Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Олександр Науменко Oleksandr Naumenko (* 1989)

• народився 1989 року в смт Де-Кастрі Хабаровського краю Російської РФСР

• 1993 року сім’я повернулася в Чернівці

• 2005–2006 рр. — член «Союзу молоді регіонів України»

• 2006–2010 рр. — студент Буковинського університету

• 2010–2022 рр. — працює в компанії салонів мобільного зв’язку

• 2014 року одружився

• з 2018 року донор крові

• 2020 р. — співзасновник екологічного руху «Екорейдери»

• 2022 р. — координатор гуманітарного напряму в ГО «Чернівецьке об’єднання “Захист”»

• з 26 лютого 2022 року волонтер благодійного фонду «Волонтерський штаб захисту України»

Виростаючи в проросійському оточенні, Олександр Науменко в юності був членом молодіжного крила «Партії регіонів». Та з часом радикально змінив свої переконання на проукраїнські. Тоді ж остаточно сформувалася його активна суспільна позиція. Олександр став постійним донором крові та екоактивістом, а з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну допомагає військовим і внутрішньо переміщеним особам. Волонтерство для нього — не тимчасове заняття, а частина життя.

Син прикордонника

Олександр Науменко народився 28 жовтня 1989 року в селищі міського типу Де-Кастрі (сучасний Хабаровський край, Росія) у сім’ї військового прикордонника Науменка Миколи Вікторовича (1963 р. н., місто Берлін, НДР) та Науменко Світлани Антонівни (в дівоцтві Пшебелської, 1964 р. н., місто Чернівці). Микола Вікторович народився в місці військової служби свого батька, а його син Олександр — у військовому селищі, де служив сам Микола Вікторович. Світлана Антонівна, як дружина прикордонника, переїжджала з чоловіком і дітьми від однієї військової частини до іншої. Першим місцем дислокації було невеличке селище військових з населенням до 100 осіб в Середній Азії посеред пустелі. Життя в таких умовах було сповнене труднощів: від проблем з логістикою до смертоносних кобр і скорпіонів. «Люди, не побоюсь цього слова, виживали», — розповідає Олександр.

Після розпаду Радянського Союзу для декого постало питання прийняття громадянства однієї з колишніх республік. Оскільки на момент розпаду Союзу сім’я Олександра проживала на території Росії, а за походженням сім’я з України, був вибір, яке громадянство прийняти. Незважаючи на пропозицію нової посади в Росії та вищу, ніж в Україні, зарплату, Микола Вікторович прийняв тверде рішення отримати українське громадянство та повернутися в Україну, оскільки там у нього лишилися батьки, друзі та квартира. Так у 1993 році Олександр з батьками та старшим братом Антоном (1985 р. н.) повернувся в Чернівці. 

1995 року Олександр пішов у перший клас. Оскільки батьки були бюджетниками-держслужбовцями, сім’я багато чого не могла собі дозволити: «Дитинство проходило, як у більшості дітей [19]90-х <…> ми пережили їх у злиднях, як такого, нічого не бачив: нікуди не їздив, переважно це було дім-школа-дім-школа через відсутність грошей», — розповідає Олександр. З раннього дитинства він марив кар’єрою військового, однак батько відмовив його, оскільки сам застав розпад системи, неуставні відносини, дідівщину та інший безлад в армії кінця 1980-90-х років. Сказав синові: «Я відслужив в своєму житті і за тебе, і за брата».

«Людина у 2014 році, яка тут сидить, і в 2022-му — це абсолютно дві різні людини»

Коли Олександр навчався в старших класах, половина його вчителів викладала російською мовою. «Тоді це питання не стояло принципово так гостро. Наприклад, я в свої 13–15 років не розумів, чому це важливо, а зараз я розумію, що тоді потрібно було піднімати це питання. Але тоді ніхто на це не звертав уваги, тому що тоді ще велась риторика, що російська мова — це друга рідна», — згадує Олександр. У 2006–2010 роках навчався в Буковинському університеті на факультеті «Комп’ютерні системи та технології». Починаючи з Помаранчевої революції був серед прихильників «синього» табору, учасники якого підтримували Віктора Януковича та виступили проти кампанії протестів прихильників Віктора Ющенка (що розпочалися як реакція на фальсифікацію виборів Президента України 2004 року). У 2005–2006 роках Олександр був активним членом «Союзу молоді регіонів України» — молодіжного крила «Партії регіонів». Та була в 2000–2014 роках однією з провідних партій України, яка виступала за позаблоковий статус України, партнерство з Росією та статус російської мови як другої державної. Олександр, зокрема, роздавав на вулиці партійні листівки.

Революцію гідності та російську агресію щодо України Олександр Науменко зустрів байдуже. У 2014 році, якраз коли Росія почала війну проти України, він одружився зі Світланою Кузіною. Вони відсвяткували весілля, тоді як багато пар скасовували святкування. За це Олександру досі соромно, бо вважав, «що війна десь і вона не має мене стосуватися». До 2015 року в Олександра були проросійські погляди, які він вважає насамперед наслідком впливу сім’ї. «В мене сім’я завжди була проросійською. По-друге, це наслідок оточення, яке було, м’яко кажучи, байдужим, і в 2014 році я не розумів, що відбувається». З часом погляди змінилися, і він зайняв проукраїнську позицію. І хоч для Олександра і його дружини Світлани мовою домашнього спілкування була російська, їхній син російської мови майже не знає.

