій родині заможних селян.

«Батьки мої східняками були, ще й жили в курортній місцевості. Мали будинок, де можна було винаймати для курортників. У нас був зайвий дохід, тому мали можливість навчатись, бо навчання було дуже дороге за Польщі. Так особливих подій не було. Сім’я в мене була свідома. Сусіди сходилися, тато читав їм».

У 1930-х рр. Дарія навчалась у початковій школі. Тоді в Галичині активізувалась бойова діяльність членів ОУН. Зокрема, наприкінці серпня 1931 р. в результаті атентату, здійсненого бойовиками ОУН, у Трускавці був убитий посол польського сейму Т. Голувко – один з організаторів пацифікації, політик, який здійснював заходи щодо спольщення західноукраїнських земель.

«В Трускавці вбили Голувку члени ОУН… Він заслужив собі таку кару тим, шо українські школи закривав. Страшне скорочення шкіл було. Вони, може, тим самим хотіли заставити дітей ходити до польських шкіл. Закривали школи, не позволяли університет відкрити український. Десь у двадцятих роках діяв ше таємний університет, а вже в тридцятих роках його не було. І тому в тридцятих домагалися офіційного відкриття українського університету, але так і не домоглися».

Вбивство Т. Голувки спровокувало проведення польською поліцією масових арештів серед українських націоналістів. Незважаючи на це, бойова референтура Крайової Екзекутиви ОУН відновила «екси» («експропріаційні акти»). Бойовики організовували напади на державні установи Польщі з метою заволодіння коштами (грошима, зброєю та ін.), які в умовах польської окупації вважали українським національним здобутком і тому повинні бути повернені на благо української нації.

«Напади на пошту чи транспорт, який перевозив державні гроші, то воно було вимушене. Організація повинна була на якісь гроші існувати. А були акції вбивства людей, як співпрацювали з польською поліцією, – це також мало колосальне значення тому, що люди інші боялися, бо знали, що їх може така сама кара чекати, і вони тоді менше йшли на співпрацю з ними. Спалювання маєтків поляків – до них ставились, як до колоністів, і вони самі себе називали колоністами… Вони кривду робили селянам, забирали землі і наділяли полякам. Тому була така ворожнеча і визискування сільського населення з боку польських поміщиків. Це був вияв протесту, це була вже така свідома акція».

Резонансу в суспільстві набув судовий процес 17-22 грудня 1932 р. над оунівцями Д. Данилишиним, В. Біласом, З. Коссаком та М. Жураківським, яких судили за пограбування пошти в с. Городок та поранення чи вбивство кількох польських поліцаїв. «Наглий» суд виніс вирок смерті В. Біласу та Д. Данилишину, яких через 24 години стратили на подвір’ї тюрми «Бриґідки». Мати Дарії, Марія, була родичкою Василя Біласа. Тому родина Гусяків сприймала ці події особливо вразливо. Серед місцевого населення посилилися революційні настрої.

«Прийшов тридцять другий рік, коли стратили Біласа і Данилишина. Тоді патріотична хвиля захопила всіх, в тому числі дітей. Ми ще того добре не розуміли. В тридцять другому мені було вісім років. Я вже була в другому класі, або третьому... Щоб виявити свій протест (не знаю, чия то була ідея), ми зняли портрет Пілсудського і Мосціцького – президента і маршалка, викололи очі, бо там шкла не було, і поставили під стіл догори ногами. Ото була наша пімста. Очевидно, поліція забігала, почали всіх викликати. До мене приходили, протоколи писати брали. Але така була наша реакція на ті події тридцять другого року».

Значну підтримку в 1930-ті рр. українське населення отримувало від Організації українських націоналістів.

 

«До нас дуже часто оунівці приходили з книжками. Рахувалося, що тато трошки заможніший, може купити. Наприклад, робили прикраси на ялинку в тюрмі. І воно було дороге... То не так йшлося про то, але і пам’ятка була. Ті прикраси такі гарні були. Вони коштували один злотий. То не гривня була, то багато більше вартувало. І книжки приносили. Запам’ятався мені «Холодний яр» Юрія Горліс-Горського… Ті жахіття, як батько читав, він не міг повірити, шо таке в житті є. Він думав, шо там трошки перебільшено. Але вже потім сам на своїй шкірі переконався, що таке ГПУ, що таке КГБ, тоді – НКВД».

