Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олена Костенко Olena Kostenko (* 1973)

• народилась 1973 року в Краматорську

• у 1989 році брала участь у шкільному страйку старшокласників

• у 1991 році вперше проголосувала — на референдумі щодо незалежності України

• у 1993–1998 роках вивчала культурологію в Краматорському економіко-гуманітарному інституті

• у 1998–1999 роках працювала секретаркою на СТО

• у 1999 році почала працювати на краматорській радіостанції «Бит» («Біт»)

• на початку 2000-х років вела новинну програму на радіостанції

• висвітлювала політичне протистояння у Краматорську напередодні й під час президентських виборів 2004 року

• з 2004 року працювала в місцевій газеті «Новости Краматорска» («Новини Краматорська»)

• у 2013–2015 роках мешкала в Керчі, була свідком окупації та анексії Криму

• у 2017 році повернулася в Краматорськ

• напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну почала працювати у громадській організації «Фонд розвитку громади», що допомагала внутрішньо переміщеним особам у Краматорську

• у 2022 році евакуювалася на Вінниччину, де перебувала до літа 2023 року

• у 2024 році залишається в Краматорську, де займається проблемами ВПО

Český překlad příběhu následuje po ukrajinském originálu:

Олена Костенко — культурологиня, медійниця, працівниця громадської організації, яка виросла і здобула освіту в Краматорську, пережила безробіття і безгрошів’я 1990-х, була культурною журналісткою і новинаркою в місцевих медіа. Ненадовго переїхавши на Вінниччину після повномасштабного російського вторгнення, у 2023 році вона повернулася до рідного міста, де допомагає внутрішньо переміщеним особам. Хоч Краматорськ близький до лінії фронту, лише там пані Олена почувається спокійно.

Бідність, творчість і протест у радянському Краматорську

Олена Сергіївна Костенко народилася 1973 року, у добу «розвинутого соціалістичного суспільства». Вона, звичайно, про це ще не здогадувалась, і життя навколо навряд вказувало на це. Батька свого не знала, він лишився образом, складеним зі слів матері. Батьки разом працювали на Тихоокеанському морському пароплавстві. Ходили на лайнері «Советский Союз», колишньому німецькому військово-транспортному пароплаві «Hansa», який потрапив у СРСР серед репарацій. «Мама була бортпроводницею, а батько… ой, я навіть не знаю, ким він там був», — пригадує Олена Костенко. Вагітною мати повернулася в Україну. Хата під солом’яним дахом у рідному селі вже не була придатна для життя. Одна з маминих сестер, яка мешкала в Краматорську, розповіла, що промисловий сектор міста швидко розростається і потребує людей. Не збрехала: матері вдалося легко влаштуватися електрокарницею на Краматорський завод важкого верстатобудування.

Підприємство також пообіцяло забезпечити квартирою. Проте спершу — кам’яний барак. «Кухня була через дорогу навпроти, в сарайчиках таких, а туалет взагалі був… десь», — пригадує пані Олена. Але багато часу там їй проводити не доводилося. Вже з шести місяців мати віддала її у ясла, де «усі діти повзали у величезному такому манєже». Водночас радянська педагогічна наука дозволяла й індивідуальні манежі для тих дітей, яких занадто активно штурхали інші. Коли ж дівчинку приводили додому, то за дитячий майданчик їй слугував «величезний двір між бараками та сараями». «Боже, як же це дивно звучить», — коментує пані Олена.». У дворі проводили дозвілля і діти, і дорослі: перші будували халабуди, другі — шаруділи картками лото, пили та співали. В Олени Костенко були іграшки, які дісталися їй у спадок від старших родичів.

Пані Олена з дитинства цікавилася мистецтвом. Творчими були й батьки — обоє свого часу виступали у вокально-інструментальному ансамблі на судні. Дівчинка мріяла навчатися в музичній школі: «Навіть сама втіхаря пішла на прослуховування, і мене взяли». Проте реалізувати цю мрію не вдалося: грошей на інструменти в матері не було. Їй і так доводилося брати меблі в кредит. Однак з 6 класу Олена Костенко ходила в художню школу. 

