Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Mariya Shovhenyuk Шовгенюк Марія (* 1949)

• В 1945 р. батьки Марії разом з іншими українцями були переселені з Польщі в УРСР.

• Народилася 30 червня 1949 р. в селі Почапи Золочівського району Львівської області.

• Тато і мама Марії - Роман та Катерина - одружились під час переселення в УРСР.

• В 1950 р. родина Нагірних разом з десятимісячною донькою були депортовані в село Батурино Асіновського району Томської області РРФСР.

• Перед депортацією перебували в пересильній тюрмі №25 у Львові.

• У с. Батурино Марія закінчила 4 класи початкової школи. +В 1954 р. у родини Нагірних в засланні народився син Ярослав. +Тато, як і більшість чоловіків, працював на лісоповалі, мама бралася за різні роботи, Марія доглядала за малим братом.

• В 1960 р. сім’я повернулася в Україну, в м. Коломия.

Note: English translation follows at the ehd if the Ukrainian text.

Марія Шовгенюк ( з дому Нагірна) народилася 30 червня 1949 р. в селі Почапи Золочівського району Львівської області.

З Польщі в Україну (1945-1949 рр.)

Батьки Марії були родом з села Неґослава (присілок Вовчасте), що у гміні Дрезденко Стшелецько-Дрезденецького повіту Любуського воєводства, Польща. 

Восени 1944 р. ПНР і УРСР уклали договір: «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Він передбачав переселення українців з 4 повітів Галичини і 7 повітів Холмщини до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави. Спочатку передбачалося добровільний обмін населенням. Представники комуністичної влади зверталися до людей: «Собирайтесь и уезжайте, пока мы вас просим». Але українці не хотіли залишати свої домівки: «А люди сміялися з них: «Як уїзжати з своїх земель, виїжджати туда, на Велику країну?». І ніхто не погодився». З часом комуністичний режим почав тиснути на людей: «Теперь мы вас просим, потом будете вы нас просить». Невдовзі ситуація вкрай загострилася: «і тут почали орудувати, видно, що вони дали зброю полякам, тим таким, знаєте, не дуже порядним, і вони почали ходити від хати до хати, вбивати людей, дуже багато пони..., дуже багато, такі сім’ї, по декілька людей понищили... Ну моїх батьків, якось так, слава Богу, нічо, але люди... діти маленькі, в колисках! Там навіть наш родич, то у нього так і жінку вбили, і ту, дитину в колисці…». Після цього почалося переселення: «І так тоді люди самі вже зголосилися, бо виходу не було... І вивозили їх, і вони...».

Молоді односельці Роман і Катерина були раніше знайомі одне з одним, але спільна біда їх згуртувала. Під час очікування на ешелон на залізничній станції вони зблизилися, почали тісно спілкуватися, взяли шлюб. У сім‘ї довго не було дітей. Лише в 1949 р. народилася довгоочікувана дитина. Доньку назвали Марія.

Сім’я Нагірних була переселена в село Почапи Золочівського району Львівської області. Там мали власний будинок, господарку.

«А вони прийшли й: «Собирайтесь! Собирайтесь!». Дорога у Сибір.

В кінці 1940-х – на початку 1950-х років радянські каральні органи перейшли до іншої тактики боротьби з українським підпіллям. За кожний антирадянський вчинок в тому чи іншому районі вони проводили акції помсти місцевому населенню. Саме цим можна пояснити депортацію сім’ї Нагірних, адже ніхто з них не брав участі в партизанському русі, вони навіть не мали там родичів, позаяк були вивезеними з Польщі 1945 року. Сама Марія Шовгенюк і по сьогодні не знає за що була репресована її родина: «Село було, ну знаєте, Львівщина, і багато були в УПА... І вони вирішили, значить…. Каже мама: «Машини гудуть, гудуть, а в нас ніби не мали бути. Але то ше не встигли ті партизани...». Коли в хату Нагірних увійшли бійці НКВС, батька не було вдома, він пішов до сусіда різати свиню. Тож мамі довелося похапцем збиратися: «І мама побігла ґальопом по тата та й то шо могли, там якісь речі, якісь клунки знаєте брали... Та й, та й з тим поїхали. І воно все лишилося». Після цього сім‘я провела чотири місяці в пересильній тюрмі на Полтв’яній у Львові. Про пересильний пункт Марія знає зі слів матері: «Каже, діти вмирали, від скарлатини й інших таких інфекційних захворювань. А біля мене, каже, двоє діток вмерли, а я лишилась по нинішній день, так». Восени 1950 р., разом з іншими депортованими, родина Нагірних вирушила у Сибір.