Окрім політичних організацій, зокрема Організації українських націоналістів, важливу роль в культурно-освітньому та релігійному житті галичан відігравала Українська Греко-Католицька Церква.

«Якщо брати в масштабі Галичини, то це була колосальна роль. Маса сіл було, де єдиним інтелігентом був священик. Наші священики були набагато більш освіченими, ніж попи на Східній Україні. Наші семінарії були як вищий учбовий заклад з релігійним нахилом. Священики були високоосвічені. Окрім того, завше мали бібліотеку, позичали людям. Як правило, священики були головами «Просвіти». Там, де було більш свідоме населення, ще й вчителів залучали до тієї  роботи».

Економічна ситуація на західноукраїнських землях була складною. Населення потерпало від визисків.

«Економічна дуже погана була ситуація. Селяни ледве-ледве витримували. Хто мав більше поля, більшу сім’ю, то вони себе могли забезпечити харчами і одягом. Бідніші ледве дотягали до нового врожаю, або позичали, бо вже не було що дітям давати їсти. Бідність була велика, особливо в горах. В низовинах хоч земля добре родила, а там лише овес, вівсяні палянички. Бідували люди».

Підтримкою для села були українські господарські об’єднання, зокрема товариство «Сільський господар». При товаристві були створені секції: агротехнічна, садівничо-городницька, зоотехнічна, годівлі свиней, птиці та ін. Молодь могла навчатися на фахових курсах, де здобувала основні теоретичні та практичні навики ведення сільського господарства.

«Сільський господар» дуже сильно діяв. Мій батько був головою, то він спровадив якісь машини сільськогосподарські. І всі господарі, які мали трохи більше ґрунту, позичали ті машини і орали, збирали збіжжя чи молотили. То велика підтримка була. Але то для таких, шо мали трохи більше землі. А бідняк – куди він поїде на свою нивку? Вони там вручну всьо робили».

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня того ж року на територію Східної Галичини вторглася Червона армія. Західноукраїнські землі окупували більшовики.

 

«В першу чергу танки їхали, а потім вже піхота. Як вони зачали розселюватися по хатах, то вже люди побачили. Неприємне враження. Батько так мій говорив, він був людина свідома, діяч громадський: «Яка би та Україна не була, але Україна. Ми чуємо по радіо українську мову, чуємо пісні українські. Може то і не найгірше». Так шо по деяких селах їх зустрічали з хлібом, сіллю і українськими прапорами. Ті села цілковито, ціле село з дітьми, зі всім вивозили. Я вже не пам’ятаю, які то були села, але їх не мало було. Зустрічали як «визволителів», а пізніше побачили. В сорок четвертому році вони прийшли, то вже зовсім інша ситуація була… Вони навіть спочатку дозволили вибирати владу місцеву. То люди вибрали мого батька на голову сільської ради, а за кілька місяців його арештували».  

Батька Дарії, Юрія, заарештували в 1940 р. Спочатку його відвезли до Борислава, потім до Дрогобича, звідки вивезли в табори ГУЛАГу в Архангельській області. Там він і загинув. Сім’я залишилась без годувальника, в постійному очікуванні нових репресій.  

«Тяжко було. Мамин брат дуже нам допомагав. За першої окупації допомагав нам обробляти, та й ми шось помагали. Ми ходили з мамою на поле, робили. Я навіть молотити вміла… Арештували батька в перші місяці. Потім ми чекали вивозу, але нас якось це минуло. Прийшли німці. Робота активізувалась, але не на довго. Також розпочались арешти ОУН. І потім друга окупація більшовиків».

В роки нацистської окупації Дарія здобувала освіту в торговельній гімназії м. Дрогобич, яку закінчила 1943 р. Тоді ж активно брала участь в Юнацтві ОУН.

 

