Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Марія Панайтакі Maria Panaytaki (* 1944)

• народилася 1944 року в гагаузькому селищі Олександрівка (Саталик-Хаджі) на Одещині

• у 1946–1947 роках пережила повоєнний голод

• 1950 року пішла в школу, закінчила сім класів

• з 1952 року почала працювати на колгоспних полях разом з батьками

• 1963 року одружилася з гагаузом Георгієм Панайтакі

• 1964 року народила першого сина

• у 1964–1965 роках завідувала сировиною з виробництва шовкової нитки у колгоспі

• у 1972–1973 роках працювала завідувачкою дитячого садка в Олександрівці

• з 1990-х років працювала кухаркою під час фестивалів, святкових урочистостей та інших заходів, де готувала традиційні гагаузькі страви

• 2000 року вийшла на пенсію

• з 2015 року веде список померлих мешканців Олександрівки

Марія Панайтакі — представниця гагаузької спільноти Бессарабії, історичного регіону, до якого входить і південь нинішньої Одещини. Вона все життя прожила у гагаузькому селі Олександрівка, працювала на землі, берегла культуру своєї етнічної спільноти й прагнула передати знання про неї майбутнім поколінням. Зараз пані Марія має надію, що гагаузькі традиції та мова й далі житимуть у її рідному селі.

Голодне дитинство

Пані Марія народилася в селищі Олександрівка (оригінальна назва поселення — Саталик-Хаджі), одному з найстаріших гагаузьких селищ Бессарабії. Був серпень 1944 року, добігала кінця Друга світова війна. Після того, як радянська армія витіснила з Бессарабії румунсько-німецькі війська, Олександрівка стала частиною Одеської області радянської України.

Пані Марії випало зразу стати радянською громадянкою, а от її батьки, Михайло та Варвара Петрови, народилися ще в Румунському королівстві. За радянських часів вони працювали комбайнерами в колгоспі. Пані Марія була першою дитиною з п’яти. Вона разом з батьками пережила масовий повоєнний голод 1946–1947 років, під час якого загинуло багато жителів Олександрівки. Навіть наступні роки пам’ятає, як украй скрутні: «Пам’ятаю, батько приходив ось так, давали шматочок хліба, <...> тарілку води, трохи солі. Я цей хліб мочала, а татові і мамі не залишалося». З середини п’ятдесятих років родина почала тримати невелике власне господарство, і їжі поступово стало вистачати на всіх. Прихід радянської влади батьки пані Марії сприймали оптимістично: «І коли вже вступили в радянську владу, вже було по-іншому, нам вже було трохи легше, а румуни знущалися з наших людей», — згадує вона.

Життя між школою та роботою

1950 року пані Марія пішла до семирічної школи в Олександрівці. Гагаузької мови серед предметів не було, навчання проводилося російською. Викладачі також не належали до гагаузької спільноти. «Російські, українські вчителі приїжджали. Ну, алгебра, фізика — то теж були немісцеві вчителі», — каже пані Марія. Натомість поза школою, в сім’ї та в селі, гагаузька була основною мовою спілкування.

Пані Марія, найстарша дитина в багатодітній сім’ї, мусила важко працювати зі шкільних років. Вільного часу практично не залишалося. У сезон польових робіт вона допомагала батькам у колгоспі, взимку виготовляла вдома тканину з бавовни. Зрідка вдавалося сходити в кіно та на розважальні заходи в будинок культури. Гроші на квитки в кіно давала бабуся. «То ці п’ять копійок теж треба було десь заробити. Бабуся отримувала пенсію дванадцять рублів. Батьки нічого, ніяких копійок не отримували в колгоспі. Лише зерно отримували», — пояснює Марія Панайтакі. Після закінчення семи класів середньої школи та чотирьох класів вечірньої вона хотіла отримати фахову освіту, однак не могла залишити батьків і поїхати на навчання, тому стала повноцінно працювати в колгоспі.

Таємні побачення й паперові квіти. Заміж за гагауза

Пані Марія рано вийшла заміж. Майбутній чоловік Георгій Панайтакі був її однокласником і також належав до гагаузької спільноти. «І ми відтоді почали трохи листуватися. Але так, у школі. По-хорошому. Коли закінчилася школа, ми вже почали не листуватися, а зустрічатися через вікно. Він постукає у вікно з двору, а я з кімнати з ним буду розмовляти до другої, третьої години ночі». В будинку культури на танцях Марія дарувала майбутньому чоловіку саморобні паперові квітки. Він забирав їх після кожної зустрічі, підтверджуючи взаємну симпатію. Цей звичай був поширений серед гагаузької спільноти в Олександрівці. Так минуло три роки. 1962 року вони спробували попросити в батьків дозволу на шлюб. Бабуся пані Марії спершу була проти, бо вважала родину нареченого «поганими господарями», але вже за рік дала згоду. Особливості гагаузького весільного обряду пані Марія знала в найменших деталях — і всіх їх дотрималася. «У той час воно [весілля] дуже цікаве було. Красиве. Наше весілля починалося у четвер», — згадує вона. Церемонія вінчання, прощання з батьківським домом та весільні гуляння тривали до неділі включно, причому гуляли весілля двічі — з боку нареченого та з боку нареченої. 

Любов до праці на землі

У дев’ятнадцять Марія Панайтакі народила першого сина. Працювала вона тоді у виноградній та тютюновій бригадах місцевого колгоспу. З початку 1960-х років у регіоні почали розвивати виробництво шовку. Пані Марії довірили завідувати сировиною — вона розподіляла шовкопрядів між мешканками села, які мали їх вирощувати. Селянки брати шовкопрядів часто відмовлялись, адже коло них треба було постійно сидіти й годувати їх листям, яке було важко знайти. Однак керівник колгоспу зробив вирощування шовкопрядів обов’язком дружин водіїв і трактористів.