У 1980-х її група в цій школі організувала гурток, у якому діти самостійно вивчали біографії позапрограмних митців. Тоді юна Олена почала захоплюватися сучасною рок-музикою, яка в той час була одним зі способів висловити протест. Великий вплив справив на неї шкільний учитель історії, який у своєму викладанні відмовився від догм радянської програми. У 1989 році, коли Олена Костенко пішла в 9 клас, на першому уроці він сказав учням віднести підручники додому, поставити їх на полицю і не чіпати до кінця навчального року. «Ми з вами будемо навчатися по газетах, по журналах і по нових даних», — пояснив він. І хоч цей урок був у розкладі навіть не першим, а «нульовим», проте учні все одно радо бігли на нього о 7 ранку. Завдяки цьому типова для того часу атмосфера перевинайдення себе, пошуку нової ідентичності та норм поведінки була відчутна і в школі. Дійшло до того, що учні 9–10 класів організували страйк: вишикувалися перед школою та відмовлялися йти на уроки, поки керівництво школи не задовольнить їхні вимоги. Директор був вимушений піти на поступки.

Краматорськ 90-х виживає

У 1990 році Олена Костенко закінчила школу та деякий час працювала поштаркою. Вступити до художніх училищ не змогла: у Донецьку завадила корупція, а у Суздалі адміністрація училища хотіла будувати гуртожиток руками студентів, тому дівчат не набирали.

У 1991 році Олені Костенко виповнилося 18, тож вперше проголосувати вона змогла 1 грудня, на референдумі щодо незалежності України. «Відчувалося, що у наших руках є реальний вибір», — пригадує вона, порівнюючи цей досвід зі спогадами дитинства: коли вона відвідувала з мамою радянські виборчі дільниці, то штучність виборів ніхто і не приховував.

Але вибір, зроблений наприкінці 1991 року, був лише першим кроком у становленні нового Краматорська. Протягом дев’яностих років було не до демократії. Жили надголодь. Працівників пошти скоротили, і роботу Олена Костенко втратила. У 1993 році її колишня вчителька з художньої школи заснувала в новоствореному Краматорському економіко-гуманітарному інституті кафедру культурології, і дівчина вступила туди. Проте навчання доводилося поєднувати з постійними підробітками. Студенти клеїли афіші вночі, прибирали на городах, розносили виборчі листівки. Остання робота приносила відразу подвійну користь. Спершу отримували гроші, а потім вночі збирали ці листівки з поштових скриньок назад, оскільки для навчання потрібен був дефіцитний папір. Інколи викладачі Олени Костенко самі давали їй можливість заробити грошей, щоб вона могла платити за навчання. 

Проте після випуску з інституту ситуація не покращилась. Викладати в іншому краматорському виші, Донбаській державній машинобудівній академії, куди її спершу запросили, пані Олена не могла — між керівництвом академії та інституту був конфлікт. Тому їй довелося довго й болісно шукати роботу. Ще складніше було через те, що на той час у неї вже народилася дитина. Вона переконала свою матір поїхати з онуком у Запоріжжя до родичів і жити там, «поки вас не виженуть». Тим часом пані Олена виживала на пенсію матері в Краматорську. «Це були якісь дуже-дуже маленькі гроші. <…> Я могла купити собі, може, яйця і хліба, і все, — пригадує вона і додає: — Я сідала, на велосипеді їхала кудись в поля, щось там собі знаходити поїсти. Там десь моркву дьорну, там якогось кабачка».