«В мене було дві сестри: молодша і старша. Ми всі доїжджали до Дрогобича. І вже в такому віці, може не так я, як мої сестри були пов’язані з молодіжною організацією – Юнацтвом. Мене також туди тягнули. Але в мене були свої причини, я вже зараз точно не пам’ятаю. Я, фактично, була діяльною в контактах з підпіллям, особливо за німців, сорок перший – сорок третій роки, була дуже діяльна, але не була членом ні Юнацтва, ні ОУН… В нас відбувались зібрання… Ми ходили до торгівельної гімназії… Там була наша товаришка. Ми знали, що вона була українка з Дрогобича. Виявилося, що вона – член ОУН. Вона відразу перейшла в підпілля. Як німці почали арештовувати, лише тоді вона в нас якийсь час скривалася. Була навіть така небезпечна подія: наш будинок був проти військового санаторію. І постовий постійно стояв на воротах при вході. Тоді строго було заборонено світити в хаті. Треба було заслоняти, щоб світло не виходило назовні. А вони якось чистили в нас зброю. То було двоє хлопців і вона. І не так притиснули. Зброя вистрелила і ранила нашу товаришку. Вони всі повибігали, двері відчинили до сіней. А з сіней двері були засклені, і світло потрапляло назовні. Тоді була сильна буря. Чи той постовий не почув вистрілу, але зачав кидати сніжки в ті засклені двері. А ми кинулися сліди затирати, бо капала кров з неї. Вони всі повтікали, а ми мусили порядок зробити в хаті. Я дивлюся, а шибки в снігу. Я тоді здогадалась закрити двері від кімнати і тут заслонила. І щасливо закінчилося, ніхто не приходив, не звернув на то увагу».

У 1944 р. на західноукраїнські землі повернулись «совіти». Розпочалася друга радянська окупація Галичини.

«Як прийшли другі більшовики, зачався серйозний рух, серйозна організація Опору… Вже настільки були готові до боротьби за незалежну Україну, що вони самі формувалися. А тоді вже ОУН на підставі тієї самооборони почали створювати відділи УПА… Люди до другого приходу більшовиків уже добру мали орієнтацію про те, з ким мають справу, шо таке радянська влада, і чи можна мати якусь надію на нормальне людське життя в ній. Про Україну незалежну вже і говорити не було шо. Розуміли, шо треба було виборювати».

В цей час Дарія продовжувала співпрацювати з підпіллям. У 1947 р. їй вдалося уникнути арешту, після чого дівчина перейшла на нелегальне становище. За завданням зв’язкової головнокомандувача УПА Романа Шухевича (псевдо «Тарас Чупринка») Катерини Зарицької (псевдо «Монета») вона організувала хату-криївку в с.Грімне Комарнівського району Львівської області, де стала «легально» мешкати за фіктивними документами. Протягом трьох тижнів зими 1947 р. в хаті-криївці перебував провідник УПА «Чупринка».

«А про Катрусю я вже з юнацьких років дізнавалась з газет. До нас приходили сусіди. Тоді газети дорогі були, вони не були в кожній хаті. І батько сусідам читав про процес над Біласом і  Данилишином, а потім читали про справу Пірацького (той процес справи Пєрацького, що відбувався у Варшаві). Я також запам’ятала, що там була така Зарицька Катерина. Я потім зрозуміла, коли з нею зустрілась. Мені ніхто прізвища її не казав, але я так здогадалась, що це була Катерина Зарицька».

У 1948 р. Дарія склала присягу і стала зв’язковою Р. Шухевича, була відома під псевдо «Нуся».

«В ОУН я лише вступила в сорок восьмому році, коли була зв’язковою Шухевича. І присягу в мене також приймав Шухевич. Нас трьох таких приймав, що ми не були членами, але були дуже активними в роботі підпілля – Дидик (Галина – авт.), я і Пашковська Марта».

Підпільники виконували завдання Проводу, завжди ризикуючи власним життям. За ними часто стежили органи НКВС, після чого найбільш ймовірним був арешт, ув’язнення, допити, тортури та суворі вироки.

