Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Nadya Slesareva (Viktorovska) Надія Слєсарєва (Вікторовська) (* 1930)

• народилася 23 вересня 1930 року в місті Дніпропетровськ (нині Дніпро)

• 1937 р. батька арештував НКВС, згодом його розстріляли

• з осені 1937 року мати пані Надії відбувала покарання у Сиблагу

• виховувалась у дитячому будинку

• вдочирили подружжя Олени та Марцеля Рейнгардів, старша сестра матері з чоловіком

• під час Другої світової війни стала свідком евакуації радянської влади та приходу вермахту

• утримувалася у різних таборах на території сучасної Польщі

• у 1948 р. повернулася додому у Дніпропетровськ, де возз’єдналася з мамою, яка повернулася із таборів

• засновниця та очільниця Жіночого центру „Надія“

(Note: English translation follows at the end of Ukrainian text)

У 1937 р. батько отримав посаду помічника наркома землеробства УРСР. 7 липня цього ж року його зарештував НКВС. 16 вересня 1937 р. його засудили до вищої міри покарання – розстрілу, а все майно сім’ї було конфісковане.

«Ми з Мотею бачили, як під’їхали чотири «чорних ворона» і вийшли страшні люди. Досі не можу згадати: то були темно зелене чи темно коричневе вбрання (…) Зайшли страшні здорові дядьки, і я бачила, як вони наділи наручники на людей. Всіх вивели, заштовхали у «чорний ворон». А батька не взяли. Ніч ми не спали. а рано батько поїхав у Київ і більше його ми не бачили. Мама сказала: “Наночка, у нас більше немає тата». 

9 вересня 1937 р. арештували також матір. 2 листопада 1937 р. її засудили до 8 років ув‘язнення у виправно-трудових таборах. Відбувала покарання у Сиблагу. Надію віддали до дитячого будинку № 4. 

«Мене відвезли у дитячий будинок для дітей ворогів народу. Там була страшна величезна зала. Було там 30 чи 40 дітей я не знаю. Діти билися, дітей били. Вони били дуже хлопчиків і на рано ми їх не бачили». 

Її вдочерили та забрали з дитбудинку подружжя Олени та Марцеля Рейнгардів, старша сестра матері з чоловіком. Навчалася спочатку у єврейській школі, а потім в українській школі. 

Виживання під час війни

Під час Другої світової війни стала свідком евакуації радянської влади та приходу вермахту і військ союзників Німеччини – італійців, угорців і румунів у Дніпро. 

«Коли оголосили евакуацію, перед тим, як прийшли німці, ми з тьотьою Лєною, мій дядя – мій батько новий – йшов з заводу, а ми на вокзал, там маса народу, у нас був дерев’яний чемодан такий з ручкою і два рюкзака. Присіли під деревами. Каже, сиди тут, а я піду за білетами. Посередині перед вокзалом була красивенна клумба. Вся засаджена євреями з такими пейсами… Вони всі їхали з заходу. Ми таких не бачили. Кружляв самольот довго над площою. А потім почав пікірувати і стріляти по тому центру.  А коло мене сиділи сестрички войскові і кинули мене на землю і поклали чемодан на голову. Прибігла тьотя Лєна. Ніяких білетів нема – розбили мости. Ні один завод з Дніпра не виїхав. Ніхто. Все дісталося німцям. Вивезли собі до Німеччини. І тому євреї наші не виїхали. Ми бігли цими страшними вулицями, вулиці горіли».

У період нацистської окупації у великих містах був голод і сім’я Рейнгардів була змушена продавати домашні речі на міському базарі, щоб вижити.  