До Томська депортованих везли залізницею: «І тоді нас, значить, поїздом, в тих товарняках, страшні умови, кажуть, там були - жахливі. Люди не витримували, розумом їхали, страшне, та, дуже страшно було...». Там їх перевантажили на баржі: «баржами такими, знаєте, бо то вже там тільки водою можна було літом, а зимою - саньми по річці. Іншого зв’язку не було. Ну і це, і привезли нас, і каже мама, люди розумом мішали- і вмирали там по дорозі, каже, то кидали тако у воду. Страшне, які там відношення були».

«І там нас виселили... викинули». Спеціальне поселення з козацькою назвою. 

Сім’я Нагірних була депортована в спецпоселення Батурино Асіновського району Томської області, РРФСР. В селі крім українців жили молдавани та литовці.

Тато, як і більшість депортованих чоловіків з України, почав працювати на лісопункті. Мама спочатку залишалася вдома з донькою, а пізніше влаштувалася на посаду грубника в місцеву школу й контору. Роман Нагірний спільно з депортованим латишем побудували хату на дві родини: «Одна кімната, і там вони мають свою кімнату, і така якась кухонька, а потім ше шось там більше доліпили, знаєте, якраз там. Я не знаю, як то всьо жилось. Але ми якось жили в тому - іншого виходу не було...» Перші роки були найважчими: «Спочатку було дуже важко, казала мама, шо не було навіть шо б то в зупу: ні картоплі, ні крупи - ну бідили страшно, так». Незвичний клімат, важка робота й напівголодне існування давалися взнаки – тато отримав запалення сідничного нерву через переохолодження, а мама захворіла на курячу сліпоту. В хаті дошкуляли блощиці. 

Згодом стало легше. З’явилася своя господарка: «Стайня була, стайня! Свиня була, і город, город ми потім очистили - картоплю садили. Ну, огірки та помідори зелені - не достигали… Мали козу, та! І пару козенят мала мама... Та й таке от...». Рятувало сусідство з лісом: «Восени тато з мамою йдуть, тако колотун такий, знаєте, отакий ну, короче, брус. Ну, такий ніби як молоток, а по середині патик, таке грубе. І це о як гримнуть кедри, а ті “ду-ду-ду” - посипалися! Набрали повний мішок тих горіхів і мали шо їсти цілу зиму!».

Спецпоселення з прибуттям нових партій депортованих розросталося. З часом замість однієї стало три вулиці – Шевченка, Центральна і Маяковського. Родина Нагірних жила на вулиці Шевченка. В 1954 р. у Катерини з Романом народився син Ярослав.

Марія Нагірна була вивезена в десятимісячному віці, тож України вона не пам’ятала: «Так як мені то було, було мені там добре, бо я інакше нічого не знала...». Тому вела звичний для її віку спосіб життя. Бавилася з подружками: «То ми жили на Шевченка вулиці. А я бігала туда на Центральну - бо там мої коліжанки жили. Та й так ми... І там, знаєте, виживали». Допомагала мамі в збиральництві: «Бо там афини були - це чорниця по-українськи, афина по-місцевому, брусниця, якась костяніка, голубіка, грибів... А наша хата тако як цей будинок! А там вже й ліс, такий молоденький соснячок, а там тих, як воно називається, маслючків таких коричневих... Я піду, мама торбу дає - я назбираю повно…  Та й їмо, мама піде - назбирає афинів трохи дальше…». З віком мінялися і забавки дітей на спецпоселенні: «Ходили в ліс, на смереки лазили! Бурундуки... А хлопці батяри - бурундука злапали! І, цево, шкіру з нього здерли... Такі батяри були, ну... А потім цей Микола, то то добрий був батяруса! Він такий здоровий! І знаєте, взяв жабу, і жабу на вогні палили! Ну оті-от - всяке було! Такі собі шалаші робили! Ну шо ми мали там робити?! Та й так жили, та й так гралися...». У дівчат були інші розваги: «А! Дівчата - ми паперові ляльки: з зошита береш листочок, вирізаєш ляльку, і там і руки, й ноги, й кольорові такі суконки вбираємо, там розмальовували... Потім вже більша була - мала п’яльці такі, знаєте? І вишивала там... Мама вишивала, знаєте, та й я навчилася від неї».

Коли Марія досягла шкільного віку вона пішла вчитися. На спецпоселенні була лише початкова школа. Про шкільні роки в Марії лишилися добрі спогади: «вчителька у нас така була, Бакума Любов Івановна, добра вчителька була». Зі шкільних предметів згадує: «Рускій язик, аріфмєтіка, і як то називається - чтєніє, математика і письмо й усьо». Навчання велося російською мовою, але на перервах спілкування не регламентувалося: «І ми так, знаєте, а українців було багато, на перерві, між собою, тако спілкуємося, і по-українськи говоримо». Батьки також старалися щоб донька знала і рідну мову: «мені моя тета з Тисмениці висилала українські книжки… Книжки на українській мові: книжка Андерсона - казки, потім такі... А то такі вже радянські були... Але оця Андерсона, то я її... Ну, я по ній навчилася, по суті діла, читати по-українськи».

Українці на спецпоселенні намагалися зберігати свою культуру й традиції, але робили це потайки від влади: «Значить, я найбільше пам’ятаю коляду, знаєте. Ходили від хати до хати, я з своєю такою коліжанкою, Юлією Собиляк, вона десь також на Львівщині, не знаю де. То ми дві разом ходили від хати до хати, але ж не можемо колядувати до хати - то ми заходили до хати, до своїх українців, і ми їм там колядували, і вони нам гроші давали, так. І щедрували. Так само, мама навчила щедрувати, щедрувати...». Однак церкви на спецпоселенні не було, рівно як і священнослужителів. Тож Марію разом з братом охрестили вже після повернення в Україну.

Причини депортації в родині Нагірних не обговорювали: «Та ні за шо! Як, ну за шо виселили... Ну так тоді часи такі були - шо хотіли, то робили». Так само через страх не торкалися політичних питань, зокрема й про смерть Сталіна боялися казати в присутності малої дитини: «Ой, ой, ой. Вони- знаєте, може дитина проговориться. Нє, такого не було бесіди. Ну може вони між собою - так. А так, знаєте, вже так- Таке пережити, як вони пережили... То... Мама ше якась така відважніша, а тато... Так до послідку він, знаєте, не відкрився...».

Повернення додому

У 1960 р. родина Нагірних отримала дозвіл на повернення. Вони продали все нажите – хату, господарку. Тато також заощадив гроші. Це дозволило їм здійснити подорож додому. Після повернення конфісковане у 1950 р. майно їм не повернули: «Нічого! Абсолютно». Тому спочатку поселилися у маминого брата в Коломиї, а потім побудували хату неподалік. 

Через статус депортованих члени сім’ї Нагірних зазнавали дискримінації: «Дуже. Ну, весь час десь... Шо вони від того тата хотіли! Шо вони до нього чіплялись! Я не знаю! Вічно кликали, й кликали, й кликали...». Саму Марію спочатку не хотіли брати в сусідню школу. А згодом, після двох спроб, вона не змогла вступити до Чернівецького медичного інституту. Тому змогла здобути середню спеціальну освіту у фармацевтичному училищі. Але на долю Марія Шовгенюк не нарікає: «А я й не жалію! Тоді так має бути. А я закінчила фармацію, знаєте, а я тепер сама собі лікар... І хворій людині я знаю, всі трави, кому шо треба. І так лікуюся... І живу понині...». Зараз Марія Шовгенюк проживає у м. Коломия, Львівської області.

-------------------------------

Mariya Shovheniuk (from the house of Nahirni) was born on June 30, 1949, in the village of Pochapy, Zolochiv district, Lviv region.

From Poland to Ukraine (1945-1949)

Mariya‘s parents came from the village Negoslav (Vovchaste hamlet), Dresdenko gmina, Strzelec-Dresden County, Lubusz Voivodeship, Poland. 

In the autumn of 1944, Poland and the Ukrainian SSR signed an agreement: “Agreement between the Government of the Ukrainian SSR and the Polish National Liberation Committee on the evacuation of the Ukrainian population from Poland and Polish citizens from the USSR.” It provided for the resettlement of Ukrainians from 4 counties of Galicia and 7 counties of Kholm to the USSR and resettlement to Poland of Poles and Jews who, as of September 17, 1939, were citizens of the Polish state. Initially, voluntary exchange of population was envisaged. Representatives of the communist government addressed the people: “Get together and leave while we still are just asking you”. But Ukrainians did not want to leave their homes: “And people laughed at them: “How can we leave our lands, and go there, to the Great Country?”. And no one agreed”. Over time, the communist regime began to put pressure on people: “Now we ask you, but later you will beg us”. Soon the situation worsened: “And here they started... It is clear that they gave weapons to the Poles, so you know, to the Poles who were not very decent, and they started going from house to house, killing people, many of them... families that consisted of several people were killed... Well, my parents, somehow, thank God, survived, but other people... [They even killed] little children, in cradles! There is even our relative, so his wife was killed, and even his child in the cradle…” After that, the resettlement began: “And so then the people themselves have already volunteered to leave because there was no other way out ... And they took them away, and they...”

Young fellow villagers Roman and Kateryna had known each other before, but the common trouble united them. While waiting for the train at the train station, they became closer, began to communicate closely, got married. The family had no children for a long time. Only in 1949, the long-awaited child was born. The daughter was named Mariya.

The Nahirni family was relocated to the village of Pochapy, Zolochiv district, Lviv region. They had their own house there, a household.

“And they came, “Pack your belongings! Get ready!” The road to Siberia.

In the late 1940s and early 1950s, the Soviet punitive authorities switched to a different tactic against the Ukrainian underground movement. For every anti-Soviet act in one area or another, they took revenge on the local population. This explains the deportation of the Nahirni family, as none of them took part in the insurgent‘s movement, they did not even have relatives there, as they were deported from Poland in 1945. Mariya Shovheniuk herself still does not know why her family was repressed: “The village was, you know, in the Lviv region, and there were many people in the UPA ... And they decided, so…. My mother says: “Cars are roaring, roaring, and but they were not expected here. But those insurgents didn‘t have time yet...” When NKVD fighters entered Nahirni‘s house, her father was not at home, he went to a neighbor to slaughter a pig. So her mother had to hurry up and pack everything: “And my mother ran quickly to my father, and then they packed everything they could, some packages... And then they left. And they left most of their belongings behind.” After that, the family spent four months in a transit prison on Poltviana Street in Lviv. Mariya knows about the transit prison from her mother: “She said the children were dying of scarlet fever and other infectious diseases. And near me, she said, two children died, and I remain to this day, yes…” In the autumn of 1950, along with other deportees, the Nahirni family left for Siberia.

The deportees were transported to Tomsk by rail: “And then we... By train, in the freight train, in terrible conditions, people say the conditions were terrible. People couldn‘t stand it, they went crazy, it was terrible, yes, it was scary...” Then people were placed on a barge: “They used barges, you know, because it was possible to travel there by water in the summer, and in the winter only on a sleigh on the river. There was no other transport connection. Well, so they brought us, and my mother says, people were losing their minds... Some died on the road, she says, then they were thrown into the water. It was terrible, the way people were treated was terrible”

“And so we were evicted to that area... We were thrown out there.” A special settlement with a Cossack name.

The Nahirni family was deported to the special settlement Baturyno, Asinovskyi district of the Tomsk region, RSFSR. Apart from Ukrainians, there were Moldovans and Lithuanians in the village.

My father, like most deported men from Ukraine, started working at a lumber camp. The mother stayed at home at first with her daughter, and later got a job as a stove-setter at a local school and office. Roman Nahirnyi, together with the deported Latvian, built a house for two families: “There was one room, and the other family had their own room, and there was a small kitchen, and later they added some other premises, you know, right there. I don‘t know how we managed to live there. But we somehow lived there - there was no other way out...” The first years were the most difficult: “At first it was very difficult, my mother said, we didn‘t even have food to make a simple soup: no potatoes, no porridge - we were extremely poor.” Unusual climate, hard work, and a half-starving life affected them - her father got sciatica due to hypothermia, and her mother fell ill with moon blindness. Fleas were annoying the family in the house.

Later life became easier. They had their own household: “There was a stable, a stable! We had a pig, and the garden, then we cleared the garden and planted potatoes. But cucumbers and tomatoes were green - they couldn‘t ripen… We also had a female goat, yes! And my mom had a couple of little goatlets... That‘s how we lived...” Living by the forest was beneficial for us: „In the fall, mom and dad would go, and find a timber, you know, a log. It had to be in the shape of a hammer, so there would be a stick in the middle, a thick stick. And they used it to hammer the cedar trees, and then “rat-tat-tat” - [pignoli] started falling down! They gathered a bag full of the tree nuts and we had something to eat all winter!”

With the arrival of new consignments of deportees, the special settlement grew. Over time, there were three streets instead of one. There were Shevchenka, Tsentralna, and Mayakovskoho streets. The Nahirni family lived on Shevchenka Street. In 1954, son Yaroslav was born into the family of Kateryna and Roman.

Mariya Nahirna was deported at the age of ten months, so she did not remember Ukraine: “It was good for me there because I didn‘t know anything else...” Therefore, she led a normal life for her age. She played with girlfriends: “We lived on Shevchenka Street. And I ran there to the Tsentralna Street because my friends lived there. And so we... And there, you know, we were surviving.” She helped her mother to pick berries and mushrooms: “There were aphyny - it‘s blueberries in Ukrainian, aphyny is a local word, also cranberries, some stones brambles, heath berries, mushrooms... And our house was like this house! And right behind the house, there was a forest with young pine trees, and there were many... What are they called... Buttercups mushrooms. So usually I would go, my mother would give me a bag, and I would go pick mushrooms. And then we ate them. Also, my mother went to pick blueberries a little further in the forest…” The children‘s games at the special settlement also changed with age: “We went to the forest, climbed the spruces! Chipmunks... And the boys, batiary - they once caught a chipmunk! And, so they... They took the skin off it. They were hooligans, batiars... And then there was Mykola, he was a real hooligan! He was so big! And you know, he took a frog and burned a frog on fire! Well, that‘s how it was - many things happened! We also made forest shelters for ourselves! Well, what were we supposed to do there?! And that‘s how we lived, and played...” The girls had other entertainment: “Ah! Girls, we had paper dolls: you take a page from a notebook, cut out a doll, and you cut out hands, feet, and then you dress it in colorful dresses like that, and we also colored them... Later, when I was a bit older, I had a tambour frame, you know? And I was embroidering... My mother embroidered, you know, and I learned from her.”

When Mariya reached school age, she went to study. There was only a primary school in the special settlement. Mariya has good memories of her school years: “We had a teacher, Bakuma Liubov Ivanovna, she was a good teacher.” Among school subjects, she mentions: “Russian language, arithmetic, and what‘s the name for it - reading, mathematics, and writing, and that‘s all.” Lessons were conducted in Russian, but during breaks, the communication was not regulated: “And we, you know, there were a lot of Ukrainians, and during the break, we communicated with each other, and we spoke Ukrainian.” The parents also tried to make their daughter know her native language: “My aunt from Tysmenytsia sent me Ukrainian books… Books in Ukrainian: Anderson‘s book - fairy tales, and then some other... And those were already Soviet books... But this book was written by Anderson, I was... I was learning how to read Ukrainian using this book.”

Ukrainians at the special settlement tried to preserve their culture and traditions, but they were doing it secretly, hiding from the authorities: “So I remember carols the most, you know. We went from house to house, I was with my friend, Yuliya Sobylyak, she is also somewhere in the Lviv region, I don‘t know where. The two of us went from house to house together, but we couldn‘t sing carols - then we went inside the house, to our Ukrainian families, and we sang carols to them there, and they gave us money, yes. And we also sang Shchedrivky. It was my mother who taught me to sing shchedrivky...” However, there was no church in the special settlement, as well as no clergy. So Mariya and her brother were baptized after returning to Ukraine.

The reasons for the deportation were not discussed in the Nahirni family: “Under no circumstances! We didn‘t discuss why we were evicted... That‘s how everything was at that time - they did what they wanted to do.” Similarly, out of fear, they did not touch on political issues, in particular, they were afraid to speak about Stalin‘s death in the presence of a small child: “Oh, oh, oh. They... You know, the child might blurt out something accidentally. No, there were no conversations on these topics. Well, maybe they did talk about it among themselves - yes. But you know - if you think about what they went through... So... My mother is a bit brave, but my father... Even until the very end he never opened up...”

Returning home

In 1960, the Nahirni family received permission to return. They sold everything they acquired - the house, the household. Dad also saved money. This allowed them to travel home. Upon their return, they didn‘t receive their property back, confiscated in 1950: “Nothing! Absolutely nothing”. So they first settled with their mother‘s brother in Kolomyia and then built a house nearby.

Due to the status of deportees, members of the Nahirni family were discriminated: “Very... It was happening all the time... They had so many questions for my dad! They were picking at him so much! It‘s difficult to describe! They always called him in, constantly...” At first, the school did not want to take Mariya. Later, after two attempts, she was unable to enter the Chernivtsi Medical Institute. Therefore, she was able to obtain a secondary special education at the School of Pharmacy. But Maria Shovheniuk does not complain about fate: “And I do not regret it! That‘s how it had to be. And I graduated from a pharmacy, you know, and now I‘m a doctor myself... And I know what to suggest to a sick person, I know all the herbs. And that‘s how I treat myself... And I live to this day...”

Now Mariya Shovheniuk lives in Kolomyia, Lviv region.