«У сороковому році почалися сильні арешти. Вони інформацію десь здобували, деякі в’язні не витримували тортур, говорили. Я зрозуміла, шо за мною стежать… Приходжу до Білогорщі (с. Білогорща Брюховицького району Львівської області – авт.) і кажу: «Друже-провідник, за мною по п’ятах ходять. Дуже підозріло все виглядає». Він каже: «Ідіть на зустріч і виїжджайте звідси». Я мала дві зустрічі відбути… На другий день іду на зустріч. Перша зустріч відбулася з одною жінкою, яка приїхала із заслання. Вона мала розповісти, які умови засланців в Сибірі і якусь цікаву інформацію мала передати. Я вже з нею скінчила розмову і кажу, що маю йти на ще одну зустріч. А вона: «З Вами так цікаво говорити. Я ще б щось розповіла, чи почула б щось від вас, чи почути, як боротьба йде». Не знаю, може, вона не розуміла, що таке конспірація. Я не можу їй розповідати про те, що я роблю, що тут робиться. І я ніяк не могла відчепитися від неї. Я тоді кажу: «Ходімо». А так мені дуже підозріла ситуація. Пішли ми на Галицьку площу. Я кажу: «Ходімо до кінотеатру». Там якраз ішов фільм про Галана. Ми сидимо, і я зауважую, що така парочка (а вони дуже часто парочками ходили, щоби то не було підозріло) сидить за нами. Не дуже близько, але сидить. І я зрозуміла, що то серйозне стеження за мною. І я таки йду на ту зустріч. Та зустріч мені підозріла. Уже та друга зустріч. Вона була завербована, і вона мене видала, та жінка. Вона каже: «Я піду до аптеки, візьму таблетку. В мене дуже голова болить». Може, в неї голова справді боліла, бо вона виглядала так схвильовано. І ми йдемо. То було на вулиці Личаківська. Я до неї до хати прийшла, як ми і домовилися. То не її хата була. То, очевидно, «кагебістська» хата. І ми йдемо до Галицької площі. Тут якийсь хлопець перепрошує. Вона відходить від мене, щось там з ним говорить і ми прощаємось з нею. Я тоді йду до Ринку. Дивлюся, чи нема когось підозрілого. Сідаю до трамваю. Нікого не було підозрілого. Сіла на «двійку» і їду до «червоної школи» по вулиці Чупринки. Там на першій зупинці я ще маю зустріч з Галиною (Дидик – авт.) – передати всю інформацію, що мала. А вона мала чекати на кінці «двійки». Я гадаю, треба десь тут висісти, щоб згубитися манівцями. Йду в першу ліпшу вулицю направо. Нікого немає підозрілого, з трамваю не виходе, і близько нікого немає. Я пройшла кілька кроків, ще раз обернулася, і знов нічого підозрілого не побачила. І тоді, може, зробила 15 метрів, і чую – тупіт за мною. А вони мали м’яке взуття, можливо, спортивне. Вони, видно, так спеціально взулися, щоби тихо підійти. Як я обернулася, зрозуміла, хто то є. За пістолет вхопила – вони мені руки викрутили і до машини потягнули. Привезли до управлєнія (Управління НКВС на вул. Дзержинського – авт.). Там мене роздягнули, дали свій одяг, моє все забрали. Зачався допит на управлінні».

2 березня 1950 р. «Нусю» заарештували і протягом року утримували в тюрмі «на Лонцького» у м. Львові.

«Там почався інтенсивний допит. Випробували все, шо могли. Накінець, видно, радилися. Ше з Москви приїжджали, на розмову приходили. Питали, чи я знаю класику російську, чи я читала авторів російських. А ми тоді читали. Шухевич цікавився, Галина (Дидик – авт.) десь діставала. Пам’ятаю, Тургєнєва читали, Достоєвського, Толстого. Конче пити мені давали. Я не знаю, чи вони ше шось хтіли таке мені дати. Я не пам’ятаю, шо перше відбулося: чи та розмова, чи мені той препарат дали. Напевно, розмова. Вони хотіли зорієнтуватися, шо дальше зі мною робити. Була дуже нейтральна розмова, а вони конче пити. Я кажу: «Я голодна, а ви мені воду пропонуєте». Я не була голодна, але я так сказала, шоби відчепилися… Я не пам’ятала, але я знала, шо вони шось мені дали випити. Я відразу по смаку взнала, бо у мене дуже витончений смак. Відразу зрозуміла, шо то не вода, шось у воді є. Я зачала з ним сваритися, шо він мені дав напитися. А він каже: «Нічого такого там нема». І перехилив склянку. Не знаю, чи там була яка крапля, чи нє. Він каже: «Нормальна вода. Може, трохи трубами чути, бо десь тепер зчистили». Воно, може, діяло з півгодини. Він мене коло себе тримав, коло бюрка. І там показував час від часу, щоб я дивилася, котра година. В один момент я не побачила години. То, видно, я вже втратила свідомість. Як я прийшла до себе, то я на підлозі лежала, а вони довкола навпочіпки присіли. Я не чула, шо вони говорили, а чула лише свій голос. Я без кінця повторяла: «Я хочу до туалету». Вони вже не мали ради, напевно. Підняли мене і повели до туалету. І я, як йшла, знову втратила свідомість. Я могла йти, але не пам’ятала, куди йду. Я сиділа в туалеті і далі кричала: «Ведіть мене до туалету!» А потім оглянулася і дивлюся, що я в туалеті. Вернулися ми до камери і на тому закінчилося».