У 1941-1942 рр. Надія Слєсарєва стала також свідком Голокосту у місті. «Була об’ява, що утром всі євреї повинні зібратися біля універмагу і будуть йти по вулиці Кооперативній. Будуть іти за місто. У нашому домі на третьому поверсі жили євреї. Зайшли дві бабці повні і дід. І вони плакали, увійшли в ту колону. А та колона дуже страшно виглядала. Йшли матері з дітьми. За містом чоловіки рили протитанкові рови. І в ті рови їх всіх поскладали, засипали їх погано і навесні було велике зловоння. Ганяли туди чоловіків, щоб вони загортали».

Маршем на захід  

У вересні 1943 р. перед приходом радянських військ німці почали евакуацію місцевого населення. Сім’ю Рейнгардів, яка переховувалася у підвалі, схопили вояки Калмицького кавалерійського корпусу і змусили іти пішим маршем понад чотири місяці. 

«Йшли як то бидло на Германію. Було холодно. По 30 км в день йшли. В колоні йшли люди, вівці, стада величезні. Вівці падали, а мужики дорізували. солі не було. Їли так. Я баранину тільки тепер можу їсти. Заходили ми в села, а там вже нікого не було. Дійшли до Дністра, у мене обморожені ноги і ні одного зуба не має. Дорога тривала місяці чотири.  Заходили в село, ночували і йшли далі. У Дністрі нас так розбомбили наші… бо там були і військові, і німці, і ми, і вівці. Усе на світі. Ми остались живі. Потім була переправа. Не можу згадати, як ми переправилися. тільки слова, коли нас садили у вагон: “Ну шо, я її кинула, їй ногу відірвало. Як я її візьму?”, – про дочку свою. Це мене вразило на ціле життя. Побоялася залишитися».

Надалі Надія утримувалася у різних таборах на території сучасної Польщі. Під час спроби втечі потягом опинилася у Берліні, де потрапила під бомбардування союзної авіації. Згодом потрапила у нацистський концтабір Штуттгоф, де виконувала різні примусові роботи. У таборі важко захворіла. У травні 1944 р. потрапила у трудовий табір № 2 для примусових робітників у м. Шеціні. Тут зустріла прихід радянських військ весною 1945 р. 

«В Щеціні я жила в бараці. Нормальні бараки на території заводу. Лагер номер 2. Як всюди в концтаборах. Нам привозили якусь гадость їсти. Каструлі закриті здоровою кришкою наливали ополонником. В кожного був катєлок. Нас виручило, що на стороні гори росли печериці. То таке було щастя. Якийсь час ми їли сирі печериці. Чому їх так було багато не можна зрозуміти». 

Після війни Надія залишилася на деякий час проживати у Польщі. У 1948 р. повернулася додому у Дніпропетровськ, де возз’єдналася з мамою, яка повернулася із таборів. Проживали у м. Ігрені (зараз – східний район Дніпра). Закінчила інститут. 

Засновниця та очільниця Жіночого центру „Надія“. За її спогадами, створено театральну виставу.

--------------------------

In 1937, her father received the position of Assistant People‘s Commissar of Agriculture of the UkSSR. On July 7 of the same year, he was arrested by the NKVD. On September 16, 1937, he was sentenced to death by firing squad, and all the family‘s property was confiscated.

„Motia and I saw four „black crows“ cars arriving and scary people came out. I still can‘t remember: did they have dark green or dark brown outfits (...) Terrible big guys came in, and I saw them handcuff people. Everyone was taken out, pushed into the „black crow“. And the father was not taken. We didn‘t sleep that night. And early next morning my father went to Kyiv and we never saw him again. Mom said, „Nanochka, we don‘t have a dad anymore.“ 

On September 9, 1937, the mother was also arrested. On November 2, 1937, she was sentenced to 8 years in a labor camp. She was serving her sentence in Syblah. Nadiya was submitted to orphanage No. 4. 

„I was taken to an orphanage for children of enemies of the people. There was a terrible huge hall. There were 30 or 40 children there, I don‘t know. Children fought, children were beaten. They beat boys hard, and we didn‘t see the boys next morning.“ 

She was adopted and taken from the orphanage by Olena and Marcel Reingard, the mother‘s older sister and her husband. She studied first in a Jewish school and then in a Ukrainian school. 

