І все, так як хлопці: як вони на дерево - і я за ними. І так. Ну бо так- Бо так. А дівчата жили дальше від нас, знаєте, а ці - по сусідству. А-а! Зробили бункер такий вуйки, а там мали фляшку горівки. Ну це батяри... І кличуть мене: ходи, пока подивимося! І фляшку горівки, знаєте, я не знаю, може чвертка, я не знаю, яка там стояла. Але її не пили, а там тримали. Таке смішне пригадала! А! Ше таке смішне: цей Микола, каже- Злапав такого великого метелика, такого темно-коричневого. І каже: “Він тебе зара вкусить! А як ти мені не даш, шоб я тебе підстриг!” А має пірочинний такий ножик, знаєте, такий, що складається? І я спочатку втікала від нього, а він за мною - а він десь, ну, на рік старше, але сильніший вовчисько! Ну, то я вже стала, та й думаю, що буду- А він тако хапнув волосся і як мені хтів тим врізав! Та я не знаю, яка там грива була! Ну, то було таке смішне.
То мама мені розказувала за Україну- А, мені ше- Моя тета в Тисмениці, то маминого другого брата... І цево, і вона нам висилала яблука, знаєте, якраз вересень-місяць, і в неї такі великі яблука були, а то нам фіра розвозила, знаєте. А то видно в нас така там земля - пісок! Піскова! І як машина- ой, фіра, їде - і то колеса у нашій хаті. Ой, то яблука, я вже знаю шо! І знаєте, а мама ховає - б’є, думала, я, певне, всі за раз їла би такі величезні! І так- А я прийшла все одно - нюхом чую, де яблуко, знайду , я Вам кажу! І я навіть так собі в голові закарбувала, шо десь є Україна, і ростуть яблуні, а на них яблука! І Ви знаєте, шо як ми вже верталися звідти, переїжджали Дніпро, а то так сади, такі вже дерева, такі низенькі всі, як один! І такі червоні яблука! Я не годна була очей відвезти! І, знаєте, яблуко - се моя сама любима їда!
"Ходила, ходила. Такий великий хліб був, такий, знаєте, більше трьох рублів. Такий великий, знаєте, був, добрий хліб був! Я інший не знала, смакував. Та й таке, знаєш, хіба смішне, як Вам цікаво... Знаєте, і мама мені давала все п’ять, п’ять рублів на хліб. А я все собі на здачу брала казінаки А раз прийшла - а хліба нема! А я знаю, шо в нас на здачу казінаки. А продавець каже: “На всє?” А я кажу: “М-м”. І пішла знаєте, і несу така плитка велика . Іду і думаю: “А шо мені мама скаже? Буде бити!”. А вона мене в житті ніколи не била! І я так відкриваю дверку, а то така лавка, і там, коло пічки, там, відро стоїть. Я поклала - і у ліс тікати, в тайгу! А мама побачила, за мною! Боже, ледь мене злапала! Каже: “Та я тебе не буду бити!” Таке от Вам не треба, але вибачайте, бо, таки знаєте, прийшло мені на думку. Та й таке от..."
Шовгенюк Марія (в дівоцтві - Нагірна) народилася 30 червня 1949 р. в селі Почапи Золочівського району, що на Львівщині. Батьки-українці родом з Польщі, в 1945 р. змушені були переселитися в радянську Західну Україну. В 1950 р. подружжя Нагірних з 10-місячною донькою, разом з односельцями, були вивезені радянською владою. Спочатку чотири місяці родина перебувала у львівській пересильній тюрмі № 25 на вулиці Полтв’яній. За час перебування на пересилці в камері померло двоє маленьких дітей від інфекційних хвороб. Згодом ешелоном їх вивезли у Томську область, Асіновський район, село Батурино. Село було засноване українцями, яких депортували під час великого терору з УСРР. Звідси й така назва. Крім українців серед депортованих були молдавани та литовці. Тато працював лісорубом, мама спочатку доглядала маленьку доньку, а потім працювала грубницею. Марія вчилася у початковій школі, закінчила 4 класи. У вільний час грала з місцевими дітьми, бавилася разом з ними, ходила по гриби, ягоди та шишки у ліс. Уже на засланні народився її молодший брат. Батьки мали свій город, господарку. Утім найбільшим дитячим враженням для Марії стали великі ароматні червоні яблука, надіслані родичами з України. Такі фрукти вона бачила вперше в житті, тому в її уяві Україна закарбувалася як земля де ростуть такі красиві і смачні яблука. В 1955 році родина повернулася із заслання. Поверталися в кінці літа і Марія через вікно вагону побачила сади, дерева яких були рясно усіяні великими яскравими яблуками. Саме тоді вона усвідомила, що це Україна, що вони, нарешті, вертаються додому.