У камеру до Дарії Гусяк неодноразово підселювали провокаторок, проти неї застосовували всі можливі засоби тиску для того, щоб отримати інформацію про те, де знаходиться Р. Шухевич.

«Мені після того давали листа від Шухевича… Він писав так, як ніби не вживав слово «ти». Але такі дієслова були, шо я зрозуміла, шо то він так не міг, бо він навіть до хлопців – своїх підлеглих – не звертався на «ти». До всіх говорив на «Ви». Я зрозуміла, шо то є фальшивка. Їм не казала, шо я все зрозуміла. Вони питали, чи я розумію почерк. А я казала, шо він мені листів не писав, я ніколи не бачила почерка. Казав, шоб не впиратися, бо все пропало, шось у такому сенсі… Один раз мене викликали, пробували завербувати. І каже оперуповноважений: «Я скажу Зарицькій, шо ви Шухевича видали». А я кажу: «Говоріть». І на тому скінчилося. Він не питав, чому я так дуже впевнена».

В присутності Дарії відбулося побиття її рідної матері, Марії, яку в 1950 р. засудили до 10 років таборів.

«Били маму, шоби я заговорила. То не до кожного таке примінюють. Але я тоді нічо не говорила. Вони вже масу мали інформації про мене – дві папки від тих, шо були арештовані до мене, кожний шось говорив. І вони мене знали, чому вони примінили таке. Я на то не звертала увагу, як я була вдома… Сестри мої роз’їхалися – хто куди, а я трималася мами. Я боялася, шоби шось з мамою не сталося в мою відсутність. І переживала, як я кудись відходила. Старалася якомога скоріше приїхати, допомагала у всьому господарстві мамі. І таку дали мені характеристику. Я сама того не розуміла й не знала. Я не думала, шо я якось особливо маму люблю. Але вони то так сприйняли, тому примінили такий спосіб. Раз били – мама кричала. Я ті звуки чула. Потім в мене галюцинації. Потім приводили, потім ше раз… за такою тонкою стіною, шо все було чути, – кожний удар, кожний крик. Потім ше раз водили і ше раз били. Я навіть тоді так не розуміла, для чого вони то роблять. Мама якось прийшла і каже: «Чому, Дарцю, нічого не говориш?» А я то так сприйняла: чому я до мами нічого не говорю. А шо мама мала на думці – не знаю. Може мама так сказала, шо двояко можна було зрозуміти. А я кажу: «Та шо вже тепер говорити?» І вони припинили то. Побачили, шо я не заговорю.»

Ще одним випробуванням, окрім допитів, для тих, хто опинився в тюрмі «на Лонцького», було саме лише перебування в ув’язненні. Антисанітарія, погане харчування, тісна і холодна камера дуже швидко виснажували навіть найсильніших.  

«Така зупка дуже несмачна, якісь там каші, рибка. Я голоду не відчувала, але все було дуже несмачне. Я їла через силу. Був такий час, шо я зовсім не їла, всьо виливала. Я тоді з тою стукачкою сиділа. Вона відразу сказала. І вони мені почали до кабінету їсти приносити, і бити, якщо я не їла. Гадаю, не буду тратити сили. Я вже зрозуміла, шо вона мусіла сказати. Я так хотіла себе заморити голодом, але не вийшло».

У тюремній камері в довіру Дарії потрапила завербована агентеса КДБ. «Нуся» сприйняла її як товаришку по нещастю і на пропозицію написати записку на волю – погодилася, що в результаті стало фатальним для головнокомандувача УПА «Чупринки».  

