«Закінчується третій курс, ми подаємо заяву, і він мене везе до себе додому на оглядини. Привіз, все. А наші батьки, коль я уже подала заяву, вони вже готуються до весілля. І вони нам пишуть, що такого-то числа в серпні буде весілля. Ми пошили наряди вже там у Тернополі, їдемо. Холєра почалась. У нас не проїхати, не пройти. Ми доїхали до Кишиньова — ми автобусом їхали — і вернулися назад. Ми таке страхіття побачили: весь вокзал усипаний людьми, на вокзалі поїзди, людей не допускають нікуди, одні медсьостри бігають в халатах тих, жах. І ми приїхали після обіду, десь під вечір, там переночували, пересиділи і зранку назад, поки є дорога, поки ще не закрили, вертаємся назад. Пишем мамі чи дзвоним, я вже не пам’ятаю, що таке було, перемовини були, що ми не можемо виїхати, нас не випускають, а там ті не вірять. Вони кажуть: “Ми вже все приготовили, і горілку наварили, і то, то, то”. Мама кричить: “Я одінуся нєвєстою, тато — женіхом, і будемо справляти весілля замість вас!”. Ой, ну це таке було. Ми вирішуємо знову виїжджати. Ой, то таке було, я вам передать не можу. Це, по-моєму, ні в кого такого весілля не було. Їдемо, сідаємо на поїзд, їдемо. Куди ми їдем — не знаю. У всякому разі їдем, і їдем, і їдем. Доїжджаєм до Раздєльної, всьо — поїзд далі не їде. Міхаїл Іванович вибігає, там десь з кимось він переговорив чи що і приходить, каже: “Валя, виходь бігом, зараз підем там десь…”. Ми, по-моєму, кілометр чи півтора десь йшли, і там якийсь поїзд їхав через Молдову на Білгород-Дністровський. І ми знову цілу ніч їхали. Куди ми їдем… І зранку ми приїжджаємо, дивимся — наш вокзал Білгород-Дністровський — слава тобі господи, приїхали! Міхаїл Іванович жив на квартирі, я в гуртожитку жила, тепер вже я прийшла до нього. Наряди єсть. Каже: “Ну шо, Валя?”. А нам назначили на 27 серпня розпис. Ми одягаємся, ідем на розпис, там однокурсники прийшли, викладачі прийшли. Ми розписалися і заказали машину, і поїхали ми на весілля. Ми приїжджаєм, а я ж одіта, і Міхаїл Іванович одітий — так, як ми сіли в таксі, так і їдем. І мама мене зустрічає отак — кулаком! Уявляєте собі?! Молоду! Їде на своє весілля, і кулаком нас зустрічає! Ой боже мій! А я ж іще їх і боялась так, і мені так, не знаю, як себе поводити, бо вже ніби і чоловік є. Ой боже мій! Ну нічого, все, потім відгуляли весілля, зробили так, як було — в суботу мене там заплітали, бо в нас молоду заплітають, придане моє дивилися. На весілля тато найняв музикантів з Криничного, двох акордеоністів, була музика дуже гарна. Зі сторони Міхаїла Івановича нікого не було. І з моєї сторони — тільки мої родичі. Ні знайомих, ні студентів я не могла запросити. Холєра, не можна! Не мож виїхати, розумієте? І вот в таких-от умовах ми і справили. А вінчалися ми набагато пізніше, бо церкви тоді не було, ми потім вже дійшли до того і повінчалися. Відгуляли весілля, і в понеділок ми знову машину заказуєм, той же самий водій — він знайомий був Міхаїла Івановича. Він приїхав нас забрав, і я вже першого вересня пішла на заняття на четвертий курс. Ми заходим, нас викладачі вітають, всі поздоровляють, що ми вже пара. І четвертий курс я вже була Нікіруй».