Після народження другого сина пані Марію, попри відсутність спеціальної освіти, призначили завідувачкою дитячого садочка. Вона мусила пропрацювати на цій посаді два роки, але постійно прагнула повернутися до праці на землі. «Вони хотіли мене залишити, щоб я залишилася там. Ні, мене все тягнуло до поля». 1988 року з польової бригади, де працювала пані Марія, сформували тютюноводську. Там вона й лишилась до виходу на пенсію в 2000-му, після чого на роботу вже більш не ходила. 

Робота в колгоспі займала більшу частину її життя. Попри фізичну важкість, пані Марія понад усе любила працювати на землі — особливо косити колгоспні поля. «Наша улюблена робота була вся на селі. Не лише я, всі подружки, всі як бралися вперед. Горох по гектару, горох за два дні скошували, — каже вона.

Добросусідство навколо колгоспу

Найбільше в Олександрівці живе гагаузів. Окрім них, тут є болгари, албанці, роми та молдовани. Пані Марія та інші гагаузи мали здебільшого добросусідські взаємини з представниками інших етносів. Коли йшлося про міжетнічний шлюб, до наречених інших етносів ставилися вимогливіше. Ось як про це розповідає пані Марія: «Якщо вона закохалася в нашого хлопця, то має вивчити гагаузьку мову. Ось вона і навчилася розмовляти і російською, і гагаузькою, і болгарською». Саме в колгоспі різні спільноти — гагаузька, болгарська та молдавська — контактували одна з одною, вивчали мови одна одної й разом відзначали свята.

Після розпаду СРСР повсякденне життя сільської спільноти майже не змінилося. Всі продовжили працювати на своїх земельних ділянках, які тепер стали приватними, й харчувалися тим, що виростили. У селі, на відміну від міста, зміни, пов’язані з розпадом радянської системи, відчувалися мало. Лишилася при своїй роботі й пані Марія, оскільки колгоспна система продовжувала існувати у формі колективних сільськогосподарських підприємств аж до 1999 року.

Зв’язок із гагаузами за межами України

1991 року в місті Комрат неконституційним шляхом було проголошено незалежну від Молдови республіку Гагаузія. Проіснувавши два роки, Гагаузія повернулася до складу Молдови в статусі автономії. В Олександрівці помітної політичної активності довкола потенційного приєднання до Молдови не було: «Ну, не взяли — не взяли, а спілкуватися — спілкуємося. Ось Комрат, Чадир-Лунга, спілкуються люди. Ми їздили туди і ходили на базар, і зараз їдуть. І тут є люди з Комрата, і наші йдуть до Комрата, спілкуються». Марія Панайтакі має родичів ще й у Тирасполі (столиці невизнаної Придністровської Молдавської Республіки) — її брати переїхали туди через кращі можливості працевлаштування ще за радянських часів. Вона звикла щороку їх навідувати. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пункт пропуску з невизнаною республікою закрили через можливість російського вторгнення із залученням контингенту Збройних Сил РФ звідти. «Звісно, нам зараз неприємно, тому що є діти там, батьки, рідні, всі. Не можемо з ними спілкуватися. <...> Ми можемо лише телефоном, а телефон не у всіх є», — розповідає вона. Окрім того, пані Марію та інших представників гагаузької спільноти турбує складний для перетину державний кордон між гагаузькими поселеннями.

Тенденція знелюднення

З 2015 року Марія Панайтакі почала документувати смертність мешканців Олександрівки. Щороку в середньому помирало близько тридцяти селян. Довгожителів залишилося  вкрай мало: «Це в Троянах, в Городньому, в Дмитрівці є більше [людей] старшого віку, а в нашому селі мало старшого віку, дуже мало. Навіть нема в кого спитати, ось як ти питаєш зараз. <...> Дійсно, до 1946, 1945, 1942 років спитати вже немає в кого».

Пані Марію, обізнану з техніками приготування гагаузьких страв, запрошували готувати їжу для святкових чи жалобних трапез. Дуже часто це були саме поминки: «Як на весіллі називається “весільна тамада”, а мене називають “похоронна тамада”». Марія Панайтакі поховала обох синів і чоловіка, поховальні обряди знає так само добре, як і весільні.

Олександрівка та її спільнота в наші дні

До Олександрівки та сусідніх селищ Болградського району важко дістатися через аварійний стан доріг із районних центрів. Населення тут стрімко скорочується: немає ані робочих місць, ані інфраструктури. Здобуття Україною незалежності дало місцевим школярам можливість вивчати гагаузьку та українську мову й історію рідного краю.

Марія Панайтакі не одразу усвідомила, що почалася повномасштабна війна. У Бессарабії протягом 2022 року майже не було чутно вибухів, і повсякденне життя в Олександрівці для багатьох не змінилося. Тільки з 2023 року, коли російські збройні сили почали атакувати портову інфраструктуру в Ізмаїльському, Болградському та інших районах, жителі Олександрівки відчули фізичну близькість війни. Багатьох тутешніх чоловіків призовного віку мобілізували в ЗСУ.

З початком повномасштабного вторгнення культурно-розважальних заходів у селі значно поменшало, хоча доти в Олександрівці й районних центрах проходили етнофестивалі та масові святкування представників місцевих національних спільнот. Попри це, пані Марія з надією ставиться до можливості збереження місцевої культури, бо вірить у молоде покоління в Олександрівці та інших гагаузьких селах: «Наше покоління вже відходить, і залишається молодь. Але я думаю, якби вся молодь залишилася в селі, то обряди тривали би, <...> тому що зараз трохи залишилося [молоді], і вони теж стараються цей звичай не губити».