«Вона була під прізвищем Федун, але то не її прізвище було. Федун Рома – вона себе так назвала… Вона каже, шо має можливість передати зимові речі, і чи я не хочу написати записку… Я приймала ризикований крок… Я тоді так пишу, не звертаюся до Провідника, лише: «Мої дорогі, я «на Лонцького». На разі тримаюся. Не знаю, як буде дальше». От такого змісту, шоб вони розуміли, шо треба йти з хати… Вони (енкавеесівці – авт.) ціле село окружили, а туди (до хати, де перебував Шухевич, – авт.) вже пішли тоді, коли дізналися, шо там Галина (Галина Дидик – авт.). Як прийшли (то я зі слів Галини знаю) – вона відкрила, тому шо то був день виборів… І вона тоді відкрила. Дивиться – військові. Прийняла їх за тих, які на вибори женуть. То такий нещасливий збіг обставин. Вона була би їх не пустила, то таке припущення у неї було. Вони її одразу за руки вхопили і кажуть: «Скажи Роману, хай не робить дурниць». І тягнуть її по сходах догори, а вона зачинає говорити: «Шо ви хочете від мене!» Вони кажуть: «Ти – Галина Дидик?» – «Я не Галина Дидик, я – Кулик», – вона мала документи на Кулик. – «Ніяка ти не Кулик, ти – Галина Дидик». І так провадять її до кухні. Я то вже розповідаю з її слів… В них була домовленість: як він вистрілить, значить, вона має діяти на власний розсуд, шоб вона вже не чекала на інший його сигнал. Я не знаю, чи то був вистріл як перший сигнал, чи то він вже тоді вбив того майора. Вона чомусь сказала: «Падайте, падайте, бо зараз буде стрілянина». Вона хотіла отруту прийняти і відволікти від себе увагу. Вони всі попадали на підлогу, а вона тоді прийняла отруту. У неї ше тоді випав пістолет. Вона могла вхопити пістолет і застрілитися, але того не зробила. Вона говорила, шо їй випав пістолет. Той автоматчик, як почув, шо там стрілянина, вийшов з кухні на площадку і пустив автоматну чергу. Шухевич там стріляє, вже один вбитий. Казали, шо двох було вбитих. І він тоді впустив автоматну чергу по ньому. Але Галина вже прийняла отруту і того не пам’ятала. То я вже з документів знаю».

Для продовження слідства «Нусю» перевезли в тюрму у м. Києві, де вона знаходилась ще рік. Смерть Р. Шухевича стала для неї гіршою звісткою, аніж вирок суду, який їй винесли під час перебування у тюрмі.

«Був такий шок, шо тяжко навіть розповісти про те. В житті нічого страшнішого не було, як у той момент. Навіть не сам арешт, а то, як я зрозуміла, шо він (Р. Шухевич – авт.) вже не живе».

У київській тюрмі Дарія Гусяк знову оголосила голодівку.

«Рік мене під слідством тримали у Києві. Не знаю, скільки би ше тримали, але вже нічого не сприймав мій кишечник. Я не знала, шо то в мене є, але чула, шо не можу вже нічого їсти. Я голодівку об’явила. Вони забігали і тоді зачитали мені вирок. Вони вже, певно, мали на руках той вирок «Особого совєщанія», але чомусь не зачитували. Зачитали вирок – і до лікарні післали. Там мене оперували… У кишечнику виросла кіста на ніжці. Ніжка трималася на стінці живота і виросла до величини шось аж два кілограми дев’ятсот грам. Якби то тріснуло, то смерть би була. Я не думала, шо там у мене є. Бачу, шо нічого вже їсти не можу, то, гадаю, об’явлю голодівку, і так не можу їсти. А вони дуже не люблять, як голодівку об’являють. І вони забігали-забігали, прочитали мені вирок. Але ше багато разів їздили до лікарні і допитували».

Відповідно до рішення Особливої наради при МДБ СРСР «Нуся» була засуджена за ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР («зрада Батьківщини», «участь у контрреволюційній організації») до 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала в тюрмах Верхньоуральська та Володимира (тепер Російська Федерація).

«До Володимира ми були рік у Верхньоуральську. Але ту тюрму розформували і зробили з неї виключно «битову». І всіх «політичних» перевели до Володимира».

У Володимирі разом з іншими жінками-політв’язнями вона працювала у пральні.

«Прибирали в лазні і прали. Ми самі не прали. Там були «битовики», була «битова» зона. Обслуга була, які працювали в обслузі тюремній. Вони на машинах прали і ліфтом піднімали пране нагору. Ми розвішували і прасували. Прасували на катках простирадла для в’язнів, а для лікарні, для медобслуги ми халати прасками прасували. Така була наша робота».

Покарання Дарія Гусяк відбувала разом з подругами по підпіллю – Катериною Зарицькою, Галиною Дидик, Ольгою Ільків.