Проте у 1999 році пані Олена «придумала собі роботу». Відвідуючи друзів, які працювали на СТО, вона помітила, що у них немає робочого одягу. Оскільки підприємство вже було досить успішним, пані Олена запропонувала пошити їм форму — шиттям вона займалася ще зі школи. Крім того, бухгалтерка СТО боялася комп’ютера, а Олена Костенко вже вміла ним користуватися. Завдяки цьому працювала також і секретаркою на СТО. Працюючи там, вона слухала місцеву радіостанцію «Бит» («Біт»), на якій була лише музика та реклама. Пані Олені було цього недостатньо, і вона вирішила вперше спробувати застосувати свої професійні навички в культурній сфері: запропонувала керівництву радіостанції випустити серію передач про секс у різних культурах. Її підтримали, тож деякий час вона поєднувала роботу на СТО та на радіо.

Краматорськ — Крим — Краматорськ 

Культурні програми переросли в новинні — вже на початку нульових Олена Костенко очолила інформаційну службу радіо. Мабуть, не дуже вчасно, оскільки саме тоді відбуваються вбивства Георгія Гонгадзе і донецького журналіста Ігоря Александрова. Водночас у Краматорську ставлення до журналістів з боку влади було чимось середнім між страхом та прагненням впливати. 

Найбільш інтенсивно пані Олені доводилося працювати напередодні президентських виборів 2004 року. Площі Краматорська заполонили прихильники проросійської «Партії регіонів» і Віктора Януковича. Поруч були й суттєво менш численні прихильники Віктора Ющенка, навколо яких крутилися журналісти, сподіваючись, що їхня присутність попередить бійки. Зіткнення все ж сталися після першого туру виборів. Тоді, у листопаді 2004 року, до Краматорська завітав гурт «Воплі Відоплясова» Олега Скрипки, який їздив Україною з туром на підтримку Віктора Ющенка. Музиканти давали концерт, коли у них полетіли яйця та пляшки. У місті ширилися чутки, що напад організувала міська влада, а працівники підконтрольної їй газети намагалися штучно підштовхнути аудиторію до зіткнень. Після перемоги Ющенка щодо цієї події було відкрито кримінальне провадження, Олена Костенко виступала в ньому свідком, проте справа закінчилася нічим. Велика активність інформаційної служби радіо привернула увагу до пані Олени, їй запропонували перейти в газету «Новости Краматорска» («Новини Краматорська»), на що вона погодилася.

Усе змінив інтернет. Олена Костенко почала працювати онлайн, тож у Краматорську її більше нічого не тримало, оскільки її дитина вже виросла. Тоді вона взяла ноутбук і поїхала жити в Керч. Це було літо 2013 року, до окупації півострова залишалося шість місяців. У Керчі їй подобалося: «Море, сонце, старовина». Аж поки у лютому 2014 року, прогулюючись із собакою, вона не була вимушена пропускати нескінченні колони військової техніки, які рухалися від паромної переправи через місто. Поступово це втручання у її щоденне життя дедалі більшало. Сусіди уникали будь-яких розмов на цю тему. Банки та банкомати перестали працювати; без російського паспорта неможливо було влаштуватися на роботу. Про це все пані Олена без страху розповідала на своїй сторінці у фейсбуці: «Я живу в своїй країні, тут хтось прийшов, чого я буду боятися про це писати?». 

Тим часом друзі з Краматорська не радили їй повертатися в місто — там розгорнувся ще один фронт російсько-української війни. Проте поживши у 2015–2016 роках на Одещині та у Львові, вона зрештою повернулася в рідний Краматорськ. Побачила «місто, яке зробило свій вибір і вже почало жити за цим вибором».

Зосередженість прифронтового міста

Після повномасштабного російського вторгнення, у 2022–2023 роках, Олена Костенко жила на Вінниччині. Тоді громадська організація, у якій вона працює, допомагала цьому регіону краще подбати про внутрішньо перемішених осіб (ВПО). Згодом ця потреба зменшилася, тож пані Олена разом з громадською організацією повернулася в Краматорськ, щоби допомагати ВПО вдома. Якщо раніше краматорці були «напружені», то з часом стали «зосереджені» — краще знають, що роблять у місті та навіщо. І хоч Олені Костенко не вистачає культурного життя, проте лише у Краматорську вона почувається спокійно. Для неї спокій і сила — «це можливість робити свої вибори»: «Сьогодні я вибрала Краматорськ». 

