Олена Костенко Olena Kostenko

«Я не знайшла роботу, бо… Точніше, мене запросили в ДГМА [Донбаську державну машинобудівну академію] викладати якраз культурологію, але тодішній ректор ДГМА дуже не любив ректора КЕГІ [Краматорського економічно-гуманітарного інституту] і сказав: “Ніхто з КЕГІ в мене працювати не буде”. На цьому моя кар’єра завершилась. І, здається, рік я шукала роботу, будь-яку причому. Будь-яку. Це було неможливо. Бо [19]98-й, мені здається, — це… Можливо, це просто моє життя так склалося. Мені цей рік здається найбільш якимось жостким таким. Майже не було грошей. Я навіть пам’ятаю, що влітку на два місяці я відправила маму… У мене вже був син. Я заміж… В мене був такий громадянський брак. Він дуже швидко розпався, але в мене був син. Йому на той момент десь було років чотири. Мама тільки пішла на пенсію. От якраз був такий момент, я закінчила інститут і не працюю, мама вже пішла на пенсію, якась невеличка пенсія. Я їх просто відправила в Запоріжжя до родичів — там її улюблена сестра жила — і сказала: “Живіть там, от поки вас не виженуть просто”. Я просто тут жила на мамину пенсію, це були якісь дуже-дуже маленькі гроші. Я пам’ятаю, що могла тільки купити собі, може, яйця і хліба, і все. Це було літо. В мене навіть був такий позорний момент мого життя, коли я сідала, на велосипеді їхала кудись в поля, щось там собі знаходити поїсти. Там десь моркву дьорну, там якогось кабачка. Отак-от я жила це літо».

«Ми прийшли в школу на початок навчання, і ми не пішли до класів, ми просто вистроїлися… Скільки ж у нас… Здається, по чотири паралелі було, ні, по три паралелі, дев’яті-десяті класи. Ми просто стояли на оцьому плацу на лінійки, не заходили до школи, требували, щоб… Ми створили якусь комісію, яка мала піти туди, до директора, яка запрошувала директора до спілкування з нами. Якісь чи два, чи три уроки ми отак-от просто простояли, поки вони не пішли на якісь [поступки]. Я пам’ятаю, що вони не повністю все задовольнили, але пішли на якісь нам такі послаблення. Це нас задовольнило». — «Батьків потім в школу не викликали?» — «Моїх — ні, бо я не була комсомолка. Можливо, через оці комсомольські лінії там щось було, звичайно. Бо я пам’ятаю, що ці люди, комсорги класів, вони були дуже сумні з цього приводу». — «А всі діти підтримали оцю ідею забастовки?» —«Да, бо це було принципово. Ми дуже довго, я пам’ятаю, вмовляли саме оцих комсомольських активістів. Мова була про те, що це і для них як би теж краще, що вони стають більш помітними, не просто статистами, яким керівництво школи щось доручає. А що вони можуть возглавіть оцей рух і стати… Вони ж теж були такі ж, як ми, діти і дивились такі ж фільми. Їм хотілося бути важливими».

«Моя родина була дуже бідна. Це, мабуть, найяскравіший спогад мого дитинства. Я пам’ятаю всі ці черги, за маслом черги, за м’ясом, ну буквально за всім. Тому це були дуже-дуже прості страви [на свята]. Це була картопля, як правило, толчонка, пюре. Це були якісь катлєтки, бо в них можна додати хліба, чогось такого, до м’яса, щоб зробити це побільше. Це звичайно. Канєшно, святкові страви — це олів’є. Олів’є я пам’ятаю тільки двічі на рік. Це Новий рік і це мій день народження, це кінець січня. Оце в мене було два. Також це були дві шоколадки “Оленка”. Теж на Новий Рік і на мій день народження».

«Моя бабуся народилася у 1916 році. Вона померла, коли мені було 11 років, тобто тільки саме моє дитинство я могла з нею поспілкуватися і щось спитати. Але це були радянські часи. Я дуже добре пам’ятаю, що бабуся дуже не хотіла розповідати про те, як вони жили. Тільки такими якимись краплинками мені доводилося собі відбудовувати це життя. Це було дуже важке життя в селі. Вона пережила обидва голодомори. [19]32 року їй було 16 років. От про цей Голодомор вона взагалі не розповідала. Я пам’ятаю, навіть коли я вже запитувала, бо я знала, що щось таке було, вона так дуже зціплювала прям губи. Вона боялася до самої смерті розповідати про ті часи. Але це точно було дуже важко, тому що вона збирала всі ці крихтиночки. Оці всі були забобони з приводу хліба, що його якось різати не можна, тільки ламати. Що треба збирати всі крихтиночки і не можна нічого викидати. Отакі у неї були дуже важкі спогади. А от мама вже пам’ятала [19]47 рік. Вони були дітьми маленькими, п’ятеро дітей було у бабусі. Всі пагодки, буквально один-два рочки різниці. Мама розповідала, що вони ходили в ліс — зима ж в голод найбільш сувора. Вони викопували, що там починало [рости], можливо, якісь рослинки. Вони копали, діти, просто і їли ці корішочки, першу оцю зелень якусь, тому що зовсім нічого було реально їсти».