«Ми по-різному сиділи. Я спочатку з Галиною сиділа, потім за якийсь час з Катрусею ми перестукувалися, листувалися, потім разом з Олею якийсь час сиділа. А потім всіх чотирьох нас в одній камері тримали, бо взагалі жінок там не лишилося. Ще, правду кажучи, була одна східнячка, Петрусенко Варвара. Така цікава людина. Їй за язик дали двайцять п’ять років тюрми. Вона говорила їм, шо тільки забажає. Вона була переконана, шо її діти від голоду померли. А їй завжди казали, шо вона бандитка, експлуататорка. А вона їх: «Та бандіти ви, моє майно забрали, розграбили все». Вона шо думала, то говорила. І її закрили. Боялися, шоб вона не мала поганого впливу на інших в’язнів».

На підставі Указу про амністію Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію радянських громадян, які співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної Війни 1941–1945 рр.» від 17.09.1955 р. з місць ув’язнення почали звільняти в’язнів, багатьом також скоротили термін ув’язнення. Для найбільш небезпечних «ворогів народу» терміни ув’язнення залишили без змін. До когорти таких осіб потрапила і зв’язкова Шухевича – «Нуся».

«Викликали нас на сходи і зачитали, шо нам залишається той самий термін. А діяв вже Кодекс. За новим Кодексом передбачалося лише п‘ятнадцять років ув’язнення, з того лише п’ять – тюрми. Ви могли дістати п’ять тюрми і десять табору, не більше, шоб у сумі було п‘ятнадцять. Кодекс новий не мав зворотної дії на нас. Так рідко буває. В інших державах такого не буває. А він на нас не поширювався. Нас за старим Кодексом тримали».

Проте в 1969 р., на вимогу світової громадськості, тюремне ув’язнення Дарії Гусяк та її подруг було замінене на перебування в таборах. Згодом жінок відправили до Мордовії.

«До тюрми потрапив Караванський (Святослав Караванський – авт.). Він публіцист, член ОУН. Він вже був раз суджений, а другий раз засудили його на двайцять п’ять років. Він відбував старий перший термін у Володимирі… Його відвозили до тюрми відбувати за новим Кодексом вже п’ять років. Якшо йому залишалося два роки до табору, то його завертали назад і там від досиджував. Таким чином, Караванський потрапив до Володимира відсиджувати своїх п’ять років, з якої кількості років – я не знаю, який був перший його вирок. Він тут з нами листувався. Дізнався, шо у нас такий термін. До нього жінка приїжджала на побачення. І він таємно передавав ті записки. Він написав записку до дисидентів московських про те, шо тут такі живуть жінки. А то був час, коли була суджена Анджела Девіс – комуністка. Її до розстрілу засудили, потім замінили на двайцять п’ять тюремного ув’язнення. І комуністи усього світу зачали критикувати американське правосуддя за таку жорстокість, шо жінку на такі терміни засудили. Караванський дізнався від нас, шо ми сидимо з такими самими термінами в тюрмі, написав про те. Воно вийшло у журналі Франції. Тим зацікавилися комуністи. Зачали писати листи до Москви і питати, чи то правда. Їх бомбардували тими листами. І вони мусіли з нами шось зробити. Боялися в тюрмі тримати, шоб комісія не приїхала і не виявила нас. Тоді вони через суд без нашої просьби замінили арешт нашого тюремного терміну на табірний і повезли до табору до Потьми (селище міського типу в Мордовії – ред.) на територію лікарні, бо вже таборів жіночих не було зовсім, вони були розформовані».

В роки «хрущовської відлиги» режим утримання засуджених послабився. Навіть в умовах неволі в’язні знайшли можливість поступового повернення до звичного життя.

«Був такий час, за Хрущова, коли було послаблення. Ми могли купувати тканину в «ларку», нитки. Багато вишивали. Але основне заняття було – читання. Там була прекрасна бібліотека, там були книжки, шо навіть на волі хіба в спеціальній бібліотеці, а у міській ви таких книжок не знайдете. У Верхньоуральську, наприклад, був Соловйов, Мережковський, ідеалісти, багато містиків. У Володимирі гірша була бібліотека. Вони, видно, в когось забрали приватну бібліотеку і там віддали, навіть не перевіряли. Може, самі не розуміли, шо то за книжки. Вони не дуже-то освічені, ті начальники тюрми. Ми багато читали, мови вивчали».

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. активізувався дисидентський рух, який по-особливому відчували ті, хто залишався в ув’язненні.

