А потім було 3 березня. З того часу 3 березня і окупація Криму для мене — це вбивство і викрадення Решата Аметова, мого сусіда. Був сонячно і тепло, і я просто побачила, я була на вулиці, вже десь була 12 година, під обід. Я бачу: Заріна — жінка Решата Аметова — біжить, вона ледве стримує себе від плачу, від крику, біжить до своєї найближчої колежанки, вона теж кримська татарка — Сана, чуть не плаче, і за нею біжить її старший син Алі. І кричить: «Ана, ана!» — «Мама, мама!» Я її зупиняю, кажу: «Шо сталося?». Вона каже: «Решат не бере, не відповідає на всі телефонні дзвінки». Я кажу: «Давай фотографію, розмістимо його, я на фейсбуці розміщу, і будем там шукати». І от з того часу почалося, того сама не усвідомлюючи і не розуміючи, так стала активісткою. Потім роздруковували ці оголошення і клеїли в місцях скупчення людей — на автовокзалах, на залізничних вокзалах, на базарах. Потім вже давали оголошення на телеканалі АТР. Це аж потім було знайдено це відео, де його насильно затримують і під ручки виводять так звані «казакі» і так звана самооборона під руки і саджають його насильно в цивільну машину. Тобто не правоохоронці це робили, якщо б він порушував публічний порядок, громадський порядок, то одна справа. А він просто стояв лицем до будівлі Ради Міністрів на центральній площі Сімферополя. Я навіть не певна, що там був український прапор. А може, й був. Жінці він сказав, що пішов у військкомат. Це, знову ж таки, про історію «Євромайдан. Крим», коли були добровольці, які хотіли їхати, йшли до військкоматів бути добровольцями. Напевно, що там вже воно було — ці заклики до того, що скоро буде щось, якийсь конфлікт. Але я думаю, що в нього це спонтанно виникло бажання якимось чином показати цей протест свій і не було часу на якісь збори. Треба тут підкреслити, що він не був публічною людиною, він не активіст, не був членом меджлісу, хоча в меджлісі всі знали його і він приходив в меджліс. Але він такий був одинак і один в полі воїн. Отакий він був. І у нього було таке дуже підвищене відчуття справедливості. Навіть на дрібнички. На жаль, 16 березня, ввечері, мені подзвонили з юридичного відділу Меджлісу кримськотатарського народу і повідомили, що знайшли тіло і, напевно що, це Решат. Так воно і сталося. О 19 годині ми були в домі Аметових разом з Еміралі Аблаєвим — муфтієм, то на той час — муфтієм Криму, а тепер — колаборантом. Ще Реза Шевкієв був, він голова фонду «Крим», зараз в Києві, і ми принесли ту звістку в дім Аметових. Ну, і потім почалося просто… Я відзвітувала всі ці події — і пошуки, і всі моменти з пошуками, і чим живе родина, і як ми шукаємо, і де ми шукаємо. Навіть рідний брат Решата Рефат звертався до тих «казаків», до так званої самооборони, і вони йому так відверто казали: «Та, конєшно, ми допоможемо вам знайти вашого брата». Звичайно, того не було. Навіть він вимушено вже звертався до них, бо хотілося дуже знайти Решата. Потім був похорон, якраз за день до так званого референдуму, масовий дуже, дуже гучний. Гучний — дуже багаточисленний похорон Решата. Решат так хотів… Його ж останній пост в фейсбуці, на його сторінці, було на російській мові, я дослівно не перескажу, але: «Рускій солдат, вон із Крима. Завтра виходжу на протест, хто зі мною?». Потім цей ноутбук забрали ефесбешники, але отакий був його допис. І так він хотів, щоб поряд з ним були його однодумці, які відчули, що це не просто — щось парадоксальне, абсурдне твориться, щось незаконне, на світовому рівні незаконний злочин робиться. Оце могли відчути люди, звичайно, з дуже високим відчуттям справедливості. Потім, власне, почались мої щоденні майже інтерв’ю з різними мас-медіа, з різних країн. Заріна, його жінка, вдова, вже не могла це робити, фізично, морально, звісно. Я просто відчувала, що потрібно говорити, щоб весь світ знав, що тут коїться. Тому що це трагедія була одної кримськотатарської родини, яка потім стала трагедією всього кримськотатарського народу. Я кажу: «Сиди». Вона плакала, я кажу: «Сиди, плач, я буду говорити». І отак на ломаній англійській мові, турецькій мові, російській мові я давала інтерв’ю іноземним мас-медіа. В тому числі й російським. Щоб вони знали.