«Волонтерство як наркотик»

Згодом остаточно сформувалась активна суспільна позиція Олександра. Родина в його житті займає важливе місце. І його першим кроком до волонтерства була допомога вагітній дружині у 2018 році. Для того щоб Світлана мала пріоритет, якщо знадобиться переливання крові під час пологів, Олександр здав кров як донор. Тоді він зрозумів, наскільки важливим є донорство й прийняв рішення стати постійним донором. Навіть став «донором місяця».

Екоактивізм

Активізм та волонтерство все більше ставали частиною життя Олександра: «Чим більше ти волонтериш, тим більше тобі хочеться волонтерити». У 2019 році, переглянувши випуск BBC Ukraine про харківського екоактивіста Сергія Прескорника, який під час пробіжок збирав сміття, Олександр подумав, чому б не зробити так само. Він почав поєднувати ранкові пробіжки з прибиранням і став прикладом для інших. У 2020 році Олександр з Жуком Артемом заснували екологічний рух «Екорейдери», який щосуботи прибирав засмічені ділянки в Чернівцях. Кількість членів виросла з двох до сотні. 

Рух позиціював себе як аполітичний, однак були звинувачення в тому, що його метою насправді було досягнення політичних цілей. Декому важко було повірити, що справа функціонує на волонтерських засадах. Одна з політичних сил навіть хотіла використати рух для піару, та члени «Екорейдерів» навідріз відмовились від цього. Олександр вийшов з руху  січні 2022 року через розбіжність у поглядах на майбутнє руху. 

Із початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну 2022 року рух майже припинив свою діяльність, тому що частина активістів зайнялись волонтерською діяльністю в інших сферах, які стали пріоритетнішими, або ж увійшли до лав захисників України. У січні 2022 року Олександр очолив еконапрям в Чернівецькому об’єднанні «Захист» — громадській організації, яка працює над підвищенням рівня захисту прав людини та підтримує соціально вразливі верстви населення. Там він створив перший проєкт із сортування сміття в школах, який передбачав відкриті уроки на тему сортування та екології, встановлення сортувальних баків у школах та подальше перероблення сміття. Проєкт повинен був розпочатися 26 лютого, однак через повномасштабне вторгнення Росії еконапрям призупинився.

2022 рік — нові виклики

Одразу ж після вторгнення Росії Олександр прийняв рішення звільнитися з компанії мобільних салонів, в якій пропрацював 12 років та пройшов кар’єрний шлях від стажера до керівника, і почав волонтерити заради перемоги. Основною волонтерською діяльністю протягом наступних шести місяців був благодійний фонд «Волонтерський штаб захисту України», пріоритетним завданням якого була допомога військовим (від амуніції до харчування) та переселенцям і прихисткам: «Ми бачили очі тих людей, коли [вони] приїхали без нічого. Ми намагались їх по максимуму забезпечити, починаючи від харчування, закінчуючи елементарним одягом — люди виїхали під ракетами, під обстрілами». Олександр займався інформаційною підтримкою, знімав контент, виконував фізичну роботу, організовував гуманітарну допомогу: «Я допомагав облаштовувати цей прихисток. Їздив в Епіцентр: закуповував дрібну побутову техніку, закуповував ліжка, закуповував матраци, і я бачив цю суєту, бачив, наскільки багато людей знаходились в тому торговому центрі, і бачив все це, що відбувається, наскільки люди знервовані, наскільки люди переживають, але тим не менше в перший цей день я дуже сильно включився: допоміг облаштувати шелтер для переселенців, допоміг створити базу людей в центрі крові, створив кістяк “Волонтерського штабу захисту України”».

«Змістив своє життя повністю до праці над перемогою»

Заради волонтерства Олександрові довелося пожертвувати усім вільним часом. Спочатку працював 15–20 годин на добу: «Дитина не бачила батька близько місяця, і в нас цей емоційний зв’язок дуже розірвався». Перевтома призвела до погіршення здоров’я, внаслідок чого вже не було можливості донувати кров. 

У той час Олександр проводив моніторинг прихистків для переселенців як волонтер «Крим SOS» — громадської організації, діяльність якої спрямована на висвітлення незаконності окупації Криму, репресивної політики Росії щодо кримчан, захист прав внутрішньо переміщених осіб та людей, котрі постраждали внаслідок збройного конфлікту. Наразі Олександр Науменко поєднує волонтерство та роботу координатором гуманітарного напряму в ГО «Захист» і планує продовжити активну екоактивістську діяльність.

«Я не знаю, що має статися в моєму житті, щоб я припинив цю діяльність, тому що волонтерство — це зараз для мене не просто якесь дозвілля, хобі, це стиль життя».