 

Česká verze:

Olena Kostenko je kulturoložka, mediální specialistka a pracovnice nevládní organizace, která vyrostla a získala vzdělání v Kramatorsku. Zažila nezaměstnanost a finanční nouzi v 90. letech 20. století. Pracovala jako kulturní publicistka a reportérka pro místní média. Po totální ruské invazi se nakrátko přestěhovala do Vinnycké oblasti, ale v roce 2023 se vrátila do svého rodného města, aby pomáhala vnitřně přesídleným osobám. Přestože Kramatorsk leží blízko frontové linie, je to jediné místo, kde se paní Olena cítí dobře.

 

Chudoba, kreativita a protest v sovětském Kramatorsku

Olena Serhijivna Kostenko se narodila v roce 1973, v době „rozvinuté socialistické společnosti“. Ona o tom pochopitelně neměla ani tušení a život kolem ní tomu sotva nasvědčoval. Svého otce neznala, zůstal pro ni jen obrazem složeným z matčiných slov. Rodiče spolu pracovali v Tichomořské námořní flotile. Plavili se na parníku „Sovětský svaz“, bývalém německém vojenském transportním parníku „Hansa“, který SSSR získal v rámci válečných reparací. „Matka byla stevardkou a otec…, ach, ani nevím, čím tam byl,“ vzpomíná paní Olena. Matka se vrátila na Ukrajinu jako těhotná. Dům se slaměnou střechou v její rodné vesnici už nebyl vhodný k bydlení. Jedna z jejích sester, která žila v Kramatorsku, jí řekla, že ve městě se rychle rozvíjí průmyslový sektor a jsou tam potřeba lidé. Nelhala: matce se podařilo snadno získat práci elektrikářky v Kramatorském závodě těžkých obráběcích strojů.

Podnik jí také slíbil zajistit byt. Nejdříve však dostala kamenný barák. „Kuchyň byla naproti přes cestu v nějaké kůlně a záchod byl… kdesi,“ vzpomíná paní Olena. Moc času tam ale trávit nemusela. Už v šesti měsících ji matka dala do jeslí, kde „všechny děti lezly v takové obrovské ohrádce“. Sovětská pedagogická věda přitom povolovala i individuální ohrádky pro ty děti, do nichž ostatní příliš aktivně strkali. Když holčička přišla domů, sloužil jí „obrovský dvůr mezi baráky a kůlnami“ jako hřiště. „Bože, zní to tak divně,“ komentuje to Olena. Na dvoře trávili volný čas děti i dospělí: ti první si stavěli chatrče z klacků a slámy, ti druzí hráli loto, popíjeli a zpívali. Malá Olena měla hračky, které zdědila po starších příbuzných.

Olena Kostenko se od dětství zajímala o umění. Kreativní byli i její rodiče – oba kdysi na lodi vystupovali ve vokálním a instrumentálním souboru. Dívka snila o studiu na hudební škole: „Dokonce jsem sama tajně šla na konkurz a oni mě přijali.“ Její sen se však nemohl uskutečnit, protože matka neměla peníze na pořízení nástroje. Dokonce i na nábytek si musela vzít půjčku. Od šesté třídy však Olena chodila do umělecké školy.

V osmdesátých letech její skupina na této škole založila kroužek, v němž děti samy studovaly životopisy umělců, kteří nebyli součástí osnov. V té době se mladá Olena začala zajímat o současnou rockovou hudbu, která tehdy byla způsobem vyjádření protestu. Velmi ji ovlivnil její školní učitel dějepisu, který se ve výuce odmítal držet dogmat sovětských osnov. Když Olena v roce 1989 nastoupila do deváté třídy, na první hodině žákům řekl, aby si učebnice odnesli domů, odložili je na poličku a až do konce školního roku se jich nedotýkali. „Budeme se učit podle novin, časopisů a nových poznatků,“ vysvětlil. Studenti na jeho hodinu vždy s radostí běželi, ačkoli byla v rozvrhu zařazena jako „nultá“ a začínala v sedm hodin ráno. Díky tomu byla i ve škole cítit atmosféra znovuobjevování, hledání nové identity a norem chování, typická pro tehdejší období. Došlo to tak daleko, že žáci devátých a desátých tříd uspořádali stávku: seřadili se před školou a odmítli jít na vyučování, dokud vedení školy nesplní jejich požadavky. Ředitel byl nucen jít ústupky.

 

Kramatorsk 90. let přežívá

V roce 1990 Olena Kostenko skončila školu a chvíli pracovala jako pošťačka. Nemohla postoupit na některou z uměleckých škol: v Doněcku jí v tom zabránila korupce a v Suzdalu chtělo vedení školy postavit internát s pomocí studentů, takže nepřijímali dívky.

V roce 1991 Olena dovršila 18 let, a tak mohla 1. prosince poprvé hlasovat – v referendu o nezávislosti Ukrajiny. „Měli jsme pocit, že skutečně máme v rukou volbu,“ vzpomíná a srovnává tuto zkušenost se svými vzpomínkami z dětství: když chodila s matkou do sovětských volebních místností, nikdo neskrýval umělost voleb.

Volba učiněná koncem roku 1991 však byla pouze prvním krokem k formovaní nového Kramatorsku. V devadesátých letech nebyl čas na demokracii. Lidé žili na hranici hladu. Pošta zkracovala pracovní místa a Olena Kostenko přišla o práci. V roce 1993 její bývalá učitelka z umělecké školy založila katedru kulturologie na nově založeném Kramatorském institutu ekonomie a humanitních věd a ona se na ni přihlásila. Studium však musela skloubit s pravidelnými brigádami. Studenti po nocích lepili plakáty, uklízeli zahrady nebo roznášeli volební letáky. Posledně jmenovaná práce přinášela hned dvojí užitek. Jednak za ni dostávali peníze, a navíc pak v noci tyto letáky ze schránek zase vybírali, protože byl nedostatek papíru pro studium. Někdy Oleně dali příležitost k výdělku i sami učitelé, aby si mohla zaplatit studium.

Situace se však nezlepšila ani po ukončení studia. Paní Olenu pozvali, aby vyučovala na jiné vysoké škole v Kramatorsku, Donbaské státní strojírenské akademii. Nemohla tam ale nastoupit, protože došlo ke konfliktu mezi vedením akademie a institutu. Musela si tedy dlouho a bolestně hledat jinou práci. Bylo to o to těžší, že v té době už měla dítě. Přemluvila matku, aby s vnukem odjela do Záporoží k příbuzným a zůstala tam, „dokud vás nevyhodí“. Sama mezitím žila z matčina důchodu v Kramatorsku: „To byly velmi velmi malé peníze. <…> Mohla jsem si koupit třeba vajíčka a chleba, a to bylo všechno,“ vzpomíná a dodává: „Brala jsem kolo a jela někam do polí, abych si našla něco k jídlu. Někde uškubnu mrkev, někde nějakou cuketu.“

V roce 1999 si však paní Olena „pro sebe vymyslela práci“. Při návštěvě přátel, kteří pracovali v autoservisu, si všimla, že nemají pracovní oblečení. Protože jejich firma už byla poměrně úspěšná, Olena se nabídla, že jim ušije uniformy – šít uměla už od školy. Účetní autoservisu se navíc bála počítačů, a Olena už s nimi uměla zacházet. Takže také začala pro autoservis pracovat jako sekretářka. Při práci poslouchala místní rozhlasovou stanici „Bit“, která vysílala pouze hudbu a reklamy. To paní Oleně nestačilo, a tak se rozhodla poprvé zkusit uplatnit své profesní znalosti v kulturní sféře: navrhla vedení rozhlasu, že připraví sérii pořadů o sexu v různých kulturách. Dostalo se jí podpory, a tak nějakou dobu kombinovala práci pro autoservis s prací v rozhlasu.

 

Kramatorsk – Krym – Kramatorsk

Kulturní pořady přerostly ve zpravodajské a již začátkem nultých let se Olena Kostenko stala vedoucí informační služby rozhlasu. Možná ne v úplně nejlepší čas, protože v té době došlo k vraždám Heorgije Hongadzeho a doněckého novináře Ihora Alexandrova. V Kramatorsku se přitom vztah úřadů k novinářům pohyboval někde mezi strachem a snahou ovlivňovat.

Nejintenzivněji musela paní Olena pracovat v předvečer prezidentských voleb v roce 2004. Náměstí v Kramatorsku zaplnili příznivci proruské Strany regionů a Viktora Janukovyče. Bylo tam také mnohem menší množství příznivců Viktora Juščenka, kolem kterých se pohybovali novináři v naději, že jejich přítomnost zabrání rvačkám. Po prvním kole voleb ke střetům skutečně došlo. Tehdy, v listopadu 2004, navštívila Kramatorsk hudební skupina Oleha Skrypky „Vopli Vidopliassova“, která po Ukrajině dělala turné na podporu Viktora Juščenka. Během koncertu začali po muzikantech házet vajíčka a lahve. Ve městě se šířily fámy, že útok zorganizovaly místní úřady a že zaměstnanci jimi ovládaných novin se snažili uměle podněcovat publikum ke střetům. Po Juščenkově vítězství bylo kvůli incidentu zahájeno trestní vyšetřování, v němž Olena Kostenko vystupovala jako svědkyně, případ ale skončil bez výsledku. Velkou aktivitou rozhlasového zpravodajství na sebe paní Olena upozornila. Dostala nabídku pracovat v novinách „Novosti Kramatorsku“ („Kramatorské zprávy“) a přijala ji.

Internet všechno změnil. Olena Kostenko začala pracovat on-line a v Kramatorsku už ji nic nedrželo, protože její syn vyrostl. Tehdy sbalila notebook a odjela žít do Kerče. Bylo léto 2013, do okupace poloostrova zbývalo šest měsíců. V Kerči se jí líbilo: „Moře, slunce, starobylost.“ Až dokud v únoru 2014, když byla na procházce se psem, nebyla nucena míjet nekonečné kolony vojenské techniky jedoucí přes město od trajektového přívozu. Postupně tento zásah do jejího každodenního života stále víc narůstal. Sousedé se vyhýbali jakýmkoli rozhovorům na toto téma. Banky a bankomaty přestaly fungovat, bez ruského pasu nebylo možno získat práci. Paní Olena o tom všem beze strachu vyprávěla na své facebookové stránce: „Žiji ve své zemi, někdo sem přišel; proč bych se měla bát o tom psát?“

Mezitím jí přátelé z Kramatorsku radili, aby se do města nevracela, protože se tam otevřela další fronta rusko-ukrajinské války. V letech 2015–2016 proto nějakou dobu žila v Oděse a ve Lvově, nakonec se však do rodného Kramatorsku vrátila. Setkala se s „městem, které si vybralo a podle své volby už začalo žít“.

 

Zaměření města v první linii

V letech 2022–2023, po totální ruské invazi, žila Olena Kostenko ve Vinnycké oblasti. Nevládní organizace, pro niž pracuje od roku 2021, v té době pomáhala místním pracovníkům lépe se postarat o vnitřně přesídlené osoby. Postupem času tato potřeba klesala, a tak se paní Olena společně se svou nevládní organizací vrátila do Kramatorsku, aby pomáhala vnitřním přesídlencům doma. Jestliže dříve byli obyvatelé Kramatorsku „napjatí“, postupem času se stali „zaměřenými“ – lépe vědí, co ve městě dělají a proč. Přestože se Oleně stýská po kulturním životě, pouze v Kramatorsku se cítí dobře. Klid a síla, to pro ni znamená mít možnost činit vlastní rozhodnutí: „Dnes jsem si vybrala Kramatorsk.“