А потім я пам’ятаю, приїхав громадніший ешелон і привезли з Норвегії євреїв. І всіх нас абсолютно забрали, всадили в поїзд і послали в філіал, Пюріч називається. Пюріц – це був філіал Штуттгофа. Поріц - це 7 кілометрів від Щетіна. Ну і кому там треба було то страйо і хворі. Ну воно було не страйо, воно було віку 50 років, ну вони ж люди змучені. Ну і нас привезли, і толку з нас ніякого не було, і вони відправили нас в Щетін. І це вже було май 44-го року. Це нас вигнали 25 вересня 43-го, і отак тинялися ми по тому всьому до цього часу. Ну от, в книжках у нас в трудових вже записано, значить (пауза) кінець мая. Ну і попали ми в цей трудовий табір. Там написано, табір №2. Значіт ето мєсто Штатін со страшною силою бомбили, це було 4 міста, які американці бомбили – Берлін, Штатін. І то була об’ява «ахтунг,ахтунг, іх теде медл, цвах таузен, тух цендр (нерозбірливо) лєтят на Берлін, Штатін і Браушвайн». Ну і все це тікало, все місто ховалось кудись, а фабрика була під горою. Під горою був стадіон, а дальше гара. А з під гори – оця фабрика на которій ми, вона робила черепицю і ще. І хазяїн там теж мав свій будиночок там коло цього. І він як би мав відношення, бо гора то була викуплена ним. Тобто він мав право брати до себе нас. І от він, це була дуже хароша людина – Вальтер Кюк, я про нього розписую. Я б дуже хотіла знайти його родину, ну дочки мабуть немає, канєшно немає, вона була старша мене років на 5 мабуть. Ну він значить, там працювали всі, і працювали страшно, це рили канави, рили бункер, куди могла сховатись місто все. Значить там була ці італійці – це було шось страшне, я бачила своїм очима, як ганяли, італійці тримали, я бачила як вони знайшли фекалію і вибирали від змії горох і билися міжду собою, це я бачила своїми очами. Билися за того гороху. Бідні, вони кинули фронт, і я ще помню на Україні, як вони йшли, і ми, діти питали « а куда ви ідьотє?» а оні говорят «до папі, до мамі», бросили фронт. Ну це цікаво було все, і так в пам’яті все прокручуєш. Ну там значить, ну і цей Вальтер Кюк, шоб допомогти, з їжею було дуже погано, нам давали таке, шо вопще… таку бурду несносну. І шо він придумав. Він в ту війну воював, він був без ноги, і привіз від туда Лоту собі жінку, таку пагану жінку дуже. Вона не признавалася, шо вона з Росії і вона поводилась з нами дуже погано. От, Лота та, а він був дуже харошою людиною. І він нас брав якби убирати, прибирати. Ми з Гальою там шось робили, там друга дівчинка була Галя така. А потім нас відпускав в порт, а в порту німці тоді не їли трибуху, можна було знайти там і ікру і молоки, все отправляли. І ми потом по 2 цеберки набирали і приносили в свій табір. І це було дуже добре. Це було, всі були щасливі.