«Як дисидентство було, то ми то всьо відчували, кожну статтю. Ми як діставали газету українську (я вже забула, яку виписували, мабуть, «Літературну»), то ми дивилися, які статті Дзюби (Іван Дзюба – авт.) є . То була така сенсація, поки не розгромили дисидентство, поки не поарештували. Дзюбу не арештували, але він припинив писати. Його набагато років нейтралізували. Але по його статтях ми вже знали, шо якесь бродіння в суспільстві є. І з листів можна було такими закодованими реченнями дізнатися, шо діється. Про то дисидентство ми знали, добре були орієнтовані. Нові люди приходили з волі. Як нас перевели до табору, то там були дисиденти. Так Строкату (Ніна Строката – авт.) перевели, то є дружина Караванського. То вона, можна сказати, перша приїхала. Потім Калинець (Ірина Калинець – ред.), Шабатура (Стефа Шабатура – ред.), Попович (Оксана Попович – ред.) з Івано-Франківська, Ірина Сеник. Вони такі цікаві речі нам розповідали. То вже було в Мордовії, у шістдесят дев’ятому році. Мені залишилося близько п’яти років, а Катрусі залишилося два з половиною роки, бо вона на два з половиною роки була раніше мене арештована. Ми з дисидентами мали цікаве життя».

У 1970-х рр. відбулася амністія майже всіх політв’язнів. Отримала можливість вийти на волю і Дарія Гусяк за умови підписання відповідних документів. Проте жінка не зрадила своїх поглядів і не погодилася на компроміс з існуючим режимом.

«За якийсь час і по мене прийшли. Я відмовилася йти. Мене переконувала наша начальниця: «Ходіть, там усе рішено. Підпишете документи – підете на волю». Я не пішла. Уперлася і до кінця відбула. Шо було причиною, я не знаю. Не хотіла, бо мені десь коло двох років лишалося. Як я двадцять три роки відсиділа, то ше два відсиджу».

Дарія вийшла на волю, коли їй виповнився 51 рік. Це був березень 1975 р. Дозволу на повернення в Галичину вона не отримала. Поселилась у м. Волочиськ Хмельницької області у подруги з підпілля К. Зарицької.

«Мене Катруся відразу до себе запросила у Волочиськ. Ми листувалися з нею і вона мене запросила до себе. Вони довго мене не хотіли прописувати. Я пішла, показала паспорт. Кажу, шо я маю скерування. Він подивився і каже: «Прописувати не будемо». Я взяла паспорт і пішла. Я йому казала, шо до нас приїжджав Вільшаген зі Смоленська. Він адвокат і він каже: «Давайте напишемо заяву». Він написав по-російськи, ми переклали українською мовою і вислали до управління КГБ у Хмельницьку. А вони на свою руку нікого не хочуть прописувати ніде, тому шо їм дають обов’язок контролювати, стежити за вами. І з Хмельницька дали вказівку, шоб нас приписали. То вони прийшли до мене до хати і кажуть: «Я Вас дуже прошу, прийдіть до нас у відділ міліції і ми Вас припишемо». І прописали».

У 1986 р. померла Катерина Зарицька. Протягом кількох років Дарія ще мешкала у будинку подруги, потім отримала квартиру від міської влади у Львові.

Про те, що було в житті, колишня зв’язкова Романа Шухевича не жалкує. З часів незалежності України вона бере активну участь в громадському житті, була однією із засновниць Всеукраїнської Ліги українських жінок, членом Проводу Конгресу українських націоналістів. З 1995 р. і дотепер Дарія Гусяк мешкає у Львові.

«Переживши таке підпілля, де ви на кожному кроці, як зацькована тварина, мусіли оглядатися, хто за вами йде, чи вас не піймають, чи не треба буде покінчити зі собою, в такому напружені жити, то тюрма термінова для нас була вже відпочинком. Ми були до того загартовані, підготовані не лише фізично, а й духовно. Бо як ми йшли у підпілля, знали, на шо йдемо. І тому нам було легко відбувати той термін. Відносно легко, бо тюрма є тюрма, як би не було. Але ми собі знаходили заняття. Ми ніколи не дармували, не робили трагедій з того, шо ми в тюрмі… Цілий час ми пам’ятали, і Катруся нам нагадувала, як заходила така розмова: «Ми вже собі не належимо. Як ми представляємо собою якусь політичну силу, ми повинні про те постійно пам’ятати і відповідну поведінку застосовувати, шоб бути прикладом для інших».

Підготувала: Людмила Левченюк