Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Лєране Ханум Куртнебі Кизи Lerane Hanum Kurtnebi Qizi (* 1980)

• народилася 1980 року в Узбекистані, в селищі міського типу Джумашуй Наманганської області

• 1988 року разом з родиною повернулась до Криму

• 1997 року вступила на заочне відділення факультету журналістики Таврійського екологічного інституту

• з 1997 року працювала в журналістській та рекламній сферах

• 2011 року народила сина Тимура

• 3 березня 2014 року долучилась до пошуків кримськотатарського активіста Решата Аметова, почала займатися активізмом

• 18 січня 2016 року виїхала з окупованого росіянами Криму до Ірпеня

• 2016 року відкрила чебуречну на околиці Києва

• у 2016–2017 роках співорганізовувала київські акції, присвячені смерті Решата Аметова та окупації Криму

• у лютому 2018 року відкрила кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик» в Ірпені

• після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 6 березня 2022 року разом з родиною покинула Ірпінь і переїхала до Львова

• 2023 року відкрила кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик» у Львові

• живе у Львові, виховує сина, далі тримає кафе «Кримський дворик»

Леране Ханум Куртнебі Кизи за своє життя вже тричі втрачала дім. Вона походить із родини депортованих радянською владою кримських татар, які повернулися в Крим напередодні розпаду Радянського Союзу. Коли півострів окупувала Росія, пані Леране довелося залишити дім і будувати життя в новому місці, але війна сягнула й туди. Львів став її четвертою домівкою, де вона зберігає традиції свого народу й ділиться ними з іншими.

Життя до Криму

Леране Ханум Куртнебі Кизи народилася 1980 року в радянському Узбекистані, у селищі міського типу Джумашуй Наманганської області. Її дідусь і бабуся по маминій лінії родом із кримського селища Таракташ (після депортації кримських татар отримало нову назву — Дачне) Судакського району, а дідусь і бабуся по батьковій лінії — з села Іслям-Терек (нині Кіровське) Феодосійського району.

18—21 травня 1944 року обох її бабусь депортували з Криму разом з іншими кримськими татарами. Радянська влада чинила геноцид, виселяючи корінне населення півострова нібито за співпрацю з нацистами. Татова мама потрапила спочатку в Сибір, а вже пізніше переїхала до Узбекистану. Мамина родина одразу опинилася в узбецькому містечку Мархамат. Радянська пропаганда ширила серед місцевих мешканців інформацію, що до них приїдуть кримські татари — «люди з двома копитами і оком на лобі». Натомість приїхали голодні, зневірені й нещасні, які через нелюдські умови втратили в дорозі дітей, батьків, братів і сестер, виявилися одновірцями та ще й мали схожу мову.

В Узбекистані тато пані Леране працював електриком, а мама — фельдшеркою-лаборанткою. Пані Леране часто чула, як, прибираючи в хаті чи готуючи їсти, співає кримськотатарською її бабуся. Жінка усамітнювалась, одягала все чисте, пов’язувала голову й читала Коран: «Її читання — я зараз згадую, а в мене прям мурашки по кожі, — це була така медитація із Всевишнім, з самим собою, з тим, щоб впорядкувати свої думки, з тим, щоб виховувати повагу до самого дійства…». 

«Ніхто не радий був бачити кримських татар у Криму»

1988 року, коли пані Леране було вісім, її родина повернулась у Крим. Тоді, під час перебудови, активізувався кримськотатарський рух, і депортовані родини почали вертатися додому на хвилі відносної лібералізації. Але в Криму їх ніхто не чекав: місцева влада підживлювала міф про те, що татари, вернувшись, «почнуть усіх різати, виселяти, повертати собі домівки». Насправді ж кримським татарам довелося знову розпочинати життя з нуля. У кінці 1980-х їм не продавали житло в містах, тому вони переважно селились у селах. Умови були непростими: маленька Леране з двома сестрами, мамою та батьком жили в старій занедбаній хаті в селі Павлівка Джанкойського району. Тато працював дояром на сільській фермі, а весь вільний від роботи час виробляв цеглини, щоб відремонтувати дім для родини й побудувати житло для батьків. Узимку пані Леране допомагала батькам із хатніми справами й будівництвом, улітку пасла вівці й читала книжки. Батьки вчили її робити свою справу добре й не хвилюватись, коли щось іде не за планом. Відтоді пані Леране взяла за правило, що «в кожній роботі будуть речі, які не подобатимуться, — а ти шукай кайфову сторону».

«Мені повезло: я ніде не відчувала булінгу»

Пані Леране ходила в російськомовну школу села Новокримське, що за п’ять кілометрів від Павлівки, де навчалось багато кримських татар. Її класна керівничка Галина Василівна була українкою й прищепила дівчині любов до української. З восьмого класу дівчина навчалась уже в Джанкої, де була єдиною кримською татаркою в своєму класі. 

Після закінчення школи у 1997 році пані Леране вступила на заочне відділення журналістики Таврійського екологічного інституту в Сімферополі. Вона майже одразу написала свою першу статтю про відсутність світла в одній з джанкойських бібліотек і стала співробітницею районної газети «Зоря Присивашшя».

Пані Леране пощастило: ані в джанкойській школі, ані під час навчання на заочному відділенні інституту, ані пізніше, під час роботи в різноманітних медіа та агенствах, вона не стикалася з дискримінацією через свою національність. Чула про це лише від інших. Була активною, працелюбною й гарно робила свою справу. До переїзду в Сімферополь працювала журналісткою у виданні «Нива», потім почала працювати у рекламному агентстві «Друга половина», пізніше — у кримській філії всеукраїнської агенції новин «Контекст-медіа». Саме тоді вона остаточно перейшла в сферу реклами. 

Усвідомлення себе кримською татаркою

Процес усвідомлення себе кримською татаркою прискорився у студентстві, коли в Сімферополі на центральній площі збиралися мітинги кримських татар. Щороку 18 травня вони вшановували роковини депортації. Місцеві мешканці (частково українці, частково переселенці з Росії, які довго піддавались радянській пропаганді щодо кримських татар) сприймали це досить вороже: «Опять татари собралісь». Кримські татари їхали звідусіль, бо це була можливість побачити родичів із цілого півострова, запросити їх на свята чи важливі родинні події. Важливими для пані Леране стали поїздки на історичну батьківщину бабусі — до села Таракташ, що в Судакського районі: «Ти приїжджаєш, і всі говорять на судакському діалекті кримськотатарської! Я всюди чула свою мову». 

«Аби не радянщина»

Кримські татари радо сприйняли проголошення Україною незалежності. На референдумі про незалежність 1991 року більшість мешканців Криму проголосувала «за» (у Кримській АРСР — 54 %, у Севастополі — 57 %) . Результати відрізнялися від середнього значення по Україні, але на те були певні причини — на півострові тоді мешкало багато росіян. Історична пам’ять спонукала кримських татар робити свій вибір проти радянської та російської влади. Її народ, згадує пані Леране, навіть має прислів’я: «Якщо москаль живе поряд — тримай біля себе сокиру». 

Під час Помаранчевої революції в середовищі кримських татар і активістів стало модно знати українську. Пані Леране носила помаранчеві хустинки й прапорці, бо саме так їй було важливо виявляти свою волю і свободу.

2006 року в Сімферополі відкрився перший кримськотатарський канал АТР і почалась мода на кримськотатарську мову й культуру. Відкривались етнічні магазини одягу, кафе і ресторани, виготовлялись меблі в кримськотатарському стилі, організовувались національні гуртки з вивчення мови, спортивні гуртки з національної боротьби тощо. 

Наприкінці 2011-го пані Леране народила сина Тимура. За місяць до його народження загинув її чоловік, а в лютому 2012 року в аварії серйозно постраждали мама та сестра. Вона залишилась сама з лежачою бабусею, татом, який мав інвалідність, і малою дитиною. Реабілітація сестри забирала багато часу, тому пані Леране переважно працювала дистанційно. 

Під час подій Революції гідності в листопаді 2013-го в Сімферополі теж розгорнувся рух «Євромайдан-Крим». Через сімейні обставини пані Леране не могла долучитися до активістів. Було боляче, але їй здавалось, що там, на Майдані, тоді відбувалося щось важливе.  

«Я усвідомила, що це треба робити»: початок активістської діяльності

У кінці лютого 2014 року над Сімферополем активно літали гелікоптери, центром міста ходили групи людей з триколором, а більшість мешканців боялась виходити надвір. 26 лютого під стінами кримського парламенту відбувся масовий мітинг проти приєднання півострова до Росії. Усе це пані Леране описувала на своїй сторінці у фейсбуці. А 3 березня пропав її сусід — активіст Решат Аметов, який став першою жертвою російської агресії проти України. Жінка організувала його пошуки через соцмережі, а вже після того, як Решата Аметова було знайдено закатованим і вбитим, почала активно давати інтерв’ю західним медіа: «Страху не було, було лише бажання розповісти світу про злочини проти кримськотатарського народу». 

Через ситуацію з родиною Аметових пані Леране дистанційно познайомилася з багатьма людьми з кримськотатарської діаспори по всьому світу. Вона влаштовувала інтернет-аукціони, де продавала за кордон різні кримськотатарські сувеніри. На виручені гроші небайдужі люди купували целокс (засіб для зупинки кровотеч), який разом з іншими речами передавали на схід, де розгорнулася російська збройна агресія, — учасникам харківського Євромайдану, котрі добровольцями пішли на війну. В Криму почались обшуки та арешти кримських татар. Знайомий слідчий порадив пані Леране виїхати, щоб не наражати себе та родину на небезпеку. Розуміючи, що лишатися вдома стає дедалі небезпечніше, вона  покинула півострів, виїхавши з окупації 18 січня 2016 року. 

«Ми знову без своєї домівки»

Пані Леране була знайома з ірпінськими активістами, тому й оселилась у цьому містечку. Згадуючи розповіді бабусі, яка працювала кухаркою в дитсадочку, та дідуся, який був польовим кухарем під час Другої світової війни, вона відкрила маленьку чебуречну на околиці Києва. Там вона спробувала створити рідну атмосферу — вмикала кримськотатарську музику, наклеїла на вікна зображення рідних пейзажів, багато розповідала про окупацію, історію та культуру Криму своїм відвідувачам. Справа не стала прибутковою, тому через деякий час пані Леране закрила чебуречну й присвятила себе громадській діяльності. Разом з Міністерством інформаційної політики та організацією «Крим SOS» вони проводили масові акції, присвячені смерті Решата Аметова, окупації, Криму тощо.

У лютому 2018 року пані Леране знайшла інвесторів і вдруге спробувала відкрити кафе кримськотатарської кухні — тепер уже в Ірпені. Кафе успішно працювало до 24 лютого 2022 року.

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну пані Леране багато волонтерила: розвозила літнім людям і нужденним їжу та ліки. 6 березня вона з сином покинула Ірпінь і невдовзі переїхала до Львова. 

Нині Леране Ханум Куртнебі Кизи живе у Львові, виховує сина й тримає маленьке кафе кримськотатарської кухні «Кримський дворик», де через їжу, музику, історію та власні спогади розказує кожному про свою малу батьківщину.