Survival during the war

During World War II, she witnessed the evacuation of Soviet government and the arrival of the Wehrmacht and German allied troops - Italians, Hungarians and Romanians in the Dnipro. 

„When the evacuation was announced, before the Germans came, Aunt Liena and I, and also my uncle - my new father - he was leaving the factory, and we went to the station, there were a lot of people, we had a wooden suitcase with a handle and two backpacks. We sat down under the trees. He says sit here, and I‘ll go get the tickets. There was a beautiful flowerbed in front of the station. All planted by Jews with payots… They all came from the west. We have not seen people like them. The plane circled over the square for a long time. And then he started diving and shooting at that flowerbed. And the sisters of the army were sitting next to me, they threw me on the ground and put a suitcase on my head. Aunt Liena ran to us. There are no tickets - bridges were destroyed she said. Not a single plant could be moved out from Dnipro. No one.“ Everything went to the Germans. They took everything to Germany. That‘s why our Jews did not leave. We ran through these terrible streets, the streets were on fire.“

During the Nazi occupation, there was a famine in the big cities and the Reingard family had no choice but to sell household items at the city open market to survive. 

In 1941-1942 Nadiya Sliesarieva also witnessed the Holocaust in the city. „There was an announcement that in the morning all Jews should gather near the department store and walk along Kooperatyvna Street. They will go outside the town. Jews lived in our house on the third floor. Two overweight older women and a man came in. They were crying, and they joined that crowd. And that crowd looked very scary. There were mothers with children. Outside the city, men dug anti-tank trenches. And the Jews were all stacked into the trenches, the bodies were hardly covered and in the spring there was a big stench. The government sent men there to fix the soil.“

Marching to the west 

In September 1943, before the arrival of Soviet troops, the Germans began evacuating the local population. The Reinhard family, who was hiding in the basement, was captured by soldiers of the Kalmyk Cavalry Corps and forced to march for more than four months. 

„We were going like cattle to Germany. It was cold. We walked 30 km a day. There were people on that march, together with sheep, huge herds of animals. Sheep fell, and people slaughtered them. There was no salt. People ate them just like that. I can only eat lamb now. We were walking through villages, and there was no one there. We reached the Dnister river, I have frostbitten legs and no teeth. The road lasted four months. We entered a village, spent the night and then went on. Near Dnister river we were bombed by our people - because there were soldiers on the march too, Germans, us and sheep. Anything and everything. We survived. Then there was a river crossing. I can‘t remember how we crossed. I remember only words someone said when we were getting on the train: „I threw her, her leg was torn off. How can I take her with me?“- someone was saying it about their daughter. It struck me for the rest of my life. She was afraid to stay.“

Later, Nadiya was held in various camps on the territory of modern Poland. While trying to escape by train, she found herself in Berlin, where she witnessed bombing by Allied aircraft. She later ended up in the Nazi concentration camp in Stutthof, where she performed various forced labor. She became seriously ill in the camp. In May 1944, she was sent to labor camp No. 2 for forced laborers in Shetsin. Here she witnessed the arrival of Soviet troops in the spring of 1945. 

„I lived in a barrack in Szczecin. They were normal barracks on the territory of the plant. Camp number 2. As everywhere in concentration camps. We were brought some muck to eat. The pots with big lids, we were pouring food with a ladle. Everyone had a cauldron. We were lucky that there were mushrooms growing on the side of the mountain. We were so happy! For a while, we ate raw mushrooms. It is impossible to understand why there were so many of them.“ 

After the war, Nadiya stayed in Poland for a while. In 1948, she returned home to Dnipropetrovsk, where she reunited with her mother, who had returned from the camps. They lived in the town of Ihren (now the eastern district of the Dnipro). She graduated from the institute. 

She became a founder and head of the Women‘s Center „Nadiya“. A theatrical performance